Чи здатна путінська росія перемогти нинішню Україну?

Знаменитий британський військовий, сер Джон Багот Глабб, після виходу у відставку написав книгу, яку критики назвали “на диво безсторонньою” як на колишнього представника Британської імперської адміністрації. Цей короткий твір створений після деколонізації 1960-х і має назву “Доля імперій”. У ньому Глабб доходить висновку:

Всі імперії від стародавніх часів і донині проходять ті самі цикли народження, розширення, піку, занепаду та розпаду. Ці процеси неможливо зупинити чи розвернути у зворотній бік.

В історії практично немає прецедентів, коли б імперія після втрати колонії чи периферії змогла здобути їх назад. Натомість є багато історичних прикладів, коли начебто слабші (чи значно менші) країни у боротьбі за власну незалежність перемагали більші. Серед, можливо, найвідоміших: Алжир, який попри війну отримав і зберіг незалежність від Французької імперії. Індія, котра отримала незалежність від Британії (всупереч стереотипу, не тільки ненасильницькими методами). Чи, якщо хочете приклад іншого роду, В’єтнам, з якого зрештою вимушені були вийти начебто значно могутніші війська США.

Сьогоднішня путінська росія, ймовірно, останній у світі залишок однозначно імперського утворення. Він досі продовжує розпадатися. На історичній карті можна побачити, як околиці, анексовані найпізніше, вже відвалилися.

Пік імперії давно пройдено. Можна очікувати продовження процесу розпаду, важко лише передбачити, де саме він відбудеться найшвидше: в Середній Азії, на Далекому Сході чи на Кавказі:

росія створила для себе кілька імперських міфів, які століттями вислуховували  колонізовані імперією народи, як-от буряти, якути, чеченці, казанські татари тощо. Та українці. Дехто піддався пропаганді. Один з таких міфів – про “дружбу народів” (радянська версія) або ж про “багатонаціональну державу” (про це досі пишуть твори школярі-буряти та школярі-чеченці). Цей міф прикриває колонізацію, а згодом й пригноблений статус автохтонних народів на околицях імперії.

Інший міф, який стосується вже воєнної теми: “росія ніколи не програвала”. Цей – не менш брехливий. Серед найвідоміших прикладів поразок: російська імперія програла або ж здалася, залежно від оцінок, у війні проти значно меншої Японії, потім у Першу світову (результатом стала зміна режиму), а далі й в Афганістані (одна з причин розпаду СРСР).

Міф про “непереможність” побудовано фактично на єдиному великому випадку: перемога над нацизмом. При цьому, в дусі “братніх народів”, перемогу в пропаганді приписано “русскому народу”, хоча відсотково кількість полеглих у боротьбі проти нацизму найбільша серед білорусів (25% від населення 1940 року), українців (16%), латвійців (14%), вірменів (майже 14%) та литовців (13%).

Внесок “молодших братів” імперії у боротьбу з нацизмом забуто через сталінську пропаганду. Про це детально розповідає історик Тімоті Снайдер в одній зі своїх відеолекцій.

У дусі імперської пропаганди забули також усіх інших союзників, які перетворилися на ворогів після початку Холодної війни. росія перемагала лише тоді, коли була частиною великих коаліцій – не сама. Якщо, звісно, не говорити про напади на маленькі народи.

І в усіх випадках, від Жукова та Сталіна й до путіна, основним принципом воєнної стратегії росіян був знаменитий: “Бабы ещё нарожают”. Ми це добре бачимо нині. Незалежно від оцінок – українських чи західних – втрати росіян значно, а часто в рази переважають втрати тих, на кого вони напали.

Українські військові та західні аналітики постійно говорять про так звані “м’ясні” штурми рф людськими хвилями без огляду на втрати. Команда відомого австрійського аналітика Тома Купера тактику росіян в Авдіївці іронічно назвала “банзай-атаками”, а стратегію – божевіллям. На бронетехніку саджають незахищену піхоту, сунуть і сунуть, користуючись хіба тим, що, як там кажуть у росії, “всіх не перестріляєш”. Більшість – перестріляли. Натомість, основним принципом українців у цій війні – так, попри можливі помилки та винятки – іноземні аналітики називають “збереження людей”.

Російський “воєнкор Мурз”, вимушений за наказом видалити текст із даними про невиправдані втрати росіян заради купи руїн, на які вони перетворили Авдіївку, наступного дня був знайдений мертвим. Скоріш за все, суїцид. А може, йому допомогли. Це тепер не так важливо. Земля йому скловатою.

Проблема путінської стратегії – в тому, що нині “баби не понароджують”. Населення росії давно й необоротно скорочується. Імперія за всіма параметрами перебуває в стадії занепаду.

Агонія імперій часто супроводжується війнами. Нинішня припала на наш час.

Ми раділи, що це не сталось із нами під час розпаду Союзу. Тоді це просто відбувалося в інших місцях: росія зосередилася на ще меншій колишній колонії. Про це чудово пам’ятають благородні представники чеченського народу, які нині поряд із нами, й забули зрадники-кадирівці.

Україні пощастило також, що росія не почала одразу з широкомасштабного вторгнення у 2014 році, коли ми були значно менш підготовані. Приємно уявляти, як путін, думаючи про це, б’ється лобом об кремлівський стіл. Бажано, об кут.

Не пощастило нам усім, звісно, в тому, що путінська агресія припала саме на нашу долю. Але з таким самим успіхом можна жаліти щодо наявності такого сусіда чи епохи загалом. Переміститися всією країною на Марс або в Золоту добу неможливо. Ми закинуті в ту реальність, яку нам дано – зате можемо її змінювати своїми діями.

Наш біль – у тому, що від 1980-х скорочується кількість людей не тільки в росії, але й у нас. Утім як і практично по всьому регіону східної Європи, про що свідчать дані ООН.

Однак це ще один аргумент діяти саме зараз. І саме зараз нам допомагають союзники. Чого, до речі, було значно менше в часи анексії Криму й агресії на Донбасі з 2014 року.

Біль – у тому, що росія справді використовує як витратний матеріал людей, яких бажає знищити у себе – від соціально неблагополучних до представників корінних народів. Натомість, з числа українців пішли воювати люди з найсильнішою мотивацією. Хай це прозвучить пафосно – найкращі.

Наш історичний шанс – у безпрецедентній підтримці союзників, чого ми не мали в 1917-1922 роках, коли були самі. Стількох партнерів ми ще не мали. Якщо затримується один – посилюють допомогу інші. Такої зброї ми не мали ще ніколи. Такої внутрішньої сили ми теж не мали ще ніколи. Ми повинні користатися цим усім саме зараз.

Наша перевага – в єдності, якої ми також не мали, скажімо, сто років тому. Махно, Грушевський, Винниченко, Петлюра та Скоропадський мали дуже різні погляди на державу. Доводилося також обирати між акцентом на боротьбу з імперськими денікінцями чи імперськими більшовиками. Через це доводилось укладати сумнівні тактичні союзи, сторін було багато, боролися й між собою. Нині, натомість, усе однозначно – люди дуже різних поглядів чітко бачать, де друг, а де ворог.

Наша можлива проблема – хіба що в тих, котрі вбачають ворога не в росіянах, а в ТЦК та СП чи прикордонниках. Очевидно, що в кожному суспільстві є частка обивателів, яким особисте важливіше. Це природно. Таким людям можна порадити принаймні не розводити істерики в публічному просторі, а збиратися купками й нити в барах, де завдяки сміливішим співвітчизникам немає солдатів окупаційної армії. Основне: не забувати, що вони можуть жити й ходити в генделі в неокупованих Києві, Львові, Одесі, Харкові, Дніпрі та інших містах, містечках і селах аж до умовного Космача не просто так, а за спинами конкретних людей. За спинами своїх-таки братів і сестер, колег, кумів, сватів, друзів і подруг.

росія вже програла битву за Київ. Ми відстояли Харків. Ми визволили Херсон. На це пішло не “два-три тижні”. На решту можуть піти ще роки. Головне – використати шанс на остаточне звільнення від імперії, використати наші переваги й не передати проблему власним дітям. Недарма серед війська – стільки батьків. І чимало мам. Вони розуміють, за що воюють. І ті, хто побував у ролі біженців або переселенців, хто відчув окупацію, також розуміють, за що ця боротьба.

А відповідь на запитання про те, чи зможе путінська росія перемогти нинішню Україну, проста. Лише якщо ми “складемо лапки”. В іншому разі – ні. У цьому поколінні – ні. Саме зараз – ні.

СтратКом ЗСУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства