Іван Мазепа. Подвиг, наймиліший для Бога

Серед козацького війська, що стояло табором у поході, 25 липня (4 серпня) 1687 р. поблизу містечка Коломака, над річкою, на козацькій раді, під охороною двох московських полків чисельністю 10 тисяч стрільців, гетьманом Війська Запорозького Лівобережжя обрано було генерального осавула Івана Мазепу. На думку двох тисяч старшин, це мало припинити заворушення, бо без гетьмана невдоволене козацтво чимало порубало шляхтичів та горілчаних гендлярів.

Українське військо теж стояло неподалік, але попередній гетьман Лівобережжя Іван Самойлович (1630–1690) ніякого наказу козакам так і не дав. Тимчасом хтось із злостивців поголоску пустив, буцімто хитрий Мазепа передав князю Василеві Голіцину (1643–1714), фактичному очільникові російського уряду часів регентства царівни Софії (1682–1689), 10 тисяч єфимків, золотих рублів, або, як їх тоді ще називали, – йоахімсталерів. Як нащо?!? Щоб забезпечити підтримку з боку московського воєводи з титулом «Царственныя большия печати и государственных великих посольских дел сберегатель, ближний боярин и наместник новгородский», а в такий спосіб купити собі голоси старшин на гетьманських виборах.

Пліткував народ, а хтось із присутніх на раді такі слова напучання у вічі просто Іванові Мазепі мовив стосовно московського панування:

– Усі ми за душу Богдана Хмельницького Бога молимо, – за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти, Іване, після себе залишиш козаків у такій неволі!

Клопоту новий очільник Війська Запорозького на Лівобережній Україні мав чимало. Саме ідея одержавлення на його очах руйнувалася. До наслідків політики попередника (1672–1687), Івана Самойловича (1630–1690), належав важкий духовний збиток – втрата незалежності Української православної церкви, яку торік (1686) підпорядкували московському патріархові.

– Усе гине там, де володар не готовий щохвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака.

Урешті-решт, у липні 1687 р. генеральні старшини та кілька полковників подали князю Василеві Голіцину скаргу на Самойловича, звинувачуючи того в таємних відносинах із Кримським ханатом і намірі утворити з Малоросії окреме володіння, – так Гетьманщину північні сусіди примушували йменувати в офіційних поданнях. Розгніваний царедворець переправив документ до Білокам’яної. За тиждень надійшов царський указ із вимогою заарештувати зрадника, усунути з гетьманства й заслати. У вересні 1687 р. Івана Самойловича етапували до Тобольська, де за три роки бранець помер.

– През незгоду всі пропали, Самі себе звоєвали! – cумно стверджував Іван Мазепа.

***

Про що колишній генеральний осавул мріяв? Головною метою Іван Мазепа бачив устремління люду, щоб Україна – Лівобережжя з Правобережжям – об’єдналися в єдину незалежну державу. Тож снив і бачив він, політик і стратег, поступовий рух Неньки до держави західноєвропейського зразка. І справді, наприкінці ХVII ст. Лівобережжя стало центром політичного й культурного життя усієї Україні.

– Зжалься, Боже, з України, що не вкупі має сини! – молився новий гетьман.

Шлях до одержавлення країни – неблизький, многотрудний. Лише за перші 12 років гетьманування Іван Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За тими цифрами бовваніють значущі політичні зміни, демографічні втрати, матеріальні збитки, збільшення податків, які тягарем лягали на люд. Бо доводиться констатувати, що в соціальній політиці очільник Козацької держави виявив нетипову для державника стриманість і поміркованість. Щоб забезпечити надійні тили, ставку Іван Мазепа зробив на козацьку старшину та православну шляхту; тож невдовзі з них на наших теренах утворився впливовий привілейований клас.

Ні, не гречкою 22 роки гетьманства правитель Лівобережжя купував підтримку та прихильність, – Іван Мазепа роздав козацькій старшині понад тисячу дарчих на землі. Намагаючись зміцнити гетьманську вертикаль влади, він запровадив нову посаду в козацькій старшині – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього таких собі повпредів, посилив усі форми експлуатації селян (у 1701 р. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку), козаків і міщан, так загостривши соціальні суперечності в українському суспільстві.

***

Навіть для простого українця ідеального правителя не знайти. Під кінець правління народ називав Івана Мазепу «вітчимом» України. Як він, природжений державник, до цього дійшов? Ким для нас, нащадків, залишається? Політичним красномовцем і природженим лідером нації; одним із найбільших інтелектуалів Гетьманщини, чиї мудрі, змістовні промови та публічні бесіди завжди були зодягнуті в елегантну, яскраву та образну форму; знавцем давньої і сучасної європейської літератури; неперевершеним майстром епістолярного жанру; власником найкращої і найбільшої в Україні безцінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами та раритетними виданнями багатьма мовами; вишуканим естетом – поціновувачем високого мистецтва та жіночої вроди, який навіть у літньому віці міг закохатися пристрасно, сильно й глибоко, наче юнак.

