Історія з життя: Щастя двох полонених і маленької Анни-Марії
За фотографіями останніх кількох тижнів, комусь може видатися, що ця сім’я – тато, мама й донька – аж занадто радісні та безтурботні як для часів російсько-української війни. Утім, до появи щасливого «глянцю» був тривалий полон військовослужбовців з Маріуполя Катерини та Ігоря, а їхня малолітня дитина понад рік провела на тимчасово окупованій території.
Подружжя пройшло випробовування знищуваним росіянами Маріуполем та місцями утримання бранців. Цих українців рятувала у російському полоні віра в те, що із найскладніших ситуацій можна знаходити вихід. І вони дочекалися щасливого дзвінка та теплих обіймів.
Укрінформ розповідає історію поневірянь та возз'єднання родини.
ДИТИНА ПОСТІЙНО ПЕРЕПИТУЄ, ЧИ НЕ ЗАЛИШАТЬ ЇЇ, ЧИ ЛЮБЛЯТЬ?
Нині 6-річна Анна-Марія, щоби пришвидшити підготовку до школи, вже відвідує дошкільний заклад. Вона повернулася до тата й мами лише у травні цього року. Й уже більше місяця перепитує у своїх найрідніших людей – чи не залишать її, чи люблять?
До повномасштабного вторгнення Росії сім’я жила у Маріуполі. Мама – Катерина Скопіна, лейтенант, маючи дві вищі освіти, служила заступницею командира військової частини А1249 з морально-психологічного забезпечення. Військовослужбовицею стала з 2013 року. Її чоловік Ігор Дмитриковський долучився до ЗСУ дещо пізніше, служив матросом-майстром в підрозділі з технічного обслуговування артилерійського озброєння військової частини А1275 – 503 окремого батальйону морської піхоти. Із донькою вони проводили весь вільний час.
«До останнього не вірилося, що буде повномасштабна війна, – згадує Катерина. – Навіть уже коли росіяни брали в кільце Маріуполь і в шпиталь за 2-3 години доставляли десятки поранених. Десь до середини березня ще думалося: зараз, ще трошки – і все закінчиться, і Донецьк заберем».
У Приазов'ї бойові дії активізувалися трохи раніше. Там же війна з весни 2014-го іде, і ще до 24 лютого 2022 року ворог почав обстрілювати найближче до Росії лівобережжя річки Кальміус. Там, де селища Ляпіне, Широкине, Сєдове… «Коли чоловік був у добовому наряді, у ніч із 21 на 22 лютого мене викликали по бойовій тривозі, – розповідає Катерина. – Дитину залишила вдома, зателефонувавши свекру з проханням приїхати. Ще було спокійно, їздив транспорт. Вранці Ігор відвіз машиною батька з донькою у село, залишивши ключі. Була домовленість, що Анну-Марію відвезуть до моїх батьків, до Львова. Але зовсім скоро батьки чоловіка опинилися з 5-річною дитиною в окупації.
Видно, що Катерині не хочеться розповідати, що трапилось далі. Я і не розпитую. Відомо тільки, що наприкінці минулого року дівчинці почали оформлювати російські документи. Як складалася доля свекрів, Катерина не розповідає.
… Забігаючи вперед. Щоби повернути під час війни Анну-Марію на підконтрольну Україні територію через треті країни, знадобилося чимало зусиль Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та Уповноваженої з прав дитини при Президентові України. До останнього Катерині російська сторона не давала жодних гарантій, що доньку віддадуть. Висували знущальницьку обов'язкову умову: щоби на пропускному пункті у сірій зоні на кордоні Латвії з РФ Анна-Марія впізнала Катерину на відстані близько 150 метрів. І дитина – диво (!) – впізнала маму після всіх цих місяців нескінченного стресу… Одразу побігла назустріч. Катерина й Анна-Марія не бачилися рік і три місяці.
…Сім'я у повному складі уже понад місяць. Утім Катерина Скопіна – як спеціаліст, і як мама – каже: «Ще не все так добре, як здається зі сторони. Психологічно втрачено зв'язок, який у нас був: мама-тато-дитина».
Нині родина перебуває на спільній реабілітації. Із 6-річною Анною-Марією працює психолог, залучаючи батьків. «Думаю, після всього, що спеціаліст почує, йому теж знадобиться психологічна допомога, – каже Катерина. – Бо не кожний з таким стикається: історіями двох військовополонених і дитини, яка рік залишалася без батьків на тимчасово окупованій території».
ЯК ПОДРУЖЖЯ РАЗОМ ПОТРАПИЛО В ПОЛОН
Лейтенанта Катерину Скопіну звільнили з майже 9-місячного російського полону 6 грудня 2022 року. Тоді Україні повернули 60-х захисників, серед яких було дві жінки.
У переддень полонених везли із Таганрога у невідомому напрямку. Дороги ніхто не бачив, але за звуками, врешті-решт, стало зрозуміло, що наближаються до аеропорту. Таганрог зовсім близько від українського кордону, але такий був маршрут. І це означало, що попереду або російське судилище, або обмін. Коли з літака пересадили в автобус, – теж ніхто не повідомляв про пункт призначення. Після ночівлі, коли зупинилися наступного дня, було чути з рації якісь накази, а потім конвоїри зі зброєю з автобуса вийшли. А потім зайшов чоловік зі словами, які не залишали сумніву: «Підіймайте голови, вітаємо на рідній землі! Слава Україні!»
Мама стала першою, кому Катерина зателефонувала після повернення. Хоча номер висвічувався незнайомий, на іншому кінці вона почула: «Катю, це ти?» Тоді жінка й дізналася, що її Анна-Марія не у Львові. Відтоді почався безперервний пошук, спроби повернення чоловіка й доньки. Уже після нового року, 27 січня, побачила відео з Ігорем на одному з телеграм-каналів. «Там він передавав привіт нам, казав, що любить мене та донечку, що дуже скучив за нами і казав, що з ним все «добре». Але я бачила: стан в нього жахливий. І моральний, і фізичний», – згадує співрозмовниця.
Після двох місяців лікування і реабілітації – у березні лейтенант Катерина Скопіна знову була на службі. Про усі жахи російського полону вона не згадує спеціально, щоби якомога швидше була змога повернути усіх українських військовополонених. Утім, і розказаного достатньо, щоби уявити ворожу неволю.
16 березня минулого року на реанімаційне відділення військового шпиталю у Маріуполі впала бомба. Ті, хто вціліли – 18 осіб особового складу з важкопораненими – евакуюватися на завод Ілліча, а ще стільки ж – на «Азовсталь». Зуміли навіть вивезти обладнання, медикаменти та тилове забезпечення. На новому місці розгорнули операційну. Умови були більш ніж складні, не вистачало медикаментів. Лікарі спали уривками, по 30-40 хвилин.
«На початку квітня ми потрапили в оточення. Якби цього не сталося, можливо, ми би якось вивезли поранених, евакуювалися у Запоріжжя чи десь поблизу», – згадує Катерина.
Було три спроби прориву, але росіяни одразу ж починали «гасити» по колоні з пораненими усім, що в них було: артилерією, авіацією. На білому простирадлі зеленою фарбою вони написали цифри «300» – поранені, тобто – але для росіян то не мало значення.
…А потім прийшли окупанти. Ворог жодних правил поводження з полоненими не дотримується. За словами Катерини Скопіної, спочатку вивозили здорових військовослужбовців-чоловіків. За ними поїхали важкі й лежачі поранені. Останніми відправляли у полон жінок-військовослужбовиць.
ДУЖЕ ВАЖЛИВО В ПОЛОНІ НЕ ПІТИ НА ТЕ, ДО ЧОГО ПРИМУШУЮТЬ
Ще у Маріуполі бранців спочатку помістили у двох ангарах, спати доводилося на підлозі. В одному приміщенні було приблизно 700 людей, в іншому – ще з півтисячі.
«Я лягала разом із пораненими, – згадує Катерина. – Тоді ж побачила, що дехто з бранців дбає лише сам за себе. Подумала, що так ми точно не переживемо полон. В Оленівці (там, у колонії, було згодом підступно убито десятки полонених, захисників «Азовсталі». Злочин досі не розслідувано. Представників ООН ворог туди не допустив. – Ред.) загалом були 82 військовополонені жінки. Нас – 11 душ – помістили у двомісну камеру. Однієї підлеглої я не дорахувалася, перепитала за неї. Відповіли – щоби не качала права, бо й так назустріч пішли – разом розмістили. Це був жах, як утримували нас у тій, не знаю, колонії чи то тюрмі. Жодних натяків на дотримання Женевської Конвенції щодо поводження з військовополоненими».
