День перемоги. Спільне свято, що роз'єднує

Минуло вже 78 років від дня закінчення найкривавішої війни в людській історії, але й дотепер точаться дискусії не тільки щодо причин, перебігу і наслідків ІІ світової війни, але й навіть стосовно того, у який день та як саме потрібно відзначати перемогу над нацизмом. Шість російський регіонів, тимчасово окупований Крим та загалом 21 місто в Росії скасували святкові заходи з нагоди дня перемоги, із міркувань безпеки. Можливо, і Україні варто скасувати святкування Дня перемоги 9 травня, залишивши для цього дату 8 травня, коли Перемогу відзначають у всьому цивілізованому світі, хоч б з тих самих міркувань безпеки – але ментальної та світоглядної.

Друга світова війна. Нацизм капітулював, питання залишилися

Кожна держава, кожний народ, що брали участь у тій давній війні або виявилися у ній нейтральними спостерігачами, мають свій погляд на ті часи. Хтось брав участь у війні на боці нацистської Німеччини або виступав її симпатиком, хтось бився на боці антигітлерівської коаліції або приєднався до неї в останні місяці або, навіть, дні, що передували Перемозі. Хтось, як Радянський Союз, був спочатку союзником Гітлера, а потім став об’єктом його нападу. Підручники історії та сухі статті в енциклопедіях не здатні передати ані напруження тих часів, ані розгубленість світу перед навалою нацистської антицивілізації, яка захопила майже всю Європу та була за крок до перемоги над демократичним світом.

Гіркою іронією було те, що у смертельному протистоянні цивілізованого світу із звірячою ідеологією та практикою нацизму на боці добра виступила й інша іпостась зла, антицивілізація комунізму. Вчені докладно дослідили та написали сотні книжок про схожість ідеологій націонал-соціалізму та комунізму, тотожність їхніх практик знищення людей та ідеологічними, класовими або національними ознаками. Найголовніше питання – як могло статися, що у ХХ столітті Європа та Азія повернулися у часи дикунства та відвернулися від гуманізму, так і не отримало розумної відповіді.

Як німецький народ, що поза всяким сумнівом був одним з носіїв сучасної цивілізації, народ великої культури, літератури, музики, науки, живопису, раптово за декілька років перетворився на орду варварів? Чому чимало країн Європи просякнулися ідеями фашизму та реваншизму до такого ступеня, що не лише стали поплічниками німецьких нацистів, але й іноді перевершували своїх ідеологічних союзників у ненависті та жорстокості? Найнезрозумілішим у недовгій, але страшній історії панування нацизму та фашизму у Європі є те, що чимало представників тих народів, які вважалися ідеологами нацизму недосконалими та призначеними до знищення або насильницької асиміляції, ставали союзниками тих, хто намагався їх знищити.

Історія святкування перемоги над нацизмом в СРСР та пострадянських державах щільно пов’язана з тими ідеологічними конструктами, які старанно нав’язувалися ідеологічним апаратом комуністичної системи. Для уникнення незручних запитань щодо союзницьких стосунків з Гітлером та домовленостей від серпня 1939 року з нацистською Німеччиною щодо розділу Європи, було вигадану окрему «війну у війні», Велику вітчизняну війну радянського народу проти нацистської Німеччини, яка нібито була відокремлена від Другої світової.

Заслуги союзників з антигітлерівської коаліції всіляко принижувалися. Зокрема, було створено брехливу легенду про нібито навмисне відтягування союзниками – Великобританією та США відкриття т.зв. другого фронту на заході Європи. Насправді другим фронтом була лінія зіткнення СРСР та Німеччини, Великобританія вступила у війну з Німеччиною з моменту нападу Гітлера та Сталіна на Польщу і не припиняла протистояння з нацизмом аж до моменту перемоги – пізнього вечора 8 травня 1945 року.

Союзники, «другий фронт», радянська брехня

Радянські військові та партійні історики брехали про те, що другий фронт почався з висадки у Нормандії 2 червня 1944 року. Насправді британці вели безперевні бойові дії з німецькими та італійськими військами від самого початку ІІ світової, а перша масова військова операція в Європі почалася з висадки на Сицилії 9 липня 1943 року. Тоді вже 17 серпня було подолано спротив німецьких та італійських військ, відсторонення від влади та арешт італійського диктатора Муссоліні.

3 вересня 1943 року почалася італійська операція союзників, з висадки десанту в Калабрії, а 8 вересня Італія капітулювала перед союзниками, Німеччині довелося перекинути війська з Франції та зі східного фронту для утримання частини італійської території. Так само радянські історики обходили мовчанням блискучі операції союзників 1942 року у Північній Африці, де було розбито війська італійського маршала Граціані та німецького генерал-фельдмаршала Роммеля. Британські та американські війська звільнили території сучасних Марокко, Алжиру, Лівіі та Тунісу.

Історія з «призначенням» 9 травня днем перемоги над нацистською Німеччиною також є частиною спроби радянських комуністів виокремити та піднести роль Радянського Союзу у спільній боротьбі світу проти нацизму. Капітуляцію Німеччини перед союзниками було підписано ще 7 травня, представником СРСР там був генерал-майор Суслопаров. Але Сталіна не задовільнив формат та рівень представництва СРСР, тому союзники провели ще одну церемонію підписання акту капітуляції Німеччини, - увечері 8 травня - де у всій красі та блиску орденів виступав маршал Жуков. Весь світ вже святкував перемогу, а СРСР чекав, поки завершиться постановка, згідно забаганки радянського вождя.