Отож у народі подейкували, що Іван Мазепа володів якимись особливими чарами, бо був справжнім характерником. Дуже повчально лунає у сьогоденні його наказ:

– Ей, братица, пора знати, Ліпше було не родитись, Аніж в таких бідах жити. Самопали набувайте, Острих шабель добувайте, А за волю хоч умріте І вольності бороніте. Нехай вічна буде слава – Же през шаблю маєм права!

Відклавши віками вигострену шаблю категоричності, спробуємо з’ясувати. Ким?

***

Іван Степанович Мазепа-Колодинський (Jan Mazepa-Kołodyński) народився 20 (30) березня 1639 р. на хуторі Мазепинці Білоцерківського староства Київського воєводства (тоді – Річ Посполита). Насправді то одна з версій про дату народження, більшість дослідників пропонують розглядати діапазон 1629–1644 рр. Точно відомо, що Іван Мазепа народився в родовому маєтку православного шляхтича. Ще в 1572 р. великий князь литовський та король Речі Посполитої Сигізмунд II Август (Zygmunt II August; 1520–1572) подарував село на річці Камениця (Kamenycia) в центральній Україні вірному лицареві Миколаю Мазепі-Калединському (Mikołaj Maziepa; 1544–?). Належав той до роду волинських князів Курцевичів, нащадків Гедиміновичів, які вірою та правдою служили в козацькім війську.

Звідки взялося прізвище «Колединський»? Тривалий час Мазепи використовували варіацію герба Курча – герб Коледин. І тільки згодом прізвище Колединський стало Колодинський, тяжіючи до герба Колодин. Батько майбутнього гетьмана Степан-Адам Михайлович Мазепа (1595–1666) був православним шляхтичем, який у добу Хмельниччини покозачився, а 1654 р. взагалі пристав до козаків й обіймав посаду білоцерківського отамана, тобто міського урядника. Його вважали одним із найближчих спільників Богдана Хмельницького. Степан Мазепа брав активну участь у Переяславських перемовинах із руськими боярами, проте не підтримав «Переяславських статей».

Граючи багатоходову партію в шахи, Степан-Адам Мазепа не поспішав визнавати московське підданство, ходив в однодумцях гетьмана Війська Запорозького, голови Козацької держави в Наддніпрянській Україні (1657–1659) Івана Виговського (1608–1664) та в близькому колі мріяв витворити Велике князівство Руське – рівноправний федеративний союз України з Річчю Посполитою.

Через п’ять років за вірну службу православний шляхтич отримав від останнього польського короля, великого князя литовського й руського Яна II Казимира з династії Ваза (Jan II Kazimierz Waza; 1609–1672) не тільки підтвердження родового посідання в Мазепинцях, а й переведення їх у дідизну, тобто у вічне володіння. У 1662 р. монарх титулував Степана Мазепу на посаду коронного підчашного в Чернігівському воєводстві – довіреної особи короля, яка відповідала за постачання вина до столу монарха. Високий чин земського урядника батько обіймав аж до смерті. Бачимо, що Степан-Адам Мазепа був чоловіком тямущим на інтригах королівського двору й сина Івана виховав освіченим розумником.

***

Мати, Марина Іванівна з дому Мокиєвських (Maryna Magdalena Mokievska; 1617–1707), походила зі шляхетського козацького роду, представники якого від діда-прадіда жили в Білоцерківському старостві Київського воєводства та обіймали чільні посади в Київському полку. Молоді роки вона присвятила родині та вихованню дітей. У сім’ї була також дочка Олександра (1640–1695), яку спочатку пошлюбив Павло Обідовський, потім Любомир Витуславський, а згодом київський суддя Іван (Ян) Войнаровський.

Після смерті чоловіка Марина Іванівна навернулася до Бога, прийняла постриг. І тоді зникла Марина, а з’явилася черниця Марія, яка з часом (1686) стала сестрою Марією, настоятелькою Свято-Вознесенського (Флорівського) і пречесною ігуменею Глухівського Успенського жіночих монастирів. Її коштом у Свято-Вознесенському (Флорівському) монастирі, що в Києві, на Подолі, збудували кам’яну церкву. У матері гетьмана були й інші чесноти, зокрема її вважають фундаторкою складної гілки декоративно-ужиткового мистецтва – шиття «сухозлоткою». Великий вплив на майбутнього гетьмана мала саме ненька. Навіть ставши ясновельможним паном, Іван Мазепа часто навідувався до матері за благословенням і мудрими порадами.

