Василь Верещака. Хто ви, камергер Василь?

Особистого шамбеляна (szambelan) польського короля Яна ІІ Казимира – Василя Верещаку у нас називають знаним козацьким розвідником часів Хмельниччини... Слушно, скажу вам, називають, але не знаю: чи першим, чи найбільш важливим для Української Держави він був емісаром, але інших вивідників історія за якихось причин краще заховала від публічного ока.

Перш ніж розпочати есей, зауважу – що вдалося дізнатися... За часів Гетьманщини агентів зовнішньої розвідки у нас не бракувало: гайдук Сивницький, полковник Максим Тарасенко (Стасенко), полковник Півтора-Кожух, Данило Нечай, Івасько, Дорош, Юрій Франц Кульчицький, Іван Косинський, Ярема Концевич (Кончевич, Кончевський), С.Марченко, Войцех Кулаковський, брати Островські – Федір, брати Бжозовські, один із яких – Максиміліян, Я.Мутянка, канцелярист Пясецький, козак Андрушко Ворожбилович, вуличний артист Островський із двома мавпами та десятки інших. Чому їх було так багацько? Бо разом, спільними зусиллями, вони створювали імунну систему опору Української Держави ворожому оточенню.

Що з цього приводу мені казати, коли навіть сам директор ЦРУ (1953-1961) Аллен Даллес у книжці “Ремесло розвідки” (“The Craft of Intelligence”; 1963) жалівся:

- З усіх спеціальностей фах розвідника розуміють, мабуть, найменше і розуміють хибно. – Принаймні, розкажу, що сам знаю, бо герой того вартий.

*   *   *

Василя Григоровича Верещаку (інша версія – Верещагу) мати сповила на світанку XVII століття в полковому місті Корсуні. Коли точніше – невідомо. Сучасні розвідники зі Служби зовнішньої розвідки України пишуть:

- Василь народився в сім’ї реєстрового козака Григорія Верещаки у невеличкому українському містечку Корсуні. Дитинство провів на березі мальовничої річки Рось, з юнацьких років опановував непросту козацьку науку триматися в сідлі, володіти шаблею, стріляти з пістоля. Із захопленням слухав розповіді батька про його участь у славних походах козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним (1582-1622; див. тут) на південні міста Кафу, Трапезунд і аж під Царгород, а пізніше – разом із поляками на Москву. Коли раптово після тяжкої хвороби померла мати, батько вирішив узяти Василя з собою в похід проти турків. Було йому тоді лише 17 років, але статурою, силою і вмінням юнак уже виглядав як справжній козак.

Ну, СЗР України, звісно, видніше, як там діялося, але історичних (відкритих) джерел, що підтверджують викладене, – катма. У 1620 р. польський коронний гетьман Станіслав Жолкєвський (Stanisław Żółkiewski, 1547-1620) залучив до походу проти османів, на підтримку молдавського господаря Гаспара Граціані (Gaspar Graziani; 1580-1620), загін українських реєстрових козаків – 1200 шабель. Серед них – сотню під проводом Чигиринського підстарости, сотника Михайла Хмельницького (?-1620). Пишуть, шо до того підрозділу ввійшли Верещаки – батько Григорій і син Василь.

Січ під Цецорою, скажу я вам, була люта. У бою відзначився син Михайла Хмельницького, майбутній гетьман Війська Запорозького, 25-річний реєстровий козак Богдан Хмельницький (1595-1657). Під час походу Василь Верещака устиг із ним затоваришувати і вправлявся у бою на шаблях. Старші козаки, які спостерігали за поєдинками, зазначали: вправністю син реєстровика не поступився сину сотника.

Для батька майбутнього очільника Української Держави похід на Молдавію у рамках Польсько-турецької (Хотинської) війни 1620 р. завершився сумно. За одними джерелами (Борис Возницький), Михайло Хмельницький потрапив до османського полону і його в листопаді 1627 р. намагалися обміняти на турка Абдуррахмана; за офіційною версією (“Історія Русів”, Мирон Кордуба), у битві під Цецорою 6 жовтня 1620 р. Чигиринський підстароста наклав головою, а його син, Богдан Хмельницький, на два роки потрапив в османський полон, звідки щасливо втік.

*   *   *

У наукових розвідках є згадка, що Василь Верещака служив в одного з чотирьох православних сенаторів Речі Посполитої, Брацлавського воєводи Адама Кисіля (Adam Kisiel; 1600-1653). З одного боку, той овіяв себе славою у війнах з Оттоманською Портою, Московським царством й Швецькою імперією, але з іншого – залишався відданим прибічником панської Польщі, як писали сучасники, щирим настільки, “що його руські кістки обросли лядським м’ясом”.

