Володимир Мономах. Архонт всієї землі Руської

19 травня 1125 р. на 73-му році життя у заміській резиденції під рідним Переяславом, на річці Альті, – “на Лте, у милое церкве, юже созда потщаньем многим” (Лаврентіївський літопис), тобто у збудованій ним церкві Святих Бориса та Гліба, – помер великий князь Київський Володимир Всеволодович. Він ніби підгадав із місцем зустрічі з Творцем. Саме тут, більше століття тому, 30 липня 1015 р. прийняв мученицьку смерть святий князь Борис, якого заштрикали списами. Дізнавшись про смерть князя Володимира Мономаха, до Переяслава прибули його сини та бояри. Вони перевезли тіло до Києва, де заздалегідь правитель обрав місце для поховання – у кафедральному Софійському соборі, поряд із тілом батька, великого князя Київського Всеволода Ярославича (1030-1093) та молодшого брата, Переяславського князя Ростислава (1070-1093).

Тризну київський літописець занотував трафаретно, але визначивши найголовніше:

- І обрядивши тіло його, поклавши у Святій Софії, біля батька Всеволода, співали звичайні пісні над ним. Святителі ж жалілися, плакав за святим і добрим князем нарід, і всі люди по ньому плакали, як діти за батьком чи матір’ю, й сини його Мстислав, Ярополк, В’ячеслав, Георгій (Юрій Довгорукий або Долгорукий, – ред.), Андрій, й онуки його, а потім розійшлися з жалістю великою…

П’ятьом живим синам князь залишав сильну державу, але найщасливіша та квітуча для Київської Русі епоха пішла разом із ним. Попри те, що після смерті батька київський престол посів його найстарший син – Мстислав (1076-1132), що, на перший погляд, ні в кого не викликало заперечень. То була видимість, якою деякий час нащадки підтримували колишній лад. Зміни насувалися істотні. Після смерті Володимира Мономаха залежність усіх представників династії Мономаховичів від Києва зникла, бо її підґрунтям знову стали політичні принципи.

Княжичі давно виросли, і між братами вибудувалися договірні відносини, бо згідно з традиціями та родовими уявленнями кожен із них вважався спадкоємцем. Після смерті Володимира Мономаха кожен із них став князем, повноправним господарем своєї землі: у Києві Мстислав посів великокнязівський стіл, Ярополк правив у Переяславі, В'ячеслав – у Турові, Георгій (Юрій) – у Суздалі та Ростові, тоді як Андрій – у Володимирі на Волині. Дидактичні “Повчання” покійного нікого не стосуються?

*   *   *

Майбутній державобудівничий Київської Русі Володимир Всеволодович, названий Мономахом, народився 26 травня (є версія – 4 квітня) 1053 р. у Києві (як варіант – у Переяславі-Південному). Його батьком став Переяславський князь Всеволод І Ярославович (1030-1093) із династії Рюриковичів. Останній доводився п’ятим сином Ярославу Мудрому (983-1054) та четвертим сином Інгігерді Шведській (1002-1050). У 1076-1077 рр. та від 1078 р. до схилу літ Всеволод І Ярославович правив як перший правитель Києва із титулом “князь всієї Русі”, що вкарбувала його печатка.

Матір’ю Володимира Всеволодовича стала близька родичка – точно невідомо: може, позашлюбна дочка Анастасія (Марія) – останнього ефективного правителя Візантійської імперії Костянтина IX Мономаха (Κωνσταντίνος Θ΄ Μονομάχος; 1000-1055). Звідси й подальше прізвисько Київського князя – Мономах, що перекладається як “єдиноборець”, “той, хто бореться один” і точно характеризує його особистість.

Дитячі та юнацькі роки Володимира Всеволодовича минули при дворі батька у Переяславі-Південному, що страждав від постійних наскоків половців. Із улюбленим сином Всеволод І Ярославович, котрий сам володів п’ятьма іноземними мовами: грецькою, половецькою, шведською, англійською (можливо, латиною й німецькою – ред.) – та розумів важливість освіти, – поводився по-дорослому, змалку залучаючи княжича до... полювання на диких звірів. Як пізніше написав Мономах у дидактичній книжці “Настанови” (“Поученія”) для своїх синів, у землях Ростова, Смоленська, Володимира, Турова, Переяслава він побував і в пазурах ведмедя, і на рогах тура – разом із конем, бився із риссю, а диких скакунів власними руками зв’язував. Однак, це були тільки... репетиції.

*   *   *

У 1067 р. підліток став напівсиротою – наглою смертю померла матір Володимира. Довелося залишити батьківські хороми, адже за рік там з’явилася молода мачуха, дочка половецького хана Анна (?-1111), яка перед весіллям навернулася від своєї первісної віри – тенгризму, до християнства та, схоже, була майже одного віку з пасинком. Тож не за власної волі Володимир Всеволодович став самостійним князем і правив у Ростово-Суздальських землях, щодня опановуючи державне управління.

У 15 років підліток уперше потрапив на справжнє поле битви між русами та половцями. Сталося це на річці Альті у 1068 р., куди батько узяв сина, щоб на практиці пояснити деталі військової справи. Тоді половці здобули перемогу, і брати-Ярославичі з уцілілими військами просто втекли з поля битви: дядько Ізяслав (1024-1078) і батько Всеволод відійшли до Києва, а Святослав (1027-1076) – до Чернігова. Ніколи батько Всеволод І Ярославович шмарклі нащадку не витирав, бо по-справжньому довіряв старшому сину серйозні справи: у віці 20 років Володимира Мономаха він послав відновлювати спалене місто Берестя (Брест-Литовський; нині – центр Берестейського району Берестейської області Білорусі), а також – укладати... мир із поляками. Як руйнуються великі князівства, небозі демонстрували вуйки.

Діло було так. Після смерті Ярослава Мудрого, “тріумвірат Ярославичів” проіснував 19 років й остаточно розвалився тільки у 1073-му. Князі-брати Всеволод і Святослав звинуватили свого старшого брата Ізяслава у змові з давнім ворогом, князем полоцьким Всеславом Чародієм (1044-1101), «здатним перекидатися на звіра». Тому Ізяслав Ярославич знову вимушено втік до Польщі – шукати допомоги у племінника своєї дружини Болеслава II Сміливого (Bolesław II Śmiały; 1042-1081).

Бо ж польський король уже допомагав у 1069-му повернути Ізяславу київський стіл після вигнання князя. Однак, цього разу Болеслав II вдячно прийняв половину запропонованих грошей, але саму допомогу надавати не став, а вислав прохача геть. Бо на той час Всеволод і Святослав уклали тимчасовий союз із хитрим поляком.

*   *   *

У ту епоху династичні союзи були ознакою часу... Приблизно у 1070 р. (інші версії – 1072 р., 1074 р.) Володимир Всеволодович одружився із зовсім юною Гітою Весекською (Gyda Haraldsdatter; 1055-1107), дочкою останнього англо-саксонського короля Гарольда ІІ (конунг Харольд Годвінсон; Harold Godwinson), який загинув 14 жовтня 1066 р. у битві при Гастінгсі, рубаючись із норманами знаменитого Вільгельма Завойовника – стріла простромила конунгу око. Разом із матір’ю, братами Магнусом та Едмундом тоді Гіта втекла до безпечної Данії, де правив їхній дядько-кузен Свен ІІ Естрідсен (Svend 2. Estridsen; 1020-1076). Ось за якої причини дівчина-підліток потрапила до Київської Русі зі скандинавської країни.

Як стверджує Саксон Грамматик, участь у династичній церемонії брав у Києві датський король Свен ІІ Естрідсен. За гіпотезою професора Олександра Назаренка, у наших теренах Гіта Харольдівна прийняла, за звичаєм часу, православне ім'я Анна. Померла княжна Смоленська або 10 березня 1098 р., або, взагалі, в 1107 р... Тобто зійшла зі світу до того, як у 1113 р. її чоловік став великим князем Київським, тому Гіта Весекська ніколи не була великою княгинею Київською.

Якими були стосунки у тому шлюбі? Думаю, Володимир Мономах опосередковано пояснив у “Настановах” (“Поученіях”) для синів:

- Дружину свою любіть, але не давайте жінкам влади над собою.

Чи кохав князь юну дружину? Історики припускають, що тривалий час Гіта-Анна мешкала в Суздалі, а не в Переяславі-Південному, де князював чоловік. Бо Суздалі напади кочівників не загрожували, як і міжусобиці, що раз-у-раз спалахували. Матір майбутніх спадкоємців Володимира Мономаха ніщо не мало страхати.

На політичну сцену Східної Європи виходили нові дійові особи. У 1076 р. Болеслав II попрохав князів Святослава і Всеволода допомоги у війні проти чеського правителя Вратислава II (Vratislav II; 1035-1092). Допомагати польському королю виступили молоді сини братів-Ярославичів – Олег і Володимир. Оцінивши власні сили, чеський король вирішив... відкупитися від польського короля, заплативши 1000 гривень срібла. Молоді руські княжичі дізналися про відкуп і діяли самостійно. Олег та Володимир зайшли до Чехії, захопили місто Глац (Гладец) та спустошили передмістя. Негайно надіслав до гарячих братів-завойовників Вратислав II пишну делегацію, очолювану своїм братом та місцевим єпископом. Отримавши у Сілезії купу дарів, двоюрідні брати благополучно і героями повернулися додому.

*   *   *

Після смерті старших братів – Ізяслава I Ярославича і Святослава II Ярославича, у жовтні 1078 р. батько Всеволод І Ярославович став великим князем Київським, а свого старшого сина, 25-річного Володимира перевів з Переяслава до Чернігова. Так виник родинний тандем батька й сина, що правив Київською Руссю упродовж 15 років. Як права рука “князя всієї Русі”, Володимир Мономах правила політики міцно затямив. Скажімо, повернувшись узимку 1077-1078 рр. із вдалого походу на Полоцьк та пограбувавши дорогою половецький Одреськ (Одров), Всеволоду І Ярославовичу син передав частину шарапу (здобичі) – 300 гривень золотом.

Більшість істориків стверджує, мовляв, від імені батька Володимир Мономах тасував підданих князів, переставляв правителів з одного міста в інше, приборкував непокірних південно-руських володарів, упроваджував зовнішню політику і... більше ста разів вирушав із Чернігова до Києва, щоб радитись і радитись із батьком. Насправді півтора десятиліття старший син Всеволода І Ярославовича сідла не залишав, захищаючи та розширюючи у численних походах кордони Київської Русі.

Поки у квітні-жовтні 1078 р. Володимир Мономах брав участь у поході на Чернігів, затятий ворог Всеслав Чародій узяв в облогу Смоленськ. Загнавши коней, княжич поспішив на допомогу оборонцям, але застав згарище. Не стишуючи маршу, його кіннота вдерлася на терени полоцького князівства, ураганом спустошивши Лукомль, Логожськ і Друцьк (тепер – Вітебська та Мінська області Білорусі). Жив звитяжець на розрив, то придушуючи бунти місцевого люду, то вгамовуючи зазіхання кочівників.

*   *   *

Ось, хоча б, одна “п’ятирічка”, що промайнула у походах.

У 1080 р. Чернігівський князь упокорив торків (огузів – кочовий тюркомовний народ), які спробували грабувати прикордонні міста Київської Русі.

1080-1081 рр. були позначені походами проти племені в’ятичів на Корьдно у верхньому Оксько-Донському басейні; тамтешній князь Ходота (Ходута, Ходутинич) разом із сином спробував було не коритися Всеволоду І Ярославичу.

Восени 1081 р. разом із половцями Володимир Мономах здійснив похід до Мінська, “не залишивши в ньому ні челядина, ні худоби”.

Коли взимку 1081-1082 рр. половці спустошили Стародуб-Сіверський, у відповідь княжич зібрав чернігівців, винайняв половців, налетів у відповідь та полонив ханів Асадука і Саука. Потім він розбив хана Белкатгіна, а всіх русів-бранців звільнив.

У 1084 р. за батьківською волею Володимир Мономах вигнав князів Ростиславичів із Володимира-Волинського, бо ті незаконно посунули зі столу Ярополка Ізяславича. На жаль, у 1085 р., наслухавшись радників, пихатий Ярополк Ізяславич виступив проти Всеволода І Ярославича. Тож княжич змусив чванька бігти аж... до поляків.

*   *   *

Коли 13 квітня 1093 р. у Вишгороді Всеволод І Ярославич пішов у засвіти, усупереч сподіванням київських бояр та городян, 40-річний Володимир Мономах легко поступився великокняжим престолом Турівському князю, Святополку Ізяславичу (1050-1113), синові старшого із Ярославичів. Йшлося про чітке дотримання порядку заміщення княжих столів за родовим старійшинством, так зване ліствичне успадкування (аgnatic seniority, seniorat). Тож княжити Володимир Мономах залишився у Чернігові, хоча наступного року після восьми днів запеклої битви віддав князівство брату у перших, князю Тмутараканському Олегу Святославичу (?-1115), батько якого доводився старшим братом його батька, Всеволода І Ярославича.

Того разу вчинив він так не з огляду на сеньйорат, а, швидше, під тиском половецької орди, яку втретє (“нехай подарує йому Господь гріх його”) привів до Чернігова кревний родич – Олег Святославич. Сам Володимир Всеволодович на чолі невеличкої колони – може, на сто осіб – вирушив княжити до більш скромнішого Переяславського князівства, посівши стіл у Переяславі-Руському. Один із найосвіченіших правителів тодішньої Європи умів усе починати з чистого аркуша... Симпатизуючи Володимиру, укладач “Повісті временних літ” пояснив передачу Києва й Чернігова братам у перших саме небажанням Володимира Мономаха розпочинати усобиці в Київській Русі, а загарбникам начебто кинув:

- Нехай не похваляються язичники!

Другу декаду Володимир Всеволодович боровся з половецькими ханами, які раз-за-разом вдиралися на терени Південної Русі. Найбільше страждало від них саме його, Переяславське князівство. Як бувалий полководець, Володимир Мономах часто перемагав кочівників, тому київський князь Святополк Ізяславич запропонував об'єднати сили, аби разом правити в Київській Русі. Так виник тандем, що управляв Давньоруською державою майже двадцять років.

*   *   *

Їм регулярно належало доводити, хто у хаті господар. Так трапилось і у 1095 р., коли половецькі хани Ітлар і Кітан прибули до Володимира Мономаха та, уявляєте, у його місті Переяславі, завели розмови про... розмір відкупу. Мовляв, хочеш уникнути нових руйнувань – плати. На ніч хан Ітлар нахабно залишився в самому місті, а Кітан, так той узяв аманатом (заручником) середнього сина господаря – княжича Святослава Володимировича (?-1114), і з військом став між захисними валами та воями (стінами), блокуючи ззовні Переяслав.

Пізно ввечері з Києва прибув від Святополка Ізяславича боярин Слав’ята. Розібравшись із ситуацією, вони із воєводою Володимира Мономаха – Ратибором запропонували князю вбити половецьких ханів. Із сумом той похитав головою:

- Як це зробити під час перемир'я? У них мій син.

У відповідь пролунало:

- Княже! Нема тобі в тім гріха. Привів тобі їх бог у руки. Чому вони, завше клянучись, гублять землю Руськую і кров християнську проливають безперестану?

І, знаєте, до тверезих голосів того разу Володимир Мономах дослухався, погодившись на сміливу спецоперацію. Із невеликим загоном уночі боярин Слав’ята прокрався до табору Кітана та викрав Святослава у половців, сонного хана зарізав, його воїнів перебив – ну, знаєте як ССО, “тихо прийшли, тихо пішли”. Тим часом, ні про що не здогадуючись, хан Ітлар переночував разом зі своєю дружиною у теремі Ратибора і в Сиропусну неділю (Масляну) вирішив знатно поснідати у приготовленій хаті. Та, розібравши частину даху, син воєводи Ольбер Ратиборич стрілою поцілив кочівника під серце, а решту ханської дружини княжа варта порубала.

Аби закріпити перемоги, Святополк Ізяславич і Володимир Мономах пішли у похід проти ошелешених половців і повернулися з великою здобиччю, захопивши череди худоби, верблюдів і полоняків. Києво-чернігівський тандем двох князів установив життєздатну політичну рівновагу, дарувавши міцний мир Київській Русі.

Особливо очільникам Давньоруської держави почали кланятися західні сусіди після переможних походів на Половецький степ у 1103, 1107, 1109 і 1111 рр. Завдяки превентивним ударам Святополка Ізяславича та Володимира Мономаха кочівники дали спокій Східній Європі та пішли собі: спочатку – за Дон, а внаслідок походу 1111 р. хан Атрак (?-1125) і взагалі відвів свою 40-тисячну орду до Грузії.

*   *   *

Інтеграційні процеси не просто були на часі, а чекали на рушійну силу. Саме Володимир Мономах став нею, виступивши ініціатором Любецького з'їзду, що бажав покласти край міжусобицям. Отже, 19 жовтня 1097 р. до містечка Любеч на Дніпрі (нині – Чернігівский район Чернігівської області), на «православний G6», з'їхалися шестеро князів: великий князь Київський Святополк Ізяславич, Переяславський князь Володимир Мономах, Чернігівські князі Давид та Олег Святославичі, Волинський князь Давид Ігорович і Теребовлянський князь Василько Ростиславич.

Вони спромоглися погодитися на радикальну реформу порядку спадкоємства, замість системи сеньйорату та зміни уділів запровадивши принципи прямого родового успадкування. Іншими словами, відтепер землі батька успадковувалися сином, а кордони у Східній Європі визначалися так. Святополку Ізяславичу державці залишили Київ з Туровом і Пінськом, а також титул великого князя; Володимиру Мономаху – Переяславське князівство, Суздальсько-Ростовську землю, Смоленськ та Білоозеро; Олегу та Давиду Святославичам – Чернігів та Сіверську землю, Рязань, Муром та Тмутаракань (не розумію, чому й досі ми не вимагаємо від РФ їх нам законно повернути?); Давиду Ігоровичу – Володимир-Волинський з Луцьком; Василькові та Володарю Ростиславичам – Теребовль, Червень, Перемишль.

Було прийняте ще одне дуже важливе рішення для Давньоруської держави. Князі присягнулися допомагати один одному проти того, хто порушить обітницю:

- Якщо хтось відтепер на кого встане, на того хрест, і ми всі, і вся земля Руська підніметься.

На тому й роз’їхалися, кожен – до свого князівства.

Ви теж здивовані, що ніхто про інтереси Москви тоді не заїкнувся?

На Мошкву ще й натяку не було... Тим часом Давньоруська держава міцнішала.

*   *   *

На жаль, порозуміння між князями тривало не довго. Того ж року спалахнула нова міжусобиця, приводом до якої стала небачена на ті часи у Київській Русі азійська жорстокість – засліплення князя. За літописами, чвари спалахнули одразу після Любецького з'їзду. Волинський князь Давид Ігорович передав Святополку Ізяславичу наклеп деяких людей (Туряка, Лазаря та Василя) на Теребовлянського князя Василька Ростиславича та Володимира Мономаха, нібито ті хочуть... відібрати у Святополка київський стіл.

Свідомо опускаю деталі української народної “Гри престолів” – із відданими слугами, кривавими шаблями, втечами, званими обідами, кайданами, таємним викраденням et cetera. У фіналі за наказом Святополка та Давида їхні конюхи, Дмитро та Сновид, не змогли повалити на килим Василька Ростиславича – Теребовлянський князь був моцним чолов’ягою та опір чинив відчайдушно. Тоді гукнули більше людей, князя зв’язали. Хтось зняв дошки із печі та й придавив Василька, і так, що аж ребра тріснули. Після цього торчин (кухар) на ім’я Берендей, який служив у Святополковій кошарі, виколов очі Теребовлянському князю. Осліпленого відвезли до Володимира-Волинського, де приставили 30 охоронців.

Новина вжахнула. Діяти належало згідно з обітницею, даною в Любечі. Переяславський князь надіслав до Чернігівських князів Давида та Олега Святославичів листа:

- Приходьте в Городець, щоб виправити зло, яке трапилося в Руській землі і в нас, братії. Уже загнано у нас ніж і якщо цього не поправимо, то ще більше зло постане серед нас, і почне брат брата колоти, і загине земля Руськая, і вороги наші, половці, прийдуть і візьмуть землю Руськую.

Зібравши дружини, у 1098 р. Давид та Олег Святославичі послали до Святополка Ізяславича боярина із вимогою оголосити провину Василька Ростиславича, за яку його скалічили. Великий князь Київський відповідав, мовляв, звинувачував його не він, а Давид Ігорович і саме той винен у засліпленні бранця. Наступного ранку війська шикувалися на лівобережжі перед Дніпром, готуючись іти на Київ.

*   *   *

Переляканий Святополк спробував було втекти, але кияни не дали. Для перемовин від городян до Олега, Давида та Володимира приїхали митрополит Микола та вдова князя Всеволода, половецька княжна Анна. Від імені киян вони благали Мономаха:

- Ми молимо тебе, княже, і обох братів твоїх: не погубіте Руської землі. Бо якщо піднімете ви рать між собою, погані будуть радуватися і візьмуть землю вашу, що її зібрали були ваші діди й отці трудом великим і хоробрістю, борючись за Руськую землю. Й інші землі вони добули, а ви хочете погубити.

Дослухався до них Володимир Мономах, бо шанував другу дружину покійного батька, як рідну матір, тому її слова подіяли на князя, і той розплакався та мовив:

- Воістину отці й діди наші оберегли Руськую землю, а ми її хочем погубити!

Скорившись волі князів та киян, Святополк Ізяславич особисто мусив відновити справедливість. Він вигнав Давида Ігоровича з Волині, але раптом сам вирішив... загарбати землі, що належали постраждалій стороні – Васильку та Володарю Ростиславичам. Мовляв, ці території раніше були під... моїм батьком Ізяславом. Навесні 1099 р. у битві на Рожному Полі (тепер – місто Золочів Львівської області) Ростиславичі здобули перемогу, а великий князь Київський утік до Володимира-Волинського. Ні, благородні Ростиславичі не переслідували загарбника, а вирішили, хіба що, ліпше охороняти кордони власних князівств.

*   *   *

Новий, міцніший мир мав виникнути як реакція на новий світ, в якому опинилася Давньоруська держава, землі якої, знай, частіше грабували степовики. У 1103 р., 1105 р., 1106 р., 1107 р., 1110 р. кочівники безжально розоряли Переяславське князівство, забираючи у Половецький степ безліч полонених. Щоб досягти миру, у 1107 р. Володимир Мономах одружив 10-річного сина Георгія із 11-річною дочкою половецького хана Аепи Осенева (1070-1117), відомою під християнським ім’ям Анна. Не допомогло... Врешті-решт, терпець урвався. Володимир Всеволодович скликав сусідів на новий похід. У свою чергу, місцеві князі гукнули дорослих синів та одним об’єднаним військом у лютому 1111 р. рушили маршем на землі половецькі – вперше із єпископом та великим хрестом попереду війська. Побачивши перший хрестовий похід східних слов’ян, городяни міста Шаруканю (район Чугуєва біля Сіверського Дінця) запопадливо винесли назустріч рибу, вино та мед, тоді як місто Сугров браму князям не відчинило й було спалене на попіл.

Після двох кривавих битв – 24 березня та 27 березня на річці Сальниці, в яких полягло десять тисяч кочівників, бо взимку воювати ті не звикли і не вміли – половці на чолі з ханом Шаруканом відступили у Степ. Назавжди... Звістка про руський хрестовий похід швидко прилетіла до Візантії, Угорщини, Польщі, Чехії та Риму. Так від початку XII ст. Київська Русь стала лівим фронтом загального захисту Європи на сході. Це вам нічого не нагадує?

Окрім послідовної боротьби з кочівниками, сини Володимира Мономаха регулярно ходили військовими походами на Лівонію та Волзьку Булгарію, відповідно – Мстислав І (1111 р., 1116 р., 1125 р.) та Георгій (Юрій; 1120 р.). Тож у Європі заговорили про могутність нового великого Київського князя. Адже після смерті 16 квітня 1113 р. Святополка Ізяславича кияни зібралися біля собору Святої Софії на віче й ухвалити запросити на київський стіл саме Володимира Мономаха.

На той час за князем закріпилася не тільки слава видатного полководця, а й міцної руки, здатної об’єднати розхристаних Рюриковичів. Так після Витечівського з'їзду 1100 р. Переяславський князь відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель і дещо стишив процес роздроблення Давньоруської держави.

*   *   *

На письмовий запит киян Володимир Мономах прибув до бунтівного Києва. Городяни втомилися від економічної політики Святополка: завжди порожня державна скарбниця, потурання лихварям, монополія торгашів на сіль, зубожіння ремісників тощо. Переяславського князя зустріли митрополит, єпископи, бояри і простий люд. 20 квітня 1113 р. він зайняв київський стіл, що належав його батькові Всеволоду І Ярославовичу і діду Ярославу Мудрому. А бунт? Бунт одразу припинився – за фактом появи справді Великого князя. Тим часом правителю виповнилося 60 років.

У питаннях державного будівництва йому довелося розчищати авгієві стайні. У першу чергу Володимир Мономах наказав вигнати з Києва, назад до Тавриди, юдеїв-лихварів, які монополізували торгівлю сіллю, давали в борг гроші під 200-300 відсотків і повністю розоряли городян, змушуючи на повернення відсоткових зобов’язань продавати себе в рабство. Почалася масштабна економічна реформа.

Правитель пішов на поступки бунтівникам, затвердивши закон, опрацьований воєводою Ратибором, за яким зменшив рези (відсотки) на позички і полегшив становище закупів. А ще він скасував холопство за борги, бо боргові розрахунки знизив до 30 процентів! Більше того, каралися спроби незаконного уярмлення вільних людей, що дозволило знизити соціальну напругу. У розширеній редакції “Руської правди” ці ухвали відомі під назвою “Статут Володимира Мономаха”.

Разом з Києвом Володимир Всеволодович отримав в управління Турівське князівство Святополка – сини останнього відтепер князювали на Волині. Державцем Мономах був мудрим і розважливим, а головне – політично далекоглядним. Подібно до Володимира Святославича і Ярослава Мудрого, великий князь Київський самовладно правив країною. Власне кажучи, це він відновив централізовану монархію в Давньоруській державі, бо до кінця свого правління – напряму, через синів та залежних князів, – зосередив в одних руках 3/4 князівств Київської Русі.

*   *   *

Зважаючи на вік, Володимир Мономах майже не залишав Київ, присвятивши останні роки життя більш миролюбним, але не менш важливим клопотам. Він творив Історію. У 1116 р., на думку Олексія Шахматова (1864-1920), за дорученням великого князя ігумен Видубицького Свято-Михайлівського монастиря Сильвестр (?-1123) створив 2-у редакцію “Повісті временних літ”. У 1118-му задля аргументованості у розмовах старшого сина – Мстислава Володимировича, відправленого батьком у Новгород до збунтованих бояр, виникла 3-я редакція. За припущеннями фахівців (Марк Олешковський), у 1119 р. близький до князя пресвітер Василь учетверте відредагував “Повість временних літ”.

Саме той список дійшов до нас у складі пергаментного Лаврентіївського літопису 1377 р., перетворившись на один із основних історичних документів, що будують наше уявлення про Давньоруську державу. Думаю, крайня редакція “Початкового літопису” Нестора-літописця подобалася вимогливому монарху.

Про що-що, а про те, що про нього напишуть у підручниках історії, він не замислювався... Володимир Всеволодович переймався важливішими справами. Князя, наприклад, цікавила розбудова Давньоруської держави, а не стольного граду Києва. За Володимира Мономаха відбудувалися фортеця в Суздалі та укріплення у Володимирі-на-Клязьмі. Там же з’явилися Спаська церква та Успенський собор, які тепер вважаються пам'ятками архітектури. Православні храми виросли у Смоленську, Ростові та інших містах, куди сягала влада Володимира Всеволодовича.

*   *   *

Відновивши великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель і затримавши процес дроблення Давньоруської держави, Володимир Мономах заходився проводити зовнішню політику. У 1116 р. він поставив своїх посадників у залежних від Візантії дунайських містах, але згодом відновив дружні стосунки з Константинополем, залишаючи напружені відносини з Малопольщею, зокрема, із королем Болеславом III Кривоустим, та Угорщиною – королем Іштваном II.

Найбільший острах з-поміж сусідів по Східній Європі Володимир Всеволодович викликав у візантійського імператора Олексія І Комніна (Αλέξιος Α' Κομνηνός; 1048-1118), якому у 1110-1117 рр. довелося відбивати численні напади сельджуків. За переказами, на знак мирного співіснування двох держав, у 1119 р. володар Константинополя із послами надіслав іноплеміннику багаті дари, предмети царського побуту: державу, скіпетр, шапку та стародавні барми. Ці артефакти, що й досі перебувають у Збройовій палаті Кремля, стали символом державної влади Київської Русі, а головний убір із восьми золотих пластин, прикрашених філігранню, перлами та яскравими самоцвітами, отримав назву шапка Мономаха, одним із титулів якого став “архонт всієї землі Руської”, де архонт із давньогрецької – “князь», а спочатку й взагалі – “дух-світодержавець”.

Через посланців смертельно хворий Олексій І Комнін пропонував Києву припинити непотрібні війни і як символ нового світу укласти шлюб сина імператора з онукою Мономаха – княжною Євпраксією (вона ж – Добродія, Ірина, Зоя), дочкою старшого сина Мстислава Володимировича. Після обміну послами, дарами та взаємними обіцянками, у 1122 р. у Константинополі сторони зіграли династичне весілля.

*   *   *

Наприкінці правління Володимира Мономаха Київ забув про статус одвічної жертви, на яку повсякчас хтось зазіхає. Від початку нового десятиліття зовнішня політика Давньоруської держави будувалася на превентивних ударах. У 1120 р., за наказом батька, Ярополк Володимирович сходив із потужним загоном за Північний Донець, попереджаючи потенційний наскок половців, але супротивника не знайшов і похнюплено повернувся додому. Натомість інший син, Георгій, якого незабаром історики назвуть Юрієм Долгоруким, здійснив успішний рейд у землі волзьких булгар і досхочу помстився за давнє руйнування Мурома.

Концентрація влади в одних руках не лише припинила міжусобні війни та зміцнила державу, а й спричинила період культурного розвитку. Великий князь Київський залишив власний слід у літературі. На жаль, до наших днів дійшло лише чотири авторські твори: лист до Олега Святославича, літопис автобіографічного характеру про військові походи, “Статут Володимира Всеволодовича” (або: “Статут Володимира Мономаха”), а також уславлена світська проповідь “Повчання Володимира Мономаха”, відома під назвами “Повчання Володимира Всеволодовича”, “Заповіт Володимира Мономаха дітям” або “Повчання дітям”.

Дехто з фахівців стверджує: подібно до “Повісті временних літ”, “Повчання Володимира Мономаха” мали кілька редакцій. Бо немає меж досконалості... Першу редакцію князь склав близько 1099-1100 рр., кінцеву – не раніше 1118-го.

Що у своєму “Повчанні Володимира Всеволодовича” він радив синам?

● Не грішіть ані єдину ніч, а якщо можете, поклоніться до землі, а коли вам нездужатиметься, то тричі.

● Убогих не забувайте, а скільки можете по змозі годуйте і подайте [милостиню] сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити людину.

● Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина.

● Слово мовлячи, і про погане, і про добре, не кляніться Богом і не хрестіться, бо в тому нема ніякої потреби.

● Якщо ж ви будете клятву давати братам чи будь-кому, то провірте серце своє і, на чому можете устоять, у тому і кляніться, а, поклявшися, дотримуйтесь, аби, порушивши обітницю, не погубили душі своєї.

*   *   *

У номінації “Книжка року” великі “Повчання Володимира Мономаха” не фігурували, у численних списках не тиражувались, у сімейні альбоми не потрапляли, а дійшли до нас у єдиному, дивом вцілілому екземплярі, у складі Лаврентіївського літопису.

Чому настанови великого князя Київського усім людям Давньоруської держави тривалий час зберігалися, чи то під запоною, чи то у таємниці, чи то свідомо замовчувалися?

Мабуть, звертатися до народних мас, широкого люду Володимир Всеволодович наміру не мав, оскільки смирення, покаяння, проща та приготування до суду Божого має відбуватись у доброчесній тиші, бажано – наодинці.

*   *   *

Ще одну звістку покійний князь нащадкам надіслав, коли у 1821 р. у непролазних лісах, десь на річці Білоус (притока Десни; нині – Чернігівський район Чернігівської області) місцеві жителі знайшли цікаву річ. Вкритий дивними візерунками та зображеннями важкий медальйон вагою дві гривні золота (186 г), діаметром 7,3 см. З одного боку було вкарбоване впізнаване зображення архангела Михаїла, а по колу цитувалася грецька молитва:

- Свят, свят, свят Господь Саваот, сповнені небо і земля слави твоєї!

Зворотний бік артефакту був ще цікавішим. По колу розмістилося звичайне для давньослов'янських “змійовиків” закляття демона хвороб, писане давньогрецькою мовою. Тривалий час експерти (Карл Моргенштерн) голови сушили, перекладаючи зміст. Бо не дуже грамотний майстер-виробник чи то використав особливий діалект, чи то спотворив оригінальний текст.

Суті найбільше відповідає, як на мене, переклад генерального консула у Смирні, першого драгомана при Азіатському департаменті, письменника-еллініста Спиридона Дестуніса (1782-1848):

- Матица ты черная, как змея ты вьешься, как дракон ты свищешь, ты как лев рычишь, – как ягненок спи!

Без зайвих вагань, історики призначили власником знахідки Володимира Мономаха. Особисто. На користь такої версії свідчила низка фактів. Із напису випливало, що медальйон належав Василеві – а це хрестильне ім’я великого князя Київського. Далі: архангел Михаїл був небесним покровителем Києва. Нарешті, знайдено амулет було під Черніговом, в улюблених місцях знаменитих полювань Мономаха у 1076-1094 рр., за часів його князювання. Отож знахідку фахівці охрестили “чернігівською гривнею”, а її власником призначили Володимира Всеволодовича. Та й хто ще, окрім нього, міг по чернігівських лісах гасати і загубити золотий медальйон на 186 грамів?

*   *   *

Вразила і торішня знахідка. Виявляється, тисячу років тому Київська Русь контактувала з прусськими племенами!.. Під час розкопок на території селища Привільне-1 Зеленоградського району Калінінградської області знайшли свинцеву навісну печатку великого князя Київського Володимира Мономаха; такими скріплювали державні та дипломатичні документи.

На лицьовій стороні, аверсі, вчені розпізнали погрудне зображення Святого Василя Кесарійського – покровителя Мономаха. На задній стороні, реверсі, написано: “Господи допоможи рабу твоєму Василеві”.

Колись село Привільне-1 було густозаселеним та процвітаючим поселенням сембів (самбійців) – одного з племен, що населяли Земландський півострів (тепер досі – Калінінградський півострів). Вони активно торгували з державами на заході та сході Європи, бо через їхні землі пролягав так званий Бурштиновий шлях... Тобто можна чекати нових відкриттів із життя Володимира Мономаха.

Олександр Рудяченко