Подальші події навколо цього свята у СРСР та пострадянській Росії були безпосередньо пов’язані з тим, що ані радянській ані російській владі не було чого пред’явити своєму народу у якості реального досягнення, крім перемоги у тій дійсно кривавій і дійсно великій війні. Усвідомлення того, що комунізм не буде побудований, а досягнення реального соціалізму здаються видатними тільки за умов неможливості порівняти їх з досягненнями західної цивілізації, зумовили виняткове значення цього свята для СРСР і сучасної Росії.

Якщо немає предмету для гордості за сучасність, залишається пишатися далеким минулим. Сакралізація свята перемоги над нацизмом, російський шовіністичний угар, випинання нібито виняткових заслуг росіян у перемозі над гітлеризмом стало чи не єдиною сучасною «скрепою» Росії і тим ідеологічним конструктом, який теоретично може об’єднувати десятки насильно зібраних до РФ народів, яких називають кострубатим терміном «росіянє».

Український погляд на війну

У суспільній свідомості українців ставлення до свята перемоги над нацизмом змінилося ще задовго до початку збройної російської навали. Передусім для нас є неприйнятним спроба росіян привласнити це свято та приписати виключно собі усі заслуги перемоги над нацизмом. Україна, на відміну від Росії, під час гітлерівської агресії була повністю окупована, а сталінські генерали бездарно провалили усі битви 1941 року, загнали свої армії у котли та кинули на поталу нацистам мирне населення.

Двадцять років радянської влади в Україні, після насильницької ліквідації української державності, залишили по собі пам’ять про Голодомор та масові репресії. Відступаюча Червона армія та НКВС залишали по собі підірвані міста та тіла поспіхом розстріляних у тюрмах «ворогів народу». Окремою, але не відокремленою від загальної воєнної біди в Україні, є доля єврейського та ромського населення. Радянська влада, маючи дані розвідки про погроми та масові розстріли нацистами євреїв та ромів, не зробила нічого, щоб забезпечити евакуацію своїх співгромадян, над якими нависла загроза фізичного знищення

Звільнення території України у 1943-44 роках супроводжувалося не тільки новою хвилею репресій проти населення, двома роками раніше покинутого поталу німецьким нацистам та їхнім словацьким, угорським та румунським союзникам. Дотепер в українських родинах передаються сумні оповіді про чорносвитників – мобілізованих до Червоної армії, яких кидали в бій не тільки не переодягнувши у військову форму, а іноді й без зброї.

Чимало українців брали участь у партизанському русі, який не був прорадянським, йдеться про загони Поліської Січі, ОУН та УПА. Цих людей на довгі десятиліття було викреслено з книги антинацистського спротиву, звинувачено у колаборації з окупантами та фашизмі, попри очевидні факти, що націоналістичний рух в Україні часів ІІ світової війни пройшов шлях переосмислення своїх ідейних засад та чинив збройний спротив як нацистським, так і радянським окупантам.

Свято Перемоги буде святом вигнання російських загарбників

Нащадки справжніх, а не карнавальних фронтовиків добре пам’ятають, що їхні діди воліли не згадувати про війну, похмуро сиділи за святковими столами. Їм не спадало на думку перетворювати день закінчення війни на шоу або маскарад. Таке ставлення було передано дітям і внукам, взагалі в традиціях українського народу відсутня та неможлива інспірована владою штучна радість з приводу подій, які викликають лише сум, скорботу та небажання повторити.

8 травня ми відзначатимемо День пам’яті та примирення, згадуватимемо жертв ІІ світової війни, разом з усіма народами країн антигітлерівської коаліції та їхніми тодішніми противниками, які переосмислили наслідки тої війни, зробили належні висновки та стали притомними націями та країнами. Наступного дня, 9 травня, відзначаючи день перемоги над нацизмом, за не нами заведеною, але усталеною традицією, ми згадаємо загиблих тоді і тужитимемо за загиблими зараз.

Виявилося, що нацизм остаточно не переможений, просто зараз аватари нацистів сімдесятивосьмирічної давнини, у формі збройних сил РФ вбивають, ґвалтують і руйнують. Усе, до чого дотягуються російські руки, дивним чином перетворюється або на руїни, або набуває недоречних, блюзнірських рис. Свято перемоги росіяни перетворили на день побідобісся, слова «ніколи знову» транскрибували у «можемо повторити», свої загарбницькі і геноцидні війни називають денацифікацією.

Війна з Росією, що триває, потребує переосмислення багатьох історичних подій та пам’ятних дат. Спільний день перемоги з агресором є одним з тих явищ, яке потрібно не тільки переосмислити, але й надати йому нового тлумачення. Попри всю значущість давньої перемоги над нацизмом, наше найголовніше свято перемоги ще попереду. Це буде день, коли поразкою Росії закінчиться російсько-українська війна.

Дмитро Редько, Київ

P.S.

9 травня відтепер в Україні – День Європи

Президент України Володимир Зеленський підписав указ, згідно з яким 9 травня Україна тепер відзначатиме День Європи.

Відповідний документ №266/2023 оприлюднено на сайті Президента.

"Усвідомлюючи європейську ідентичність Українського народу, з метою зміцнення єдності народів Європи, забезпечення миру, безпеки й стабільності на європейському континенті, засвідчуючи відданість ідеалам та цінностям демократії, підтримуючи ініціативи молодіжних та інших громадських об’єднань, постановляю установити в Україні День Європи, який відзначати щороку 9 травня спільно з державами Європейського Союзу", - йдеться в указі.

Цим документом також передбачено втрату чинності попереднього Указу Президента від 19 квітня 2003 року № 339/2003 «Про День Європи», який відзначався в Україні щороку в третю неділю травня.