Далі щодо долі Василя Верещаки – теж царина гіпотез. Зокрема, у книжці “Українська розвідка. Прадавні часи” (2020) колишній радник (2014-2017) голови Служби зовнішньої розвідки України, полковник запасу Олександр Скрипник наполягає:

- Не виключено, що майбутній розвідник у цей період (на службі у А.Кисіля. – О.Р.) познайомився з високопосадовими шляхтичами, які були частими гостями у воєводи, або зав’язав контакти з поляками при відвідинах Варшави. Принаймні історики точно не описують, як саме Верещака опинився на території Речі Посполитої і став служити при дворі польського короля. Можна лише здогадуватися, що цьому передували особливі обставини. Не останню роль тут зіграли риси вдачі козака.

Про жодного з агентів зовнішньої розвідки кобзарі не склали жодної думи, бо жоден зі співців волі, на щастя, не знав про їхні діла. Така розвідницька доля: у тихій невідомості виконати справу й, подібно привиду, розчинитись у темряві. Вражає інше, уже тоді українська контррозвідка діяла на випередження.

*   *   *

Цікаву історію розповів у книжці “Таємниці розвідок. Діяльність таємних спецслужб на території України” (2007) Олександр Уривалкін:

- 26 травня 1648 р. Севські воєводи 3амятня (Василь) Леонтьєв та І.Кобиловський (Кобильський) послали з-під московського Брянська до Адама Кисіля купця Г.Климова з листом від князя Трубецького про готовність російських військ виступити проти татар. Та Григорій Климов не догарцював до Брацлава (нині – Тульчинський район Вінницької області). Бо ще під Києвом вістивника перехопила козацька залога і спрямувала до Богдана Хмельницького. Допитавши кур’єра й ознайомившись із листом, гетьман зрозумів: якщо нічого не робити, 40-тисячна московська армія перетне кордон, і Гетьманщина опиниться у вкрай скрутному становищі, бо битиметься на два фронти.

Чи був Василь Верещака першим і останнім агентом зовнішньої розвідки Української Держави? Ні. Відомо, що 10 липня 1648 р. очільник Гетьманщини невдало спробував завербувати польського високопосадовця, коронного стражника (Strażnik polny koronny; військовий уряд, член генерального штабу) із козацьким чубом Самійла Лящ-Тучапського (Samuel Łaszcz; 1588-1649), запропонувавши можливому агенту маєтки князя Яреми Вишневецького на Лівобережній Україні (Олександр Уривалкін), а в лютому 1649 р. на бік козаків перейшов особистий писар Адама Кисіля – Євтихій Соболь (?-1658), про якого польський дипломат Войцех М’ясківський у щоденнику записав: “немолодий, розуміється на справах і ситуації в Речі Посполитій, якого Хмельницький затримав при собі”.

Нічого дивного в цьому нема... оскільки війна – то шлях обману, певних правил дотримувався Богдан Хмельницький, хоч як би нам хотілося його міфологізувати. Кажуть, із невластивою йому дотепністю директор ФБР Едгар Гувер (John Edgar Hoover; 1895-1972) так відреагував на факт, що Кім Філбі виявився радянським подвійним агентом:

- Не переймайтеся, в Ісуса Христа їх було дванадцять, але один – подвійний.

*   *   *

Тим часом у дослідників відсутня спільна думка – як Василь Верещака потрапив на службу при дворі польського короля (1648) і великого князя Литовського Яна ІІ Казимира (Jan II Kazimierz Waza; 1609-1672). За однією з легенд, він начебто порятував у бою під молдовською столицею – Яссами (1620), єдиного сина коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського – Яна (Jan Żółkiewski; ?-1633), і щасливий батько посприяв кар’єрі кмітливого сміливця. Красива легенда, бо 73-річний гетьман С.Жолкєвський про благодійника фізично не встиг подбати, бо загинув 7 жовтня 1620 р., коли в битві під Цецорою зійшов із коня... На другий день його, з відрубаною рукою і без голови, знайшли жовніри – відрубану голову коронного гетьмана османи надіслали до Стамбула юному султану Осману II (1604-1622) в подарунок.