Дитинство Івана припало на Хмельниччину та Руїну. У Білоцерківському старостві Київського воєводства в ті часи стояв реєстровий полк. Тож змалку хлопець вправлявся в козацьких справах: гасав верхи, фехтував на шаблях, стріляв із рушниці та пістоля. Він, безперечно, стежив за перебігом Визвольної війни (1648–1654) українського народу під проводом Богдана Хмельницького, який, урешті-решт, добровільно приєднав Україну до Росії, – на правах самостійної держави. Той очільник Козацької держави сподівався, що Московське царство захищатиме Неньку, допомагатиме вояками та пушкарями, а за це Україна визнає протекторат царя.

***

Виживає та держава, у якій під час війни діти та молодь здобувають освіту. Тож Іван Мазепа ніколи не полишав науки: спершу вчився вдома, при матері, Вчився, як видно, добре, бо, маючи 12 років, складав вірші латиною. Подібне не було дивиною в середовищі українських шляхтичів. У княжому Полоцьку (нині – Вітебська область Білорусі) тямущий хлопець вступив до Вищої братської школи, відкритої в 1632 р. «для науки дітям християнським». Там вивчав античну літературу, філософію, логіку, фізику, арифметику, геометрію, астрономію, церковний спів, а із мов – слов’янську, грецьку та латину. Згодом батьки відправили нащадка до Києво-Могилянського колегіуму та до Єзуїтського колегіуму у Варшаві…

Юнак опанував курси поетики, риторики й філософії, оволодів пером, а з усіх прочитаних авторів, зосібна Цицepoна, Tита, Лiвiя, Taцита, найбільше вразила його спадщина італійського мислителя Нікколо ді Макіавеллі (Niccolò di Bernardo dei Machiavelli;1469–1527), особливо програмний трактат «Державець» («Il Principe»; 1515):

– Кожен знає, який ти на вигляд, але небагато осіб відає, який ти насправді, і ці останні не наважаться стати проти думки більшості, за спиною якої стоїть держава... Головне для очільників держави – поводитися із підданими так, щоб будь-яка подія, ані погана, ані гарна, не змусила народ змінити своє ставлення до державця. Оскільки, якщо настануть важкі часи, зло чинити буде запізно, а добро люди сприйматимуть як щось зрозуміле, обов’язкове й не вважатимуть за благородство.

***

У 16 літ спудейську лаву Іван залишив і пішов на Січ, щоб учитися військової справи. За мужність та розум шанувало хлопця низове козацтво та старшини, а гетьман Богдан Хмельницький радив його батькові, Степану Мазепі, неодмінно послати Івана ще й у високі школи до Західної Європи. Невипадково у столиці Речі Посполитої за сприяння Степана Михайловича в 1660 р. син став придворним польського короля, великого князя литовського й руського Яна II Казимира – покоєвим. Того ж року за дорученням монарха Іван Мазепа відвідав із місією гетьмана Юрія Хмельницького (1641–1685).

Злагідний покоєвий умів чарувати людей, невдовзі став особистим королівським пажем, здобувши прихильність монарха. Це пролилося дощем високих милостей. За традицією просвічених правителів, щороку польський самовладець відправляв до Західної Європи трьох здібних юнаків продовжувати освіту та, повернувшись додому, служити Речі Посполитій.

Одним із таких пестунчиків долі став Іван Мазепа. У другій половині 1650-х pp. він вирушив поглиблювати освіту в найліпших університетах Старого світу: Німеччини, Італії, Франції. Із 1657 р. православний шляхтич жив у голландському Девентері, називаючи себе Йоганнес Колединський (Johannes Koledynskyі), за прізвищем діда по батьківській лінії – Миколая Мазепи-Колединського. Тільки хитрістю слов’янинові вдавалося вивчати артилерійську справу, щоб, повернувшись у Гетьманщину, навчити місцевих гармашів військової спеціальності.

Увесь рік Іван Мазепа слухав лекції та відвідував ливарну майстерню Віллема Вегеварда, де виготовляли найліпші в Європі гармати, – проти кого їх використати, польський підчашний уже розумів. Упродовж життя він здобував освіту, наприклад, опанував вісім іноземних мов: російську, польську, італійську, німецьку, французьку, грецьку й латинську. Як ерудована людина, багато читав, захоплювався працями Нікколо ді Макіавеллі, який у знаменитих «Роздумах» («Discursus»; 1520) написав:

– Я впевнений, що найвищий подвиг, який можна звершити і який наймиліший для Бога, – це те, що ти зробив для своєї країни.

У хвилини дозвілля Іван Мазепа вправно писав вірші, позначені афористичністю. Як знаний ерудит сучасності, він цікавився усіма видами літературної творчості. Коли настав час і завелися відповідні кошти, мені, наприклад, не дивно, що достойник вдався до активної меценатської діяльності. Зокрема, на особисті кошти Івана Мазепи упродовж півстоліття було збудовано 12 і реставровано 20 храмів.

***

Здобувши освіту в Нідерландах, Італії та Франції (зверніть увагу, із цього й Петро І почав, але використати набуте не зумів), у 1659 р. українець повернувся до Варшави. Як представник польського короля Іван Мазепа виконував важливі місії Яна II Казимира, адже 1661 р. саме покоєвий попередив про замах, який готували на монарха. У 1663 р. як королівський посланець він відвідав гетьмана Війська Запорозького на Правобережній Україні Павла Тетерю (Павла Моржковського; 1620–1670/1671), якому привіз клейноди від Його королівської милості. Саме Іван Мазепа возив королівські листи до гетьмана Війська Запорозького Івана Виговського та очільника Гетьманщини Юрія Хмельницького.

Дипломатичного досвіду посланець набув величезного, бо раз у раз вирушав до Московії, де його візаві були: фаворит царівни Софії Олексіївни князь Василь Голіцин, генерал-фельдмаршал, граф Борис Шереметєв, голова зовнішньополітичного відомства (президент Посольських справ), перший у Росії генерал-фельдмаршал (1700) Федір Головін та інші царедворці.

Невже він був таким правильним-правильним?

Почну з портрета. Французький дипломат Жан де Балюз (Jean Casimir Baluze; 1648–1718) так описав зовнішність Івана Мазепи, якого зустрів у 1704 р. у Батурині:

– Невисокого зросту, худорлявий, симпатичний, тілом стрункий. Лоб крутий, погляд ясний і суворий, руки тонкі, витончені й білі, наче в жінки, хоча тілом він міцніший за німецького рейтара (вершник-найманець, – авт.) та й наїзник відмінний.

Це словесний портрет Івана Мазепи у віці 65 років, а враження таке, ніби автор описує Казанову. Та в житті гетьмана різне траплялося. І в Варшаві Мазепа, начебто, уславився кількома гучними романами. Для прикладу... У «Нотатках» («Pamiętniki») польський шляхтич-мемуарист Ян Пасек (Jan Chryzostom Pasek; 1636–1701) описує фаут перелюбства Івана Мазепи з одруженою жінкою на прізвище Фальбовська (Falbowskа). То була дружина його сусіда-магната, і чоловік застукав коханців, як-то кажуть, на гарячому, en flagrant délit, коли ті стрибали в гречку. На покарання, за словами Я. Пасека, голого покоєвого прив’язали до спини коня й погнали через ліс – у бік України. Однак історія ця романтична, але сумнівна. Бо автор «Нотаток» і Ян Мазепа-Колодинський були в контрах. Буцімто Іван Мазепа брехливо звинуватив Яна Паська в належності до антикоролівської конфедерації, а той помстився кривдникові в мемуарах, уповівши про ганебне чужоложство. Що цікаво, цей епізод використав у романтичній поемі «Мазепа» («Mazeppa»; 1818) і пер Джордж Байрон.

***

Часи змінилися, коли 1669 р. Іван Мазепа перейшов на службу до гетьмана Війська Запорозького Правобережної України Петра Дорошенка (1627–1698). Не повірите, у ті часи Ненька не виглядала задрипаною провінцією Московії, про тодішнього очільника Козацької держави часто писали фpaнцyзькi «La Gazеtte» та «Le Merсure», мовляв Sa Majesté Petro Dorochenko своїм військовим походом пepетворив Пoльщy на пyстелю, а гравюри з портретами очільника Гетьманщини пpoдaвaли в Пapижi, Лoндонi тa Гaмбypзi (Iлько Бopщак, Pене Mаpтeль).

Спочатку Іван Мазепа служив на посаді ротмістра (сотника) надвірної компанійської корогви – так колись називали особисту кінну охорону (гвардію) гетьмана, що, окрім супроводу державника, здійснювала кур’єрську, конвойну та охоронну служби при Генеральній військовій канцелярії та Гетьманській резиденції.

– Часто те бувало, що люди з відчаю до неподобних удавалися речей.

Кар’єра старшини йшла вгору. За всіх часів природний розум, потужний інтелект, легка вдача, європейська освіта, особистий шарм використовували як інструменти політичної боротьби. Досить швидко кoмендaнт гeтьмaнськoї гвapдiї Іван Мазепа отримав посаду генерального писаря Гетьманщини, так би мовити, міністра іноземних справ Війська Запорозького Правобережної України.