Їжа була погана або дуже погана. У Таганрозі, куди маріупольські полонені потрапили після Оленівки, годували супом із лушпайок картоплі, моркви і цибулі. Щось більш-менш їстівне давали, схоже, у Валуйках Бєлгородської області (до речі, це історичні землі Слобідської України), однак порції – мізерні.
Ще проблема – елементарно помитися. Рашисти не розуміють, що у ХХІ столітті не всі погоджуються це робити у спільному душі з холодною водою, миючи голову господарським милом, яке перетворює волосся на «дроти». Але українки навіть у таких умовах, наскільки це можливо, здатні доглядати за собою. Навіть маючи довге волосся, Катерина Скопіна не «підселила» собі воші, які часто заїдають полонених у російських місцях утримання.
Дуже важливо у полоні не скотитися до того, коли заради якоїсь сигаретки примушують казати все те, що хоче ворог почути. Скажімо, про Україну. Щоби не чіпали, не знущалися над ними – були й ті, хто погоджувався, вигадували що завгодно. Для військовослужбовця таке і в полоні неприпустимо, вважає лейтенант Скопіна.
«Я захищала дівчат, бо всі були дуже залякані. Хоча мені теж було страшно, – каже співрозмовниця. – Коли мене вночі привели в камеру в Таганрозі, одна з жінок показала «тихо» і сказала, щоби я вчила… російський гімн, бо питатимуть вранці. Я відмовилась, мені не потрібен їхній гімн. То вона мені показувала: «Ти що, хвора на голову? Вчи, бо буде…». Однак це не змусило Катерину втратити офіцерську гідність – кричати нецензурщину про Батьківщину, про українців, про президента (промовиста деталь, чи не так? – Ред.)... «Я – офіцер. Як ви уявляєте, що я кричатиму таке і всі кричатимуть за мною»?
…Після того, як повертаєшся з полону – з кожним бранцем працюють, на детекторі брехні перевіряють, чи не завербували його в неволі. Катерині за себе не соромно. Є ще дівчата-офіцери, за яких не соромно. Інших – небагато, але вони теж є.
ІЗ ПОВЕРНЕННЯМ ЧОЛОВІКА КАТЕРИНУ ВІТАВ ВЕСЬ ТРОЛЕЙБУС
До полону, до 12 квітня, Катерина намагалася тримати зв’язок із чоловіком. Їм удалося навіть їхати в одному автобусі з Маріуполя в Оленівку. А уже в Таганрозі вона почула, що звідти вивозять і чоловіка. Але сподівання, що він теж їде на обмін, не справдилися. Ігоря повезли кудись углиб Росії.
Ігоря Дмитриковського вдалося повернути 26 квітня. Щасливий дзвінок із незнайомого номера жінка отримала, їдучи у тролейбусі. Спочатку голос уточнив: «Катерино Євгеніївно, ви де?» Почала пояснювати, що зовсім скоро буде на робочому місці. А у відповідь: «Ти що, мене не впізнала?..» Катерина розплакалась і від радості ввімкнула гучний зв’язок. Пасажири, незнайомі люди, кинулися обнімати, вітали з поверненням коханого…
Уже наступного дня Катерина повезла Ігорю торт, щоби привітати з поверненням й одразу двома днями народження, які зустрічав у полоні. «Я ж психолог, тож перепитувала чоловіка, чи готовий він зустрітися, – каже жінка. – Ми, звісно, поспілкувалися. Але я тоді зрозуміла, що у перші дні після пережитого, коли починаються емоції, медичні обстеження – людина ще не готова стати такою, як була раніше. Тому моя порада як психолога всім, хто опинився в подібній ситуації – краще для швидшої нормалізації стосунків зустрітися десь через тиждень після повернення».
…Родина – Катерина, Ігор, Анна-Марія – тепер налагоджує «персональні мости», які у нелюдський спосіб намагалася зруйнувати Росія. Вони обов’язково ще будуть щасливі.
Валентина Самченко, Київ
Фото надані родиною, а також з ФБ-сторінки Дмитра Лубінця