Хоч як там велося, Василь Верещака здобув освіту (одна з версій – Колегіум єзуїтів у Львові, засновником якого був Станіслав Жолкєвський), опанував манери, виявив дипломатичний хист, бо розумівся на державних справах, чітко й зрозуміло викладав думки. За деякий час талановитий парубок увійшов до кола царедворців та здобув чин особистого камергера короля. Не треба охкати-ахкати. На ті часи шамбелян, у Московському царстві – камергер, був цивільним чином, що в країнах Європи відповідав посаді стряпчого з ключем. За необхідності секретних перемовин саме шамбелян заводив гостя до особистих покоїв монарха Речі Посполитої.

Спочатку, відповідно до Табеля про ранги 1722 р., наприклад, у Російській імперії камергер був чином V класу. Відповідно до своїх необтяжливих обов’язків, за підсумками засідань сойму (сейму) і державних рад Василь Верещака часом стояв біля трону, очікуючи наказів, часом складав листи і проєкти (koncepty) королівських указів, іноді особисто був присутнім при обговоренні політичних питань.

*   *   *

Державотворцем Богдан Хмельницький був мудрим. Чи не його, бувай, копіював прусський король Фрідріх Великий (Friedrich II.; 1712-1786), коли афористично пояснив причини власної перемоги над французами в битві під Россбахом (1757):

- Це за маршалом де Субізом (Charles de Rohan-Soubise; 1715-1787) їдуть сто кухарів, а попереду мене мчать сто шпигунів.

Настали часи, і камергер польського короля виявився дуже витребуваним Українською Державою. За однією з версій, агента зовнішньої розвідки у Варшаві, за особистим наказом Богдана Хмельницького, котрий Василя Верещаку знав ще за молдавським походом, завербував у 1649 р. полковник Лаврін Капуста, очільник козацької контррозвідки часів Хмельниччини. За іншою – сталося це на півтора року раніше, оскільки у польських джерелах є згадка, що з обозу сенатора Речі Посполитої Адама Кисіля, який у серпні 1648 р. вів перемовини з Б.Хмельницьким, – гетьманові “дає знати один якийсь пан про те, що тут воєвода Брацлавський обіцяє козакам, а щось інше чинить у Варшаві роти Війська Запорозького”.

У чому полягає завдання зовнішньої розвідки? В оперативному наданні об’єктивної інформації, бажано – з перших вуст; ідеально – якщо зі ставки військово-політичного командування ворожої країни. Маємо справу із латентною політикою в її чистому вигляді... Опинившись у камергерах Речі Посполитої, із Варшави освічений патріот і колишній реєстровик регулярно подавав у Чигирин інформацію, прояснюючи заплутану картину політичних інтриг довкола українсько-польських відносин.

*   *   *

Перед початком масштабних бойових дій часів Хмельниччини 1648-1654 рр. потік інформації від Василя Верещака налагодився, поглибшав. Розвіддані завирували річкою, коли 17 листопада 1648 р. Яна ІІ Казимира висвятили монархом... Відтоді розвідувальні чати Гетьмана діяли як ССО, про які вороженьки (польний гетьман коронний Станіслав Лянцкоронський) писали: “Хмельницького ми швидше під обозом нашим побачимо, аніж про нього почуємо”. Це засвідчили славетні перемоги козацького війська над шляхтою на річці Жовті Води (19 (29) квітня - 6 (16) травня 1648 р.) і під Корсунем (15-16 (25-26) травня 1648 р.)... І роботи в українського розвідника побільшало, бо практично жодне засідання сенату не минало без нагального розгляду... “хлопського” питання.

День-у-день Василь Верещака здійснював місію, інформуючи Богдана Хмельницького про наміри коронного уряду. Були відрегульовані способи передачі письмових повідомлень, визначені маршрути секретної пошти, добрані надійні люди. Щоб убезпечити агента козацької розвідки, максимально звузили коло осіб, які контактували з емісаром, забирали листи і передавати інструкції від гетьмана. Чи був він єдиним вивідником при дворі польського короля? Звісно, ні.

У монографії “Розвідувальна служба Української держави в роки Хмельниччини (1648-1657)” (1995) професор Валерій Степанков наголошує:

- Серед цих розвідників перебували королівський камергер, шляхтич Василь Верещака, брати Сечевичі та Ярмолович (Ю.Єрмолович?), які належали до довірених осіб Яна ІІ Казимира. Восени 1654 р. був схоплений в обозі коронного війська поручик Волошинець, що повідомляв гетьманові “про все, що у нас відбувається”. Звертає на себе увагу й той факт, що серед емісарів, котрі готували повстання в Польщі (1651) перебували й дрібні польські шляхтичі В.Колаковський, П.Гжибовський, С.Лентовський, Я.Остроленський та інші.