Як головний дорадник у міжнародних справах та приятель Петра Дорошенка генеральний писар робив те, що вмів блискуче: виконував важливі дипломатичні місії. Зокрема, він був посередником у більшості перемовин із турецьким султаном Мехмедом IV Мисливцем (1642–1693), польським королем Міхаїлом Вишневецьким (Michał Korybut Wiśniowiecki; 1640–1673), московським царем Олексієм I Михайловичем (1629–1676) та бранденбурзьким князем Фрідріхом Вільгельмом (1620–1688). Усі четверо взаємних симпатій не мали, доводилося бути сучасним фіксером, законно домовлятися з тими, хто між собою не спілкується, бо на дух не переносить.

***

Одного разу посланець гетьмана Петра Дорошенка прямував до Криму. Його супроводжували татарський загін і 15 невільників – подарунок османському султанові. Насправді того разу місія в Івана Мазепи була куди важливіша: він мав особисто передати таємні листи великому візирові (садр-і-азамові) Оттоманської Порти Фазілу Ахмедові Кепрюлю (1635–1676) і кримському ханові Селім-Ґераєві (1631–1704), що таємно об’єднались у союз із Правобережною Україною, щоб розпочати війну проти Речі Посполитої.

Але серед степу посольство захопили запорожці. Козаки – вони ж хлопці ділові: татар порубали, мов капусту, невільників, братів по вірі християнській, звільнили, а Мазепу як бузувіра й торгівця живим товаром негайно засудили до страти. Однак генеральний писар Гетьманщини виявився бувальцем бувалим. Ось коли, мов знахідка, знадобилися риторика та красне слівце.

Перед стратою бранець попросив про передсмертне бажання – звернутися до земляків із останнім словом. І тоді сталося диво дивнеє! Балакунство відмінило смертний вирок. Замислився над словами пишномовця, переказують, сам кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового Іван Сірко (1605–1680), а це вже геройство, бо в 65-ти боях «пекельний жах бусурманів» здобув перемогу. Пихнув тоді козарлюга люлькою та після тривалої мовчанки звелів запорожцям:

– Не вбивайте! Може, колись у пригоді цей Іван стане Батьківщині.

***

Щось розгледів досвідчений лицар, справжня ікона козаччини, в дивному для тих місць європейцеві з відблиском епохи пізнього Ренесансу. Мабуть, кошовий отаман Іван Сірко побачив головне: могутній дух, внутрішню силу, відданість українській державності, готовність до самопожертви заради великої патріотичної Ідеї. Факт є фактом: саме Іван Мазепа перший сповив Ідею незалежної української держави, щоб, наче стяг, гордо її несли нащадки. Несли, захищали, оберігали власну державність і розуміли як загальнонаціональну історичну мету.

Кошовий отаман прийняв Івана Мазепу до себе на службу, навіть у званні підвищив – до генерального осавула (1680). Серед генеральної старшини то була висока урядова посада на кшталт міністра силового блоку, бо такого урядника вважали найближчим помічником гетьмана з військових питань, а також він розслідував важкі злочини, брав участь у перемовинах з іноземними послами та за потреби виконував обов’язки наказного гетьмана. Це була найбільша помилка Івана Самойловича – при булаві бути йому залишалося, може, сім років.

Після того як у суворих запорожців генеральний писар Війська Запорозького Правобережної України спромігся зродити симпатію, чужинця під посиленою вартою конвоювали до головного союзника Івана Сірка. Уважно вислухав бранця тодішній гетьман Війська Запорозького Лівобережної України Іван Самойлович і не скарав розумника, а за два дні не лише звільнив з-під варти, але й прийняв до себе на службу, навіть у званні підвищив – до генерального осавула (1680).

***

За деякий час гетьман Війська Запорозького Лівобережної України Іван Самойлович послав Івана Мазепу до московського царя Олексія I Михайловича. У Білокам’яній впливові царедворці з неприхованою цікавістю поставилися до 40-річного генерального осавула, адже такого вченого й добре вихованого дипломата при царськім престолі ще не було з-поміж московських бояр.

Успішна місія до Московії, де генеральний осавул прихилив до себе «ліпших» людей, додала авторитету й у Козацькій державі. Гнучкі політики спритно зшивають попервах насуплене, але згодом доброзичливе оточення їхній дипломатичний хист може непомітно поневолити ворогів не згірш від бойової кінноти. Потім мала місце ще одна дипломатична місія до Москви, де Іван Мазепа як представник гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича брав участь у перемовинах Московського царства з Оттоманською Портою та Кримським ханством.

Урешті-решт 3 (23 січня) 1681 р. у Бахчисараї терміном на 20 років уклали угоду про перемир’я. Згідно з документом, турецький султан визнавав зверхність московського царя над Лівобережною Україною разом із прилеглою до Києва округою на Правобережжі, а також Запорозькою Січчю. Натомість російська сторона визнавала належність Поділля та Південної Київщини до земель, підвладних Османській імперії. Кримські татари та керовані ханом орди отримали підтвердження своїх прав на кочування в південноукраїнських степах. Усі начебто домоглися свого, але їм цього було замало.

***

На вимогу Гетьманщини Оттоманська Порта більше не мала права заселяти козацькі землі між Південним Бугом і Дніпром, а Московське царство щороку зобов’язувалося сплачувати ханові Орди ясак (данину).

– Що не всім нам панувати, Не всім дано всеє знати І речами керувати.

Відтепер запорожці могли вільно рибалити на Дніпрі та його притоках, добувати сіль у лиманах, ходити Славутою аж до Чорного моря. Щоправда, після укладення Бахчисарайського мирного договору 19-й османський султан Мегмед IV Мисливець віддав Правобережжя під управління господаря Валахії Георгія Дуки (?–1685), який усупереч угоді дозволив селитися новим поселенцям і на три роки (до квітня 1683 р.) несподівано став гетьманом Війська Запорозького Правобережної України. Кажу ж вам, дивовижна вона, історія неньки України! Ото, уявляєте, молдавський князь, грек за походженням, вимахував у нас гетьманською булавою.

Повернімося до блискавичного перетворення на політичному олімпі Гетьманщини. В одному інтерв’ю декан факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», відомий дослідник козаччини, доктор історичних наук, професор Віталій Щербак пролив світло на суперечливі події:

– За часів Руїни в середовищі козацьких провідників задля збереження статусу побутувала традиція розставляти скрізь «своїх» людей.

І попередній гетьман Іван Самойлович, який правив упродовж 15 років, так обплутав Україну родичами, кумами і ставлениками, що новий керманич, Мазепа, ставши до влади за допомогою тієї ж Москви, довго не міг перебороти внутрішню опозицію. Своїх людей Самойлович щедро обдаровував землями, посадами, чинами. Люди Самойловича намагалися довести, що й вони варті гетьманської булави, а тут раптом з’являється якийсь Мазепа, зовсім не схожий на них. Сам же гетьман у перші роки правління налагодив добрі відносини не лише з царем Петром І, а й із багатьма впливовими московськими людьми. З їхньою підтримкою Мазепі вдалося багато чого здійснити в Гетьманщині до часу, коли на перші ролі в Московському царстві вийшли нові сатрапи. Саме вони дали чітко зрозуміти гетьманові, що таке Росія, де утверджувано абсолютистський режим, і які перспективи чекають на Україну.

Не диво, що коли в вересні 1687 р. цар указом ув’язнив Івана Самойловича, потонулого у феодальній корупції та манії державної величі, то сам північний правитель був за те, щоб козаки вибрали гетьманом Івана Мазепу. Хоч і без Петрового повеління старшини та низові козаки вибрали б Івана Мазепу. Бо, як не крути, на той час генеральний осавул був найбільш освіченим з-поміж старшин. А ще козаки на власні очі бачили: попри те, що Іван Мазепа приязніє до московського царя, над усе він любить Україну, тож служитиме їй вірою і правдою. Не помилився знавець козацьких душ Іван Сірко:

– Не маєш любові – не маєш згоди.

***

Процитую думку професора Віталія Щербака, відомого дослідника життя й діяльності І. С. Мазепи:

– Він не був ідеальним правителем. Можливо, на його місці так само, як він, правили б багато хто. Та й улюбленцем народу він не виявився. Бо в часи Руїни простий люд жив важко. І, найімовірніше, 90 відсотків українських селян навіть не знали, хто в них тепер гетьман.

Історичне значення Івана Мазепи – в іншому. Перебуваючи при булаві, він поступово, але до кінця свого гетьманства, тобто майже перед смертю, усвідомив, як створити незалежну Українську державу. Перебуваючи в явному фаворі в Петра Великого, очільника азійської імперії, що вряди-годи схилилася до європеїзації, Іван Мазепа зважився на відчайдушний крок – розрив із Московським царством. Почалося все з будівництва Санкт-Петербурга, тобто традиційної для Росії зажерливості. Коли звели Північну Пальмиру, Петрові царедворці посилили жадобу. Бажаючи зміцнити і примножити царські володіння, через дипломатичні канали вони взялися натякати Іванові Мазепі, що не відмовляться отримати в управління Чернігівське або Полтавське воєводства. Не зрадь би він Петра I, Іван Мазепа би зрадив Україні. У нього вимагали гігантський хабар – два воєводства.

Та до тих буремних подій було ще далеченько, 22 довгі роки. А поки що 25 липня (4 серпня) 1687 р. над річкою Коломак, на скликаній старшиною раді козацького війська, під охороною московського війська, гетьманом Війська Запорозького Лівобережжя став генеральний осавул Іван Мазепа, який прийняв бунчук, булаву та царський указ про призначення.

Чи платив він за владу?

Документів про це нема. Коли не без участі Івана Мазепи старшина повалила родинно-кумівську владу гетьмана Івана Самойловича, базікали, що Мазепа підкупив князя Василя Голіцина. Принаймні за кілька днів після вступу в гетьманство у своєму головному помешканні Іван Мазепа влаштував званий обід на честь князя Голіцина.

Як би там не було, але від попереднього очільника Гетьманщини лишилася, як на ті часи, купа грошви – пів мільйона єфимків, золотих рублів, а ще гора коштовностей та численні маєтності. Козацькі старшини воліли, щоб побрязкачі пішли до військової скарбниці. Натомість Білокам’яна прагнула все прибрати до своїх рук.

***

Яке соломонове рішення ухвалив Іван Мазепа?

Не проливати кров, а дати Кацапщині хабаря. Маючи гострий розум та особисті контакти з-посеред «ліпших» людей, новообраний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України кинув на лапу московським чиновникам: офіційно до скарбниці потрапило 2458 золотих червінців, 23725 єфимок, 1145 левків, 1907 рублів дрібними монетами й 15 пудів срібного посуду. Половина грошенят поплила до царської казни, а половина поповнила гетьманську скарбницю. Усі ми люди. Зрештою, на вагому половину статків Івана Самойловича й наклав руку новий гетьман.

Коли у вересні 1689 р. Іван Мазепа з офіційним візитом прибув до Першопрестольної, московитам, з огляду на події, здавалося, що він один із них. І справді, уже на першій зустрічі гетьман зумів здобути прихильність молодого царя Петра Олексійовича (1672–1725). Той щойно відігнав царівну Софію (1657–1704) від влади й опинився в повноправних правителях Московії. Аж так сподобався Іван Мазепа молодому монархові, що невдовзі з конфіскованих грошей князя Василя Голіцина, переказували, гетьманові Війська Запорозького Лівобережної України повернули ті кошти, якими він на Коломацькій раді, начебто, купив собі підтримку голови російського уряду часів регентства царівни Софії.

– Та що то за народ, коли про свою користь не дбає і небезпеці не запобігає?

17-річний московський цар бачив за Іваном Мазепою справжню владу. До Білокам’яної він прибув із найвищим державним почтом: генеральними осаулом, обозним, суддею, підскарбієм, бунчужним, писарем та загоном із майже 300 козаків на чолі з ротмістром надвірної компанійської хоругви, а в Малоросії давно розставив своїх людей. У Чернігові, Полтаві, Ніжині та Лубнах на полковництво стали довірені особи Івана Степановича. Так діють не почтиві васали чи уклінні союзники, а справжні монархи.

Найбільше з подарунків українського гетьмана 17-річному Петрові Олексійовичу 10 вересня 1689 р. сподобалися золоті нашийники для царської рідні. Наче Іван Мазепа заздалегідь знав, що правительку Московії, 32-річну регентшу Coфiю Олексіївну, під охороною уже зaчинили в Новодівочому монастирi, 46-річного князя В. В. Гaлiцина позбавили дворянства, а згодом вiдбеpуть усі мaєтнoсті та зішлють: спочатку в Єренське містечко біля Архангельска, а потім у Пустозерський острог (тепер – Ненецький АО).

***

На тлі зміни верховної влади в Гетьманщині у 1687 р. діялися криваві події.

Після оголошення рішень скликаної старшиною ради над річкою Коломак почалися заворушення серед бідних козаків та посполитих. Унаслідок цього старшину, цих «нових клятих панів», різали і грабували. Траплялося й навпаки. Так люд «віддячував» за свавілля, здирництво, збільшення податків та повинностей.

Спираючись на виплекану еліту, новий панівний клас (перші паростки національної аристократії), Іван Мазепа компромісів не прийняв. Такою була тодішня мораль: будь-які спірні питання вирішували в силовий спосіб, бо має рацію тільки той, хто вище на соціальному щаблі. Щоб почати назріле одержавлення Лівобережної України, Іван Мазепа з найманими полками безжалісно вибив до ноги бунтівників. Шлях до Єдиної та Соборної почався по коліна в крові.

– Годі вступати в раду тому, кого не покликали!

Свідомо чи ні Іван Мазепа знехтував миром і злагодою в рідному домі. Але в майбутньому це сумним чином відбилося на соборуванні України. Віднедавна зовсім з іншими промовами новий очільник Гетьманщини звертався до запорозьких козаків:

– Наша гетьманська влада гідна такої пошани, щоб ви, менші, нас не вчили й не картали, але з самого послуху чинили те, що вам велять.

***

В епоху Руїни бідні біднішали, багатші гладшали. За часів гетьмана Івана Самойловича оформився і змужнів новий прошарок – українські поміщики. За доби гетьмана Івана Мазепи почався буйноцвіт нової верстви – українських феодалів. Потрібна була нова ідеологія. І тоді він своїм підданим заявив:

– Народові буває пожиточно й корисно тоді, коли всякого чину люди, не слухаючи бунтівливих зваб та заколотних оман, тримаються постійно одного старшого, віддають йому щире послушенство й неодмінно дотримуються чинних порядків.

Наведення ладу в Малоросії саме сильною рукою (маю на увазі придушення в 1693–1695 рр. бунту Петрика, колишнього писаря державної канцелярії, який із кримським ханом навіть «союзний договір» уклав) у Московському царстві сподобалося. Тож деякому свавіллю Івана Мазепи Білокам’яна попервах потурала. Чому ні? Гетьман у Першопрестольної підгодований, козацька старшина слухняна, нова еліта й пальцем не поворухне, щоб послабити пригноблення чи очолити протестні настрої, та й до царського трону народ раболіпний.

Поки кишеньковий правитель Малоросії був слухняним поліцейським наглядачем, позиції Івана Мазепи в Москві залишалися надзвичайно сильними.

– Я кличу всемогутнього Бога у свідки й присягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або інших бажань, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я з допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і Вітчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами.

***

Невипадково, коли в 1696 р. Петро І видав рестрикт про заснування ордена Святого Андрія Первозванного, другим його кавалером став Іван Мазепа, якому минуло 55. Після Богдана Хмельницького ніхто в Україні не згромаджував стільки влади в одних руках, як він. Петро Олексійович починав ревнувати Івана Степановича до влади. Маючи повну підтримку козацької старшини та українських поміщиків, при охороні сердюків Мазепа приймав зарубіжних послів із пафосом монарха.

На очах Старого світу Батурин перетворювався на європейську столицю, тоді як Москва залишалася зимовою стоянкою улусу Джучі, а про будівництво Санкт-Петербурга балачки почалися тільки в 1703 р. У панегіриках Івана Maзeпу давно слaвили як «пpoтeктopa київськиx Aфін», тоді як першу в Російській імперії, за моєю інформацією, «Оду на государя Петра Великого» Олександр Сумароков (1717–1777) написав у 1743–1744 рр., а опублікував у часописі «Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие» тільки в березні 1755 р.

Слава Мазепи як знаного у Старому світі просвітника й мецената давно поширилася на європейські терени. Оскільки до Батурина в пошуках підтримки часто навідувалися сербські, османські, болгарські та арабські мандрівні ченці, власним коштом (3 тисячі золотих) у січні 1708 р. Іван Степанович видав в Алеппо (тепер – Сирія) Євангеліє арабською мовою. Знайшли раритет у 2019 р. у Баламандському монастирі поблизу Тріполі в Лівії. Пишуть, що той артефакт, оздоблений діамантами, із гетьманським гербом та зазначеним титулом Dux Cosacorum Zaporoviensium (Очільник запорозьких козаків) досі зберігається в лівійській обителі.

У п’ятимовному нарисі «Гетьман Іван Мазепа – відомий і невідомий» (2010) український дипломат Теофіл Рендюк зазначає:

– На 3-й і 4-й сторінках цього раритетного видання (ідеться про Євангеліє арабською мовою, – авт.) у віршах грецькою та арабською мовами виокремлюється особиста роль «достойного та високоповажного пана Івана Мазепи... блискучої особистості», яка, «відома своєю чистою та святою вірою, надала арабам у подарунок Боже письмо Євангелієм з повною мудрості душею». Відповідаючи, хто є той, «хто подарував нам цю шляхетну книгу», автори арабських віршів пишуть: «Гетьман Іван Мазепа.., який добре відомий своїм господарюванням у Малій Русі та який збагатив її віру, підніс її славу, представляє її шляхетність та до максимуму возніс відомість про неї».

І це був непоодинокий приклад зовнішньополітичної добродійності. Щоб налагодити зв’язки з православним Сходом, не раз Іван Мазепа надавав істотну матеріальну підтримку Константинопольському, Олександрійському, Антіохійському та Єрусалимському патріархам. Наприклад, гетьман пожертвував 50 тисяч золотих та 30 тисяч дукатів на відновлення Великої лаври преподобного Сави Освяченого в місті Єрусалимі, а також подарував золоту чашу, лампаду, срібний вівтар (20 тисяч золотих) храмові Гробу Господнього. Деякі з реліквій збереглися, виявляється, до наших днів. На великі свята в Єрусалимі в церкві Святого Гробу у службі використовують срібну чашу, яку карбував італійський майстер і зробив напис: «Щедрий дар Великого Гетьмана, Його Величності Івана Мазепи».

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко