Відроджений Батурин: правда про Україну повертається
Нарешті, у 473-ю добу повномасштабної російсько-української війни, у столиці незламної країни, в «деокупованій» від УПЦ МП Києво-Печерській лаврі, вперше за багато-багато літ відправили панахиду по гетьману Івану Мазепі. Його – за небажання коритися московії – ще за життя було піддано анафемі прислужницькою церквою імперії.
…А починалося на державному рівні повернення правдивої української історії і про цього достойника, і про знищення гетьманського Батурина у 1708 році за наказом російського царя Петра І – зі створення 30 років тому історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».
За цей час випалена 300 років тому російськими нелюдами земля відродилася, стала уособленням історичної правди, що розбиває маніпуляції Московії про «анафему» і «зраду» великого гетьмана Івана Мазепи.
За розповідями істориків та дослідників спробуємо уявити, яким було одне з головних міст Гетьманщини. Це важливо для розуміння і відкидання уже сучасної брехні Росії, яка упродовж століть намагалася і «традиційно» намагається упокорити українців звірствами, видаючи свої злочини за «спасіння».
Саме нинішнє місто-музей Батурин доводить, що у незалежній державі відродяться – з новою силою й сенсами – і Маріуполь, і Бахмут, і всі ті українські міста й села, які Росія намагається знищувати нині – уже 10-й рік поспіль.
БАТУРИН-1708: ЯК ВІДРОДИТИ ПАМ’ЯТЬ
Трохи більше двох годин від Києва займає поїздка автобусом у Батурин Чернігівської області. Звісно, повномасштабне російське вторгнення, а перед тим – коронавірусна пандемія не могли не позначитися на роботі музеїв. Втім, територія Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» – широкі галявини, алеї з квітучими трояндами і півоніями, а основне – безліч цікавого, виставленого у п’яти великих музеях, і нині приваблює багатьох відвідувачів на береги Сейму, у старе українське містечко.
Відчищена від російських маніпулятивних нашарувань непроста українська історія у Батурині представлена на трьох основних локаціях міста-музею. Мабуть, один із найбільших синьо-жовтих прапорів у світі – майорить над Цитаделлю Батуринської фортеці. Перед нею на Майдані Гетьманської слави – пам’ятник «Гетьмани. Молитва за Україну». Це скульптурна композиція – на повен зріст українські керманичі, діяльність яких була пов’язана з Батурином: Дем’ян Ігнатович, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик та Кирило Розумовський. Імперські історіографія та пропаганда воліють показувати їх кого «зрадником», кого «многогрішним», кого «дамським фаворитом». Дивишся на них і навіть не віриться, що таким урочистим цей майдан став зовсім недавно – у 2009 році.
А ще в Батурині «живуть» воскові фігури гетьманів (усього їх у музеях заповідника 18), їх створено за меценатські кошти. Мурований палац, із величними фронтонами та «європейськими» мансардами – це Гетьманський будинок. Поряд із ним – такого ж архітектурного стилю Скарбниця – якщо хочете, прообраз Нацбанку.
Експозиція у Музеї археології Батурина (у приміщенні відреставрованої Воскресенської церковнопарафіяльної школи, побудованої в 1904 році) починається з великого стенду – розріз культурних шарів, які зберігає тутешня земля. Третьою на ньому є чорно-попеляста смуга – те, що лягло у ґрунт, залишилося від спаленої російським військом у 1708 році гетьманської столиці. Батурин було знищено за особистим наказом Петра І, тоді було закатовано близько 16 тисяч українців. Привід: гетьман Іван Мазепа посмів ще 300 років тому, на початку XVII століття, укласти угоду зі шведським королем. Нині б це назвали європейським вибором України. Символом тієї страшної трагедії, про яку тоді знала вся Європа, стала знайдена археологами обпалена ікона XVII століття – «Богоматір з немовлям», вона лежала у могилі літньої жінки з розтрощеним черепом...
«Ми відкрили для відвідування крипту Воскресенської церкви, до якої були поховані виявлені археологами останки жертв Батуринської трагедії, – розповідає гендиректорка Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Наталія Реброва. – Розгорнули там виставку «Вбиті Росією». Паралелі звірств Росії у минулому й у нинішньому – вражають: діти, які вбиті у Батурині у 1708 році, і діти Бучі, Чернігова, Ірпеня, кого в обличчя знають вся Україна і світ…
У крипті відвідувачі зараз затримуються найдовше, повертаються до цього місця пам’яті, найбільше про нього залишають коментарів».
…Бачу один із перших монументів відновленої української пам’яті. Він постав у Батурині у 2004 році – 11-метровий пам'ятник жертвам Батуринської трагедії – 56-тонний скорботний хрест, на якому по різні боки відтворені сюжети «Розп'яття Ісуса Христа» і та сама знайдена в могилі «Богоматір з немовлям». Біля підніжжя Хреста перепоховано останки закатованих російським військом українців, знайдені під час проведення археологічних досліджень у центральній частині міста.
БАТУРИН-2022: ЩО РОБИЛИ, ЧИМ СПАСЛИСЯ
Це – фрагменти інтерв’ю Наталії Ребрової, опублікованого в «Голосі України» 14 жовтня 2022 року:
- З початком масштабного вторгнення російської федерації головним завданням колективу заповідника стали охорона і збереження рухомих та нерухомих пам’яток…
- Весь колектив Національного заповідника «Гетьманська столиця» не залишив своїх робочих місць, упродовж усього часу професійно, сміливо і самовіддано працював на збереження та примноження національного надбання.
- Колектив заповідника вів активну волонтерську діяльність, збираючи та передаючи ЗСУ, Чернігівському військовому госпіталю, колегам із Чернігівського обласного історичного музею, переселенцям – кошти, продукти, ліки, гуманітарну допомогу. Ніколи не афішували цього…
Справді «не афішували»… Але от що написав згодом у своєму ФБ Сергій Лаєвський – директор Чернігівського обласного історичного музею імені В.Тарновського.
«Ця історія почалася 21 березня з повідомлення на месенджер від колеги – генерального директора Національного заповідника «Гетьманська столиця» Наталії Ребрової. «Ми завтра відпр передачу ЗСУ під Че. І наші передачку завезуть і вам. Збираємо із можливого. Кажи, може є якась особ потреба і ми зможемо»…
«Передачка» виїхала шкільним автобусом із Батурина десь о 5-й ранку 22 березня… Автобус прибув до Чернігова... Він був повнісінький «подарунками» для Чернігова та чернігівців... Всі гуртом розвантажили те, що колеги передали для нас, і вже о 9:34 я відписався «Дуже вдячний. Частину передав солдатам. Подяка від них… Мріють на зворотному шляху завітати на екскурсію».
Дуже важлива деталь наприкінці допису Сергія Лаєвського: «Слова подяки за цей скарб я висловив на сторінці у ФБ, але за годину видалив. Адже окупанти вешталися повз Батурин туди-сюди, тому не варто було створювати зайву небезпеку для колег».
«Окупанти вешталися повз Батурин»… Очевидно, до гетьманської столиці у них «ноги не дійшли»: безуспішно намагалися захопити героїчний Чернігів. Згадуючи про Бучу, можна не сумніватися: Батурину – символу української України – загрожував «другий 1708 рік».
…Але Господь прихистив, не дав Злу знову зробити свою чорну справу. І то, без сумніву, теж особливий знак.
ВІКТОР ЮЩЕНКО: МИ ДОЛАЄМО ШЛЯХ ТЯЖКИЙ, АЛЕ, РАЗОМ З ТИМ, ВЕЛИЧАВИЙ
Як починалося відродження Батурина і пам’яті про його минуле?
«Якби років 40-50 тому на Хрещатику запитали людей – що таке Батурин – думаю, абсолютна більшість знизала би плечима, – коментує «Укрінформу» ініціатор відродження гетьманської столиці Віктор Ющенко, третій президент України. – Московську політику знищення української ідентичності було продумано, на державному рівні. Батурин був українською столицею при п'яти гетьманах у часи, коли саме визрівала висока національна ідея мати суверенну, незалежну державу. І цю сторінку було стерто з пам’яті. Після чого спрацювала аксіома: чия культура залишилася, чия мова – того й держава буде.
Мета була очевидною – знищити мрію українців; найсолодший сон, який снився не одному поколінню: мати свою незалежну державу. Тому з такою люттю п’яниця Сашка Меншиков 16 тисяч батуринців поставив на шибениці. Тому й анафема прозвучала нашому національному лідеру – тільки по одній причині, бо там повстав національний рух».
Третій президент України згадує, як археологи розкопали поховання жертв Петрівської розправи, зокрема, вбитих у храмі. «Пригадую, як Іван Степанович Плющ, наш великий лідер і герой Чернігівщини та України, ніс останки батуринців на колективне поховання, там нині стоїть величавий хрест, який видно з московської тої дороги проклятої. Так починалася та історія, щоби крок за кроком, потихеньку відновити велич нашої ідеї і нашого духу», – каже Віктор Андрійович.
«Період Гетьманщини був злетом української демократії середнього часу. Тоді лідера держави визначали не «у спадок», а через пряму демократію, коли на Чорній раді шапками голосували. Якщо хто допустив після обрання помилку – через три місяці міг бути вже інший. Тому було, коли за рік мали трьох гетьманів, бо один загубив 14 чи 20 козаків у розвідці, неправильно давши наказ; інший ще якісь прорахунки допустив», – розповідає Віктор Ющенко.
Третій президент України резюмує: «У свідомості українців за 30 років відбулося глибоке переосмислення того, що ми пройшли дорогу від квазі-нації до нації справжньої, яка надихає на подвиги, що дивують світ. Нам аплодують на всіх континентах. Розуміння моменту і місії кожного, яке є в українців, – неповторне; думаю, що воно не характерне для багатьох країн, у тому числі й у Європі. І вони заздрісно дивляться на те, як високо стоїть український національний рух.
Ми долаємо шлях тяжкий, але разом з тим – величавий. Тому що бій, який ми сьогодні ведемо, – це не бій упродовж майже 1,5 року тимчасових московських окупацій та анексій, навіть не бій 9 років російської останньої війни. Це бій за ті 370 років, коли Україна стала найбільшою колонією Росії; бій за всі покоління, які мріяли про незалежність. Ми проливали велику кров. Часто програвали. Інколи вигравали. У ХХ сторіччі, якщо взяти з 1917 року, 6 разів проголошували українську незалежність. Держава Августина Волошина протрималася 1,5 доби; Степана Андрійовича Бандери – 3 дні; Скоропадського – майже 6 місяців; УНР – можна рахувати, два роки; ЗУНР – трохи менше. Це засвідчує одне – у кожному поколінні нація декілька разів вставала з колін, щоб сказати: «Ми хочемо незалежності!» І Батурин показує, як можна було повстати в імперії «від краю до краю»: не хочемо з вами завтрашній день ділити. Це вже подвиг».
ЯК У ЧАСИ МАЗЕПИ ПРАГНУЛИ САМОСТІЙНОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ
Упродовж понад 38 літ (1669-1708 роки) Батурин був офіційною резиденцією гетьманів Дем'яна Ігнатовича, Івана Самойловича та Івана Мазепи і став у ту пору визначним центром. «На щастя, залишилося зображення гетьманської столиці висотою 350 сантиметрів та шириною 158 сантиметрів на шаті (закрита захисна шафка, – авт.) коштовного срібного кіота до чудотворної ікони Іллінської Богоматері, перенесеної 20 липня 1695 року в щойно освячений Троїцький собор у Чернігові. Ктитором (людиною, яка фінансувала створення) ікони був Іван Мазепа, – розповідає дослідник історії Гетьманщини Сергій Павленко. – Майстер зобразив резиденцію гетьмана з грушоподібними, тобто прикметно українськими, куполами церков. Цитадель мала високі багатоярусні вежі. Стіни фортеці були з дубових колод, їх обмазували глиною і білили – тому виглядали вони, як муровані. У гетьманській столиці було багато й кам’яних споруд».
У Батурині облаштували свої виїзні резиденції козацькі полковники, генеральні старшини, бувало, що й церковні діячі. На Гончарівці був зведений гетьманський палац. У місті працювали служби Володаря булави (каретня, конюшня, вартівня, двірська, поварня, комори для припасів), Генеральна канцелярія, Генеральний суд, Військова скарбниця, артилерійські склади. А ще у гетьманській столиці стояли будівлі для Батуринської сотні та міського самоврядування – ратуша.
«Місто було центром прийняття рішень доби Мазепи. Саме тут у гетьманській резиденції, де у палаці Володаря булави вражали зір величезна бібліотека та чудова картинна галерея – визрівали плани створення незалежного Руського князівства, звідси, для узгодження спільних дій задля цього, посилали таємних послів у Крим, Річ Посполиту. Звісно, гетьман та його прибічники не могли відкрито агітувати козацтво, простолюддя за «європейський вибір», і тому духовні побратими гетьмана робили це приховано: оспівували у своїх творах минулу славу саме Києва, державу князя Володимира... З останнім порівнювали гетьмана. Людей наче запрошували замислитися, через що втрачено минулі здобутки, що треба зробити, аби їх повернути. У такий спосіб, поступово, формувалася ідеологія незалежного Руського князівства, тобто Української держави».
«МАЗЕПИНЕЦЬ» САМІЙЛО ВЕЛИЧКО: ТОЙ, ХТО ЗБЕРІГ ІСТОРІЮ
«Батурин, гетьманська столиця, у Літописі Самійла Величка згадується більше вісімдесяти разів: як резиденція трьох гетьманів, місто, де приймалися важливі політичні рішення й відбувалися визначальні для країни історичні події. Свідком багатьох із них був автор, який детально описує окремі епізоди політичного життя тодішнього політичного центру України – наради й прийняття в гетьмана, з’їзди старшин», – розповідає Андрій Бовгиря, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ.
Для Самійла Величка Батурин став містом його професійного і кар’єрного зростання, – каже пан Бовгиря. – У 1690 році, після навчання в Києво-Могилянській академії, він розпочав службу в столиці Гетьманщини. Спочатку як секретар при генеральному судді Василю Кочубею, а згодом – у Генеральній військовій канцелярії. Служба давала йому змогу не лише бути в курсі державних справ, а й можливість копіювати документи, які згодом стали джерельною основою для найбільшого твору з історії Козацької держави, написаного її сучасником, який охоплює 1620-1700 роки. Саме в Батурині була укладена головна частина цієї праці – «Сказання про війну козацьку», яка описує причини й хід війни Богдана Хмельницького, її широкий європейський контекст.
До речі, достовірний портрет Івана Мазепи дійшов до нашого часу саме завдяки труду батуринського літописця, як і зображення такого собі «непоказного Петра І», дуже відмінного від тиражованих Росією. Оригінали малюнків, які є частиною Літопису Самійла Величка (його, як «мазепинця», схопили у 1708 році й тримали в ув’язненні 7 літ), знаходяться в бібліотечному зібранні Санкт-Петербурга. Українському видавництву, після тривалих попередніх наукових досліджень, майже дивом удалося видати Літопис Самійла Величка без імперських купюр у 2020 році.
Єдина будівля в Батурині, яка збереглася до наших днів після 1708 року – Будинок Генерального суду. Він стоїть віддалено від Цитаделі й Палацу Кирила Розумовського. Споруду не раз добудовували, утім її стіни багато чого пам’ятають, зокрема, того ж Самійла Величка, який, за сучасною класифікацією, був держслужбовцем в апараті уряду, що мав доступ до таємної кореспонденції й дипломатичної пошти. Нині це окремий батуринський музей, навколо якого – великий парк.
КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ: ЗОЛОТА ОСІНЬ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ
Ще одна з ключових локацій заповідника «Гетьманська столиця» – Палац Кирила Розумовського. 1747 року імператриця Єлизавета І видала іменний указ про буття (відновлення) гетьманської посади «за колишніми норовами і звичаями». Через три роки гетьманом було обрано Кирила Розумовського, тож Батурину знову випало стати гетьманською резиденцією.
Втім, уже у 1764-му Катерина ІІ змусила Розумовського зректися титулу. Катерині Гетьманщина дуже заважала, вона якраз розпочинала будівництво Російської імперії у тому вигляді, в якому вона дожила до ХХ століття, а багато в чому – і до ХХІ-го. Саме з нею ми нині воюємо.
Утім, Кирило Розумовський останні свої 9 років, із 1794-го, прожив у Батурині. Протягом 1799-1803 років було збудовано палац й облаштовано паркову територію. Уроджений Розум заповів захоронити себе у склепі Воскресенської церкви, збудованої біля зруйнованої Цитаделі. Її звели на місці мазепинського Троїцького собору.
Будівля палацу тричі горіла: 1824 року і 1923-го, а потім у роки Другої світової війни. Відреставрувати її вдалося у 2003-2008 роках, як і інші об’єкти заповідника, за бюджетні та меценатські кошти.
За визначенням Ореста Субтельного, період гетьманства Кирила Розумовського є «золотою осінню української автономії». Він намагався відродити Гетьманщину в повній її самостійності, незважаючи на абсолютну владу російської монархії.
В батуринських музеях не забули й про Пилипа Орлика – гетьмана в екзилі, одного з упорядників конституційних «Договорів і постанов», а також його сина Григора – агента дипломатичної служби у короля Франції Людовика ХV. Це Пилип Орлик переконував світ: «Україна по обидва боки Дніпра повинна бути вільною від чужого панування».