*   *   *

Тим часом у Варшаві спалахнула війна патріотів. Публічно сенатори (депутати) сейму сурмили про готовність до перемовин та божилися, що приймуть висунуті нереєстровим козацтвом вимоги, але за лаштунками солодких обіцянок інтенсивно готувалися до військового реваншу. Чубилися між собою два табори.

Серед правлячої еліти Речі Посполитої помірковане крило щодо українського питання уособлював канцлер Єжи Оссолінський (Jerzy Ossoliński; 1595-1650) – він намагався загасити козацьке повстання Б.Хмельницького, пропонуючи перемовини і поступки. А ось яструбів із “партії війни” очолював магнат Ярема Вишневецький (Jeremi Michał Wiśniowiecki; 1612-1651), котрий гуртував прихильників вирішення проблем вогнем і мечем, зокрема, він пропонував підкупити татар, переманити османів на свій бік, аби спільно вдарити по Гетьманщині.

За дипломатичними каналами Варшава вела також таємні перемовини з Парижем, і кардинал Франції Джуліо Мазаріні (Jules Mazarin); 1602-1661) обіцяв подбати про військову допомогу католицькій Речі Посполитій. Безперечно, такий сюжет ліг би в основу романів та поем, шалені бокс-офіси зібрав би історичний бойовик “Мушкетери кардинала проти козаків Хмельницького”... Не сталося. Але тепер ви знаєте, в якій атмосфері в польських воєводствах на початку 1648 р. формувалися зведені загони із десяти корогв (підрозділ в армії Речі Посполитої на 100-250 жовнірів) – по 2000 вояків, що мали об’єднатись у коронну армію і рушити в Україну.

*   *   *

Проаналізувавши секретну інформацію, отриману від Василя Верещаки та інших агентів зовнішньої розвідки України щодо намірів Варшави, Богдан Хмельницький скликав у Чигирині козацьку раду, за підсумками якої написав до сенату Речі Посполитої листа. Він застерігав ляхів не говорити про замирення... заради зради, бо він знає, що до кордонів Української Держави стягуються війська. Щоб Гетьманщину не заскочили зненацька, Богдан Михайлович скликав козацькі полки.

Інформація від українського розвідника у Варшаві надійшла вчасно, бо великим військом ляхи переправилися через Случ і добре укріпленим табором стали на березі р.Пиляви. Та все йшло за вибудуваним планом Б.Хмельницького. Окремо, на лівому фланзі головних сил української армії, розташувалася кіннота Лисянського полковника Максима Кривоноса (1600-1648). Козацька піхота зайняла греблю, що сполучала береги річки Пилява (за іншими даними – Іква), і збудувала шанці. А ось атакувати Хмель не поспішав.

Навіть коли 9 (19) вересня 1648 р. статечно підійшло коронне військо, очолюване трьома реґіментаріями, гоноровими магнатами: Острозьким ординатом Владиславом Домініком Заславським (Władysław Dominik Zasławski-Ostrogski; 1616-1656), Долинським старостою Олександром Конєцпольським (Aleksander Koniecpolski; 1620-1659) і коронним полководцем Миколаєм Остророгом (Mikołaj Ostroróg; 1593-1651), яких Богдан весело поіменував “периною”, “дитиною” та “латиною”. Загалом: 32 тис. “посполитого рушення” (ополчення) та вісім тис. “кварцяних” найманців, рахуючи німецьких ландскнехтів. Додайте сюди озброєну обозну обслугу і шляхетських слуг, кількість яких перевищувала основну армію мало не вдвічі. Ну, може, 300 кухарів.

Стала та розцяцькована орда табором на протилежному березі річки... Гетьман на нападав, а чекав на допомогу татар, плануючи із союзниками стрімким наскоком оточити шляхту, як під Корсунем. Тим часом, подібно до господарів життя, магнати бундючились, забувши уроки двох попередніх програних битв – під Жовтими Водами та Корсунем. Самовпевнені поляки і досі вважали, що їм не знадобиться зуживати зброю, бо, щоб розбити “хлопів”, досить канчуків з нагаями. Це притім, що до трьох реґіментаріїв (головнокомандувачів) сейм прикомандирував 32 радника – “військових комісарів” з невизначеними повноваженнями.

*   *   *

Що значить правильно зужита інформація зовнішньої розвідки, переконливо засвідчили подальші події, коли 11 (21) вересня 1648 р. запеклими боями за греблю розпочалася вирішальна битва. Знайшлися з-поміж ляхів ті, хто попхалися поперед батька в пекло... Самовільно, без наказу трьох реґіментаріїв Київський воєвода, граф Януш Тишкевич (Janusz Tyszkiewicz-Johojski; 1590-1649) із кількома сотнями своїх піхотинців і драгунів кинувся штурмувати греблю, яку боронила козацька застава на кілька десятків лицарів. Коронні корогви посунули на правий берег, де захопили плацдарм для подальшого наступу.

Але поляки не знали, що після оголошеної в липні мобілізації у Богдана Хмельницького є армія на 120 тис. вояків, а до Чигиринського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського і Переяславського полків додалися “гвардія наступу”, із “нуля” сформовані за територіальним принципом Чернігівський, Борзенський, Ніжинський, Ічнянський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Фастівський, Уманський, Київський і Вінницький полки. За винятком Ніжинського і Чернігівського, всі ці козацькі підрозділи так чи інак діяли у битві під Пилянцями.

І ще про важливе, до чого міг бути причетним агент зовнішньої розвідки Василь Верещака. Готуючись до битви, Богдан Хмельницький заздалегідь розгромив кількатисячне військо воєводи Руського, магната Яреми Вишневецького та інших регіональних лідерів, знищив польські залоги, захопив неприступну фортецю Бар та укріплені містечка Полонне, Костянтинов, Махнівка, у такий спосіб убезпечивши свої головні сили від можливого контрудару регіональних польських корогв.

Маючи надійні тили, зранку під Пилявцями (тепер – с.Пилява Старосинявського району Хмельницької області) козацька піхота легко повернула шанці на греблі, а в ніч на 13 (23) вересня 1648 р. Хмелю на допомогу прийшли Кримська, Буджацька, Білгородська та Єдичкульська орди, загалом більше 100 тисяч вояків. Їх очолювали калга-султан Кирим Ґерай (?-1651) разом із Тугай-беєм (1601-1651), Айтимир-мурза, Атлаєт-мурза й Атлан-мурза. Навіть шкода було чванькуватих ляхів...

*   *   *

Знаючи реальний баланс сил, вранці 13 (23) вересня 1648 р. українська армія: Максим Кривоніс на лівому фланзі, у центрі – майбутній Генеральний обозний, Животівський полковник Іван Чорнота (1613-1650) – вишикувалась у бойові порядки. Першими завдали удар хвацькі драгуни, шляхетська важка кіннота, але ніхто з “хлопів” нікуди не побіг. Навпаки, за підтримки артилерії українська піхота посипала у контрнаступ. Не витримавши тиску, корогви Речі Посполитої безладно відступили: буквально після першого штурму Мазовецький полк утік з редуту, а Сандомирський полк спробував захищатися, але теж не витримав наступу.

Поступаючись на порядок в озброєнні та матеріальному забезпеченні, у битві під Пилявцями українці захопили 92 гармати (всю вцілілу артилерію Речі Посполитої!) та величезний обоз. Вартість трофеїв, пишуть, перевищила 7 млн злотих. Важливо інше: армію Польського королівства було розгромлено, а Волинь і Поділля повністю звільнено. Після перемоги під Пилявцями шляхту козаки тривалий час глузливо називали “пилявчиками”. У чім була справа?

У битві під Пилявцями польська шляхта тактично діяла нахрапом, наосліп, українці – не один рік готувалися, маючи очі й вуха у Варшаві. Три магнати із 32 комісарами не зволили навіть здійснити рекогносцировку та оглянути складний рельєф, козацькі розвідники ж не лише детально розпитали місцевих жителів про польську армію, а напередодні битви притягнули Хмелю в табір не одного “язика” з числа офіцерів.

*   *   *

Після битви під Пилявцями український гетьман, якого низове козацтво охрестило “новим Моїсеєм”, у перемовинах із Річчю Посполитою змінив риторику. У книжці “Зовнішня політика України” (2010) Олександр Кучик та Орест Заяць зазначають:

- У лютому 1649 р., коли Богдан Хмельницький приймав у себе в Чигирині послів короля Яна ІІ Казимира, його погляди на війну та подальшу долю України суттєво відрізнялися від торішніх. Перед коронними послами гетьман сформулював нову зовнішньополітичну програму: “Виб’ю з лядської неволі руський народ увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підніму. Досить маю в Україні, Поділлі й Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич”.