«Руйнувати українську ідентичність Росія почала давно, – констатує в коментарі «Укрінформу» Грегор Розумовський, історик, прямий нащадок гетьмана, який мешкає у Відні. – Нищення правди почалося ще з часів Переяславських статей 1659 року. Бо то не був договір про входження України до складу Росії. Інший приклад. І донині мало згадують дуже важливого гетьмана в історії України Івана Виговського, пам’ять про нього наполегливо стирала Росія. Забуття і перетворення достойних персоналій української історії на демонічних або анекдотичних персонажів – це два інструменти російської пропаганди. Така доля не оминула й Кирила Розумовського. Знищивши будівлі, книги, перемістивши до себе документи – Росія, таким чином, намагалася зробити малодоступною історію Гетьманщини».
Грегор Розумовський, який часто відвідує Україну з 1991 року, подарував заповіднику оригінальні речі гетьмана Кирила Розумовського. Коли відкривали палац після реставрації, подарував палаш (перехідну форму від меча до шаблі), який зберігався в родині. А три роки тому – передав той самий трагічний універсал 1763 року з особистим підписом Кирила Розумовського...
КОЛИ ЛЮДИ СЮДИ ПОТРАПЛЯЮТЬ, У НИХ ВИПРЯМЛЯЮТЬСЯ СПИНИ
«Найперше, що Батурин дає кожному, хто у нас побував, це відчуття гідності, – каже гендиректорка «Гетьманської столиці» Наталія Реброва. – Коли люди потрапляють до нас, у заповідник, у них випрямляються спини. Вони пам’ятають про трагедію 1708 року, але при тому – насолоджуються нинішньою облаштованістю міста, часто кажуть, що відчувають себе тут у музейному просторі, як у Західній Європі. Не готова назвати точно відсоток українців, які добре знають свою історію, але він усе ще менший, ніж частка тих, хто її не знає. Після відвідування наших музеїв люди впевнено переходять у категорію тих, хто знайомиться з достовірними фактами про минуле. Відроджений Батурин з комплексом музейних закладів уже кілька десятків років є потужною інформаційною зброєю».
Тут варто нагадати, що масштабні відновлювальні роботи у Батурині розпочалися лише у 2003-му, після прийняття роком раніше Урядом України «Комплексної програми збереження пам'яток Державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Завершили реставрацію та відбудову до 2009 року.
Штат заповідника налічував спочатку менше десяти людей, а тепер їх – 105, шестеро у період повномасштабної російсько-української війни призвані до ЗСУ. Заповідник був заснований на базі Батуринського краєзнавчого музею, який перед тим 30 років працював і постійно перевірявся «органами», враховуючи його особливе значення для радянсько-російської ідеології та пропаганди. Основним спрямуванням музею-попередника були радянська влада, колективізація й, фактично, імперська пропаганда.
Промовистий факт. Коли починалася реставрація, єдиний батуринський музей мав фондосховище площею… вісім квадратних метрів. На сьогодні заповідник – це п'ять великих музеїв (тільки палац Розумовського – площею 2 тис. квадратних метрів). Фонди зросли в рази, для їх збереження залучені понад 150 квадратних метрів запасників.
«Найпершу увагу приділяємо періоду Гетьманщини, – констатує Наталія Реброва. – Особливими експонатами є археологічні знахідки. Проведені з 1995 року розкопки – дали нам цілу колекцію. Надзвичайно цінними є фрагменти з будинків гетьманів Дем'яна Ігнатовича, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Пилипа Орлика і Кирила Розумовського».
Два роки тому, у червні був відкритий найновіший музейний об’єкт «Гетьманської столиці»: реконструкція історичного середовища Батурина додала інтерактивності. Бо сучасні музеї – це не лише можливість бачити експонати, їх там «використовують» для віртуального відтворення давнини.
Так у різний спосіб, всебічно, для відвідувачів з широким спектром вподобань, музейні заклади міста-Фенікса знайомлять з реальною українською історією. Щоби берегти пам’ять про безневинних мирних жертв 1708 року та всіх полеглих за Україну її захисників. Це спонукає бути гідним українцем, боротися за справедливе покарання нинішнім воєнним злочинцям.
Валентина Самченко
Фото надані НІКЗ «Гетьманська столиця»