Під Пилявцями пиху зі шляхти козацтво збило. Деякий час Ян ІІ Казимир, схильний до депресій, обіцяв проблеми з Гетьманщиною мирно врегулювати у перемовинах. Тим паче, що за обрання його монархом виступав особисто Богдан Хмельницький. Та нічого з обіцяного польський король не виконав, а влітку 1649 р. під тиском “партії війни” наказав збирати військо для нової української кампанії. Навчені трьома програними битвами реґіментарії вирішили напасти на Українську Державу з двох боків – з фронту і тилу. Зокрема, польний гетьман литовський, князь Януш Радзивілл (Jonušas Radvila; 1612-1655) мав стрімким походом через Білорусь захопити Київ.

- Praemonitus, praemunitus, “Попереджений, значить, озброєний”, – це латинське прислів’я уособлює сенс і зміст зовнішньої розвідки. Із Варшави повідомлення про підступні плани Речі Посполитій гетьману терміново надіслав Василь Верещака. І Богдан Хмельницький запопадливо заходився збирати полки, завчасно звернувся по допомогу до Запорозької Січі, подбав про дипломатичну та військову підтримку кримського хана Ісляма III Ґерая (1604-1654).

*   *   *

Для Яна ІІ Казимира стала шоковою несподіванкою поява козацьких військ там, де їх корона не очікувала. По-перше, у червні 1649 р. армія під проводом Богдана Хмельницького виступила на Захід, а по-друге, частина полків (30 тис. шабель) під орудою Київського полковника Михайла Кричевського (Michaеł Krzyczewski; ?-1649) пішла на Полісся та спинила фланговий удар литовського війська. До всього ж, на допомогу гетьману примчав загін кримських татар на чолі з ханом Іслямом ІІ Ґераєм.

Зміцніло невиразне відчуття: при королівському дворі діє шпигун...

Сумніви увиразнилися, коли 5-6 (15-16) серпня 1649 р. спалахнула Зборівська битва. Половину польських полків 5 (15) серпня козацькому війську вдалося оточити й розбити у Збаражі, під час переправи через річку Стрипу, а другу, під проводом самого короля, вщент розгромити під містом Зборовим. Українці мало не полонили самого Яна ІІ Казимира, але Хмельницький зупинив їх, бо й досі мав короля за... свого монарха. Він звелів закривавленим козарлюгам припинити бій і дати Яну ІІ Казимиру можливість неушкодженим... накивати п’ятами.

А ось лише Божа ласка вберегла майбутнього короля Яна ІІІ Собеського (Jan III Sobieski; 1629-1696). Його ледве не полонив ханський підскарбій Муффрах-мурза, який незабаром сам потрапив у неволю. Один з істориків написав, що це було наочне уособлення відомого прислів’я – “Упіймав козак татарина, а татарин його тримає за ніс”, – тільки навпаки.

Низки стратегічних помилок припустився Хмель. Ян ІІ Казимир розпочав... таємні перемовини з кримським ханом. Потім польський король пішов на угоду, за якою пообіцяв Ісляму ІІ Ґераю купу упоминків (податок грішми, хутрами, коштовностями), дозволив брати ясир (“рабів”, невольників), а під час наскоків – грабувати українські землі на шляху до Криму. Неможливо одночасно воювати проти усіх. Під тиском хана Богдан Хмельницький пішов на перемовини та уклав із Річчю Посполитою Зборівський договір, який ні шляхта, ні ксьондзи не збиралися виконувати.

*   *   *

Хмари згромаджувалися... В історичній розвідці “Україна на переломі, 1657-1659 рр. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті” (1920) український історик та філософ В’ячеслав Липинський (1882-1931) констатував:

- Для наступних етапів повороту до своєї батьківщини непокозаченої української шляхти, від 1650 р. типовим прикладом служить коморник граничний Чернігівський, власник села Грушок на Київщині і частини села Затурця на Волині Прокіп Верещака (тією маєтністю вони володіли із братом у перших Василем Верещакою від прадіда – Михна Івановича Верещаки (Орест Левицький), про що є відповідний Акт. – О.Р.)... Коли почалось повстання, Верещака, як і вся шляхта “руська”, всіма силами піддержує мирову акцію Адама Кисіля. У серпні 1648 р. ми бачимо його в оточенні воєводи (Кисіля. – О.Р.), висланого до Хмельницького для мирових переговорів. Коли в Острозі прийшлось комісарам Речі Посполитої дати козакам, що далі їх пропустити не хотіли, – своїх заложників, то першим з-між тих був посланий Верещака. В той самий час корогва польського війська, на злість Кисілю, напала на козаків і ті, не знаючи в чім річ, кинулись убивати заложників. Тільки троє із низ – Верещака, Сосницький і Братковський чудом од смерті врятувались, бо їх – як доносив Кисіль – “перед черню старшина козацька заховала”.

Розумієте? Попри лояльність родича до Речі Посполитої, потрапив Прокіп Верещака, кузен українського розвідника, під підозру у шляхти. Щоб зберегти життя коморника Чернігівського родом із Овруцького повіту Київського воєводства, у січні 1650 р. король видав окремий “глейт” (грамота, перепустка). Під монаршою охороною прибув українець на сейм до Варшави, але там П.Верещаку заарештували і, як запідозреного у зносинах із козаками, ув’язнили в Мальборзькій фортеці. Через два роки визволившись, бранець виїхав у Гетьманщину, служив Українській Державі разом зі своїми братами у перших: Василем Верещакою, який, володіючи латинською мовою, виконував обов’язки перекладача при посольствах козацьких, і Павлом, якого бачимо в числі “дворян” архімандрита Печерського Йосифа Тризни.

Тут слід пояснити таке: на чолі Генеральної канцелярії Військової та всієї служби дипломатичної Гетьманщини стояв: на польський кшталт – канцлер, на український – Генеральний писар, Іван Виговський (1608-1664). Канцелярія та, окрім головного призначення – найвища адміустанова, стала за часів Хмеля вищою політичною й юридичною школою, де, за словами історика Гетьманщини Опанаса Шафонського (1740-1811), “починали службу публічну діти шляхецькі, які пройшли перед тим курс наук у школах латинських”. У 1651 р. посол коронного підканцлера Ієроніма Радзієвського в Чигирині бачив у Івана Виговського 12 писарів (лат. scribentes), які працювали безпосередньо в офісі. Та всі вони були виключно шляхтичами.

Окрім них, тут служили писарі молодші, так звані “підписки” (лат. non scriptentes) котрі використовувалися задля виконання дипломатичних завдань. Імена більшості писарів і підписків історія забула... Та до категорії – “підписків”, перекладачів при посольствах, належав наш герой Василь Верещака, а також Григорій Кульчицький, інші невідомі агенти зовнішньої розвідки України.

*   *   *

Оперативну інформацію від Василя Верещаки про наміри польської корони Українська Держава отримувала не один рік. Так тривало доти, поки у найбільшій з битв за часів Хмельниччини – битві під Берестечком, що тривала з 18 (28) червня до 30 червня (10 липня) 1651 р., Україна зазнала поразки; за польськими джерелами, загинуло щонайменше 30 тис. козаків. Із повного оточення вночі вдалося вирватися двом тисячам на чолі з Вінницьким полковником Іваном Богуном, обраним новим гетьманом. Неорганізовано відступаючи, українці залишили в таборі багато чого безцінного; я – не про гармати.

Скандал вибухнув на одному із засідань сейму, коли шляхта звернула увагу на факт, що “під Берестечком, по відступу козаків, між паперами Богдана Хмельницького знайшовся... детальний опис засідання сейму 1649 р. після Зборова, де всіх по імені й прізвищах названо, що хто говорив, хоча в цілому хотіли те у таємниці тримати”. Виникло логічне запитання: хто, а головне, нащо робив нотатки? Як вони потрапили до Генеральної військової канцелярії?

Польський король розлютився та наказав негайно знайти шпигуна, котрий став очима і вухами українського гетьмана. Під підозру розкриття потрапив і Василь Верещака. З його багаторічним слугою, Адамом, зустрівся чиновник королівської канцелярії (Kancelaria monarsza), який під страхом смерті звелів тому терміново доповідати про всіх, з ким особистий камергер Яна ІІ Казимира спілкується вдома.

Інша версія подій: ще на початку березня 1651 р. польська влада заарештувала у Варшаві трьох українських розвідників, один з яких видавав себе за католицького святенника. Як стверджував у збірці документів “Silva rerum” (“Ліс речей”) сучасник, шинкар за фахом, але райця (консул, член виборної з міщан ради магістрату) містечка Казимир Мартин Голінський (Marcin Goliński; 1608-1673), – від самого початку війни вони “давали знати Хмельницькому про наміри Речі Посполитої”. Один з українських розвідників був Василь Верещака – камергер короля Яна II Казимира, рекомендований на цю посаду Адамом Кисілем.

*   *   *

Влаштувавши трус у покоях Василя Верещаки, агенти королівської канцелярії знайшли (за образами на стіні) зашифровані чернетки листів та... грамоти Богдана Хмельницького. Й у грудні 1650 р. “справу Верещаки” окремо заслухали на засіданні польського сейму. Козацький розвідник усе заперечував, мовляв, він особисто не має ніякого відношення до знайденого епістолярію, буцімто, його забули... київські ченці, які до Варшави приїздили обговорити умови Зборівської угоди. Послів (депутатів) така версія... вдовольнила, принаймні ще півроку агент Чигирина працював, передаючи, як і раніше, інформацію про наміри поляків.

Аби остаточно розвіяти підозри, напередодні битви під Берестечком Василь Верещака приніс Яну ІІ Казимиру “особисту” грамоту Богдана Хмельницького до юного семиградського князя Ференца І Ракоці (I. Rákóczi Ferenc; 1645-1676). Важливий документ йому, нібито, особисто вдалося перехопити. Віра у лояльність була відновлена, й агент знову спав спокійно.

Своїх підлеглих очільник зовнішньої розвідки служби безпеки (SD-Ausland – VI відділ РСХА), бригадефюрер СС Вальтер Шелленберг (Walter Friedrich Schellenberg; 1910,-1952) школив так:

- Цінуйте чесноти тварин – мої такси ніколи нічого не розпатякають і не обдурять. Про жодну людину цього я сказати не можу.

*   *   *

Через підкупленого слугу Адама шляхта провідала, що документ, поданий королю, підробив сам камергер, а таємні папери зберігаються у... ліжку. Після нового трусу Василя Верещаку заарештувати та ув’язнили у Мальборзькій фортеці, що на річці Ногат, поряд із місцем її впадіння у Віслу та Балтійське море. Провини своєї бранець знову не визнавав – навіть у колишньому замку Великих магістрів. А ось документальних свідчень про подальшу долю українського патріота не знайдено.

...Із плином часу історичних документів меншає, героїчних легенд більшає.

Про життя і працю на користь Батьківщини агента зовнішньої розвідки Василя Верещаки у нас є окремі згадки в розрізнених архівних джерелах, перекази й легенди. За українською (Олександр Скрипник) версією, незламного козацького розвідника ляхи розстріляли. За іншими, менш патріотичними джерелами, камергер Верещака уникнув покари і втік із королівської в’язниці на р.Ногат (Юрій Джеджула).

Якщо це так, то, може, про нього утнув козацький літописець Самійло Величко (1670-1728; читайте тут) у “Сказаніє о войні козацкой з полякамі…” (1720), описуючи виступ наказного гетьмана Івана Виговського проти Московії у 1657 р. Зокрема, у козацькому літописі поруч із прізвищами найближчих побратимів повсталого гетьмана: творцем концепції Великого князівства Руського, українським аристократом Юрієм Немиричем (1612-1659) і Білоцерківським полковником Іваном Сулимою (?-1658), – згадується і... невмирущий козак Верещака.

Зблиснула надія й наступного року, коли у Гадячі гетьман Іван Виговський уклав угоду з представниками Речі Посполитої, за якою Українська Держава об'єднувалась в унію (!!!) з Польським королівством, а згодом до Варшави прибуло козацьке посольство на чолі з Юрієм Немиричем. Після місячних дебатів Гадяцький договір ратифікував сейм, що додавало віри: ось-ось Гадяцька унія започаткує новий період у міжнаціональних стосунках у Східній Європі.

Далі – увага, професор Української академії друкарства Михайло Пасічник написав у науковому посібнику “Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи” (2006):

- Обидві палати, сейм і сенат, затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося “заприсяження”. Спочатку присягав король Ян ІІ Казимир, потім примас Польщі (титул архієпископа Гнезненського, що має почесне верховенство над іншими польськими архієпископами та єпископами. – О.Р.), відтак Віленський єпископ, три великі гетьмани – два коронні й один литовський, два великі канцлери – коронний і литовський, два підканцлери і маршалок посольської палати; наприкінці – козаки, між якими були два Виговські – Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та інші.

От справді, особисто мені хочеться вірити, що йдеться саме про Василя Верещаку, а не його брата у перших, Чернігівського коморника граничного Прокопа.

Олександр Рудяченко