Військові кладовища: як світ зберігає пам’ять про полеглих героїв

Військові кладовища – це поховання особливі, вони вирізняються з-поміж інших  меморіальних комплексів особливими сенсами, бо є частиною історичної пам'яті нації. Адже вони стають своєрідними свідченнями епохи, нагадують про жертви та героїзм воїнів, які захищали свою країну. 

Чимало країн мають власні військові некрополі. Це стосується місць кровопролитних битв Першої світової в Європі чи війни за Незалежність у США. Саме про європейський та американський підходи у вшануванні воїнів і йтиметься далі. 

Укрінформ розповідав про український проєкт НВМК – Національного військового меморіального кладовища тут. Ярослав Старущенко, заступник директора державної установи “Національне військове меморіальне кладовище” запевнив, що при проєктуванні українського меморіалу було використано досвід інших країн. Цей досвід вартий вивчення аби розуміти різні підходи до вшанування полеглих. 

На відміну від цивільних кладовищ військові нерідко мають специфічну атмосферу та візуальні елементи, які підкреслюють їхню приналежність: від пафосу до медитації. 

Франція з її величезним полем битви Першої світової під Верденом, величний італійський комплекс військової святині Редипулії, меморіальний комплекс у Швеції, Арлінгтонське кладовище у США…. Такі меморіали стають знаковими для національної пам’яті і міжнародної поваги, а також розповідають про ціну, яку платять народи за свободу.

Але почнемо – з українського досвіду, для порівняння.

Україна

Національна традиція військових поховань в Україні давня, уніфікація надгробків – теж, адже війнами насичена наша історія. Згадаємо “козацькі хрести” часів Козаччини, яку було запозичено і у період визвольних змагань минулого століття.

 Радянський період знівелював і “церковну” форму, і історичні сенси нашої звитяжної тяглості, залишивши у публічному просторі міст і сіл “своїх” переможців початку 20-х років ХХ століття та військові кладовища часів Другої світової (в радянській історіографічній традиції “Великої вітчизняної війни 1941-1945 років”). І це, переважно, не меморіальні кладовища на полях боїв, а поодинокі поховання або братські могили, які мали замінити пошану до кожного з мільйонів полеглих, часто “чорнопіджачників” без зброї кинутих на штурми (нині нам це знайомо, чи не так?) спільним “Невідомим солдатом”. 

До речі, традицію вшанування полеглого Невідомого солдата совєти запозичили у британців, у яких в 20-х роках ХХ століття це набуло характеру загальнонаціональної акції з вшанування всіх полеглих у Світовій війні. Але зроблено все було і близько не так: ніхто не знав, як шукали прах Невідомого. Біля поховання влаштовували доволі коротку алею з максимум кількома десятками поховань. Найбільш характерні приклади – парк Слави у Києві і меморіал Невідомому матросу у парку. Ім. Шевченка в Одесі. Те, що ці споруди присвячені пам’яті ВСІХ загиблих треба було додумувати: при радвладі особистість – це ніщо.

З радянських часів Україна не має жодного саме військового кладовища-меморіалу, де було б зібрано останки воїнів найкривавішої війни ХХ століття. Хіба можемо згадати про Лук’янівське військове кладовище у Києві, досить невелике за територією, яке має охоронний статус і де упокоєні останки воїнів Першої і Другої світових воєн. Оскільки поруч знаходився госпіталь, то саме полеглих від поранень ховали на цьому цвинтарі.  

На території кладовища також ховали померлих у Лук’янівській в’язниці. “В радянські часи цю традицію продовжили й закопували на території кладовища закатованих НКВС в’язнів (прямо над їхніми таємними могилами пізніше здійснювали нові, офіційні поховання). Лук’янівське кладовище дало останній притулок загиблим під Крутами студентам. Сюди перенесли поховання з кладовища Аскольдової могили та Покровського монастиря”, – зазначає Роман Маленков, краєзнавець та географ. 

Нинішній некрополь заснований у 1943 році, на місці поховань часів Першої світової, облік поховань ведеться з 1944 року. Сюди також було перенесено прах учасників оборони та здобуття Києва, похованих на різних місцях. Окрім урочистої арки 50-х років на вході особливого  архітектурного та сенсового обрамлення поховань та його уніфікації не було, Лук’янівське кладовище практично не відрізняється від решти кладовищ радянського періоду. З 2017 року тут офіційно дозволили ховати полеглих воїнів АТО-ООС. Але декого з полеглих  учасників нинішньої російсько-української війни ховають на Лук’янівському з її початку, уже 10 років. Наш колега, журналіст Укрінформу Олег Задоянчук, який загинув влітку 2014 року, похований саме там. Вічна пам’ять…

Загалом військові поховання цього періоду це радше данина радянському канону та ідеології. То ж полеглі по “той бік барикад” взагалі не заслуговували на пошану у вигляді окремого поховання. Але є й винятки. У Києві за радянських часів існувало і єдине тоді офіційне Кладовище німецьких військовополонених, неподалік залізничної станції “Сирець”. Воно збереглося й донині. 

На цвинтарі ховали військовополонених з Сирецького табору, орієнтовно 250 могил (за іншими версіями ще 500 невідомих), що розташовувався неподалік, також тут було поховано німців страчених у Києві за військові злочини – орієнтовно 15 осіб. Загалом кількість похованих тут досі невідома, а вцілілими останками нині займається Народний союз Німеччини з догляду за військовими могилами. 

Пошук поховань борців за незалежність почався з низової ініціативи, небайдужих людей (часто це і нині волонтерські проєкти) десь в середині 90х. Особливо багато їх відновлено на Західній Україні, де є доглянутими досі і пам’ятні місця битв чи пошанівку до упівців – кургани з хрестом. 

А найвідомішим  масовими місцями спочинку є Меморіал стрільців та старшин легіону УСС і УГА на Янівському кладовищі, Львів (про похованого на ньому помічника Петлюри Василя Беня, закатованого совєтами у Тюрмі на Лонцького є подкаст Укрінформу тут). Тут на вже видно загальну архітектурну концепцію поховань та надгробків, оформлених в одному стилі, відокремлену від решти поховань. 

Також треба згадати і Меморіальний комплекс воїнів УГА на Личаківському кладовищі. Там нині є меморіали УПА та Польський військовий цвинтар.

З початком війни 2014 року практично на всіх міських кладовищах країни з’являються окремі ділянки з похованнями бійців за незалежність України. Однак повномасштабне вторгнення  поставило руба питання про створення в Україні військового меморіалу-кладовища, де були б поховані і відповідно вшановані всі, хто віддали своє життя на Україну у цій війні. 

Як національні традиції втілені у військових меморіалах світу? Кілька прикладів.

Франція. Верден. 

Неподалік цього містечка у часи Першої світової з 1914-1918 рік точилася одна із наймасштабніших та найкривавіших битв, в якій полягло близько 300 тисяч французьких та німецьких бійців. Національне кладовище Флері-деван-Дуомон створене в 1923 році і розбудовувалося до 1936. Це величезний комплекс із музею, меморіальних споруд та самого кладовища, де, скільки не глянь, стоять однакові білі хрести. 

Після того, як місце для меморіалу було визначено, у 1923 році спеціальна Служба військових могил за сприяння інженерів з Меца вирівняла земельну ділянку площею кілька гектарів, зібрала згорілу техніку та знешкодила боєприпаси, які лишались. 

За інформацією на сайті меморіалу, покоїться на цьому кладовищі 16 000 полеглих в індивідуальних могилах і ще тут є 1781 могил мусульманського обряду поховання. Також є спеціальний розділ невідомих солдатів, останки яких знайшли нещодавно. Якщо останки, які і досі знаходять на цьому грандіозному бойовищі, неможливо ідентифікувати, вони зберігаються в окремій частині меморіалу, Осуарії (або кістниці). Також у музеї-кістниці є пам’ятні книги, де надруковані всі відомі досі прізвища та імена загиблих у боях під  Верденом. 

І то все саме про Першу світову. Статистика знає все: на цьому меморіальному кладовищі,  поховано тільки шість французьких солдатів, полеглих у роки Другої світової війни.

А пам’ятник  –  це монастир, в основному, де розміщено 46 гробниць (по одній для кожного секторів поля бою), в яких поховані останки 130 000 французьких або німецьких солдатів (тут немає розділення на “своїх” та “ворогів”). Над головним ґанком стоїть «Вежа Мертвих», перетворена на маяк, промінь світла якого вночі «обходить» старе поле битви. Заввишки башта 46 метрів, з її вершини відкривається панорамний краєвид, тут же встановлено двотонний дзвін, дзвін Перемоги, який звучить під час кожної церемонії.

Сказати, що меморіал на полі Вердена вражає, – мало. Саме тут відчуваєш масштаби і війни, і трагедії, нею спричиненої. Від поля, “засіяного” хрестами скільки бачить око і далі, і далі, забиває подих. І не треба жодних високих слів та пафосних пам’ятників. Від першого кроку на величезну територію Меморіалу відвідувача не полишає відчуття вдячності за збереження особливе ставлення до останків кожного полеглого. Тисячі могил, тисячі життів, тисячі смертей. Які не забуті. 

Італія,  Редипулія

На півночі Італії розташований один із найбільших та найвеличніших військових меморіалів Європи. Це військова святиня поблизу Редипулії (Sacrario militare di Redipuglia). Меморіал є відбитком епохи, в яку він побудований і задуманий та відкритий особисто фашистським диктатором Беніто Муссоліні у 1938 році. На величезній площі у 100 гектарів поховано останки понад 100 000 італійських солдатів часів Першої світової війни. 

Будівництво було розпочато у 1928 році і за десять років відкрито першу чергу меморіалу, де спершу покоїлись останки 50 тисяч полеглих воїнів. Меморіал задумувався саме таким: грандіозний, простий, строгий, вічний. Характерною деталлю комплексу є гробниця або ступінчаста система сходів із білого каменю, яка має символізувати сходження душ полеглих солдатів до Неба. На вершині цієї піраміди розгортається краєвид аж до моря.  Дорога героїв – це кипарисова алея з назвами місць боїв, а далі розташовані мідні таблички, де в алфавітному порядку вкарбовані прізвища 40 тисяч ідентифікованих полеглих. 

У важкій кам'яній гробниці поховані останки полеглих. Біля багатьох із них є напис “Presente” – “тут, присутній”. Це слово, зазвичай, звучить у перекличці при шикуванні військових, а тут – символізує те, що й полеглі воїни залишились в строю. А у двох великих загальних гробницях з боків каплиці, спочивають останки 60 330 невідомих полеглих чоловіків. 

До речі, єдина жінка, похована в меморіалі, – це медсестра Червоного Хреста, навічно 21-річна Маргарита Кайзер Пароді.

Територію довкола комплексу було перетворено на “Парк пам’яті»: на бойовищі,  як нагадування про війну, збереглися окопи, воронки, кулеметні гнізда, нерозірвані боєприпаси... Як зазначено на сайті меморіалу, “Нині ця гробниця нагадує відвідувачам не лише про загиблих воїнів, а й про вождя (Муссоліні – ред.) з його генералами”.

Швеція, Стокгольм

Інший приклад, абсолютно позбавлений пафосу, – Лісове кладовище у Стокгольмі, Швеція, внесене до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Це, власне, не типове військове поховання: Швеція була нейтральною країною понад 200 років, її солдати не гинули у війнах, однак для багатьох меморіальних місць по світу саме цей цвинтар-парк є зразком інтеграції природного ландшафту та концепції місця вшанування пам’яті полеглих. В її основі – не вирівняна спеціально ділянка, певної площі, а меморіальний парк, вписаний у природне тло лісу. У 1917 році тут розпочалися роботи на території закинутого кар’єру, зарослого соснами, перший етап було завершено за три роки. 

Використання архітекторами природного ландшафту створило надзвичайну атмосферу спокійної краси, яка мала глибокий вплив на дизайн кладовищ у всьому світі. Головний маршрут (яким можна прогулюватись і з тваринами на повідцях, поодинці чи групами) веде від урочистого входу з колонадою, потім алея роздвоюється, одна веде через пасторальний ландшафт з великим ставком і пагорбом для медитацій, а інший – до великого гранітного хреста, крематорію та каплиць Хреста Господнього, Віри та Надії.

Величезний темний гранітний хрест часто описується як «Хрест на Балтійському морі»  і означає надію в покинутому світі. На сьогодні Лісове кладовище є діючим, але для нових поховань є важлива умова  – “Пам'ятники в Skogskyrkogården невеликі та без гострих кутів». Жодний пам’ятник не буде більшим за будь-який інший, бо всі люди рівні перед лицем смерті”. 

США, Арлінгтон 

Найвідомішим взірцем військового меморіального комплексу є  Арлінгтонське національне військове кладовище біля Вашингтона. Національне кладовище «Дім солдатів і льотчиків» – це місце останнього спочинку для всіх військових та мешканців будинку для людей похилого віку збройних сил США у Вашингтоні.

На цьому меморіалі, площа якого розширюється, щодня проводять до 30 похоронних служб. Зелені пагорби всіяні старими деревами, які доповнюють сади, розташовані на цвинтарі площею 258 гектарів.

Перше військове поховання рядового Вільяма Крістмана відбулось тут 1864 року і відтоді Арлінгтон став основним військовим кладовищем США. Історія країни відбилась і на історії кладовища, яке має сегреговані зони за расою і рангом, які проіснували до 1948 року. Основним місцем поховання для білих солдат Громадянської війни стала Секція 13. Тим часом Секція 27 стала місцем упокоєння для афроамериканських солдатів; більше 3800 звільнених з рабства афроамериканців поховано саме там. Президент Гаррі С. Трумен скасував сегрегацію військових. 

Цікаво, що першопочатково кладовище забезпечувало належне поховання військовослужбовців, сім’ї яких не могли дозволити собі оплату повернення тіла та похорон, але з часом ставлення до меморіалу змінилось і на сьогодні – це велика честь бути похованим тут. 

Є спеціальний день вшанування героїв на Арлінгтонському кладовищі. “День пам’яті” – це одна з причин, чому Арлінгтон перетворився на провідне національне військове кладовище. Цей День наче об’єднав живих і полеглих. Захід настільки вразив американців, що в 1873 році для проведення офіційних церемоній був побудований амфітеатр. На кладовищі є місце і для репатрійованих могил американських військових, і для конфедератів (воїни Півдня) часів Громадянської війни, і для найближчих родичів  військовослужбовців.

Більшість поховань на Арлінгтоні мають уніфікований дизайн: однакові надгробки, які немовби демонструють демократичну націю, де всі поховані є рівними, бо кожен віддав життя за Сполучені Штати. Водночас, ще й досі буває, що деякі родичі загиблих незадоволені таким підходом і часто намагаються робити надгробки не уніфікованими, виділяти їх з-поміж інших.

Сьогодні на Арлінгтонському національному кладовищі поховано приблизно 400 000 ветеранів та їхніх близьких. Як зазначено на сайті цього комплексу: “Військовослужбовці кожної з воєн Америки, від війни за незалежність до сучасних конфліктів, поховані в ANC. Відтак на території цвинтаря відображена історія американського  народу”. 

Віртуальна складова пам’яті

Канада

Пам’ять про полеглих на війні – це дуже давня традиція. Але було б дивно, якби на неї не вплинула сучасність – така, якою вона є. Нині ледве не кожне із військових поховань має власний сайт, наповнений історією, ілюстраціями і розповідями про меморіал. Відео, аудіоподкасти та невеликі розповіді про найвідоміші поховання теж входять до переліку меморіальних вшанувань. У багатьох із них є можливість віртуального туру кладовищем та як мінімум – схемами розташування поховань. 

Втім, в українському просторі, навіть за наявності непоганих веб-ресурів (як от у львівського Личаківського цвинтаря) до офіційної сторінки Лук’янівського історико-меморіального заповідника на безкоштовній платформі з відкритим кодом WordPress (що дуже нехарактерно для установ з таким статусом) знайти інформацію для відвідувачів і тим паче про спочилих – неможливо.  

Натомість, у Канаді триває створення одного із найбільших віртуальних меморіальних комплексів Канадського віртуального військового меморіалу. Ним опікується уряд Канади, а чимало установ у світі запозичують досвід цифровізації для збереження пам’яті про полеглих. Канадський віртуальний військовий меморіал (CVWM) – це особливий реєстр для вшанування й пам’яті про жертви понад 118 000 канадців, які віддали своє життя. Тут є можливість пошуку полеглих військових, у якій би частині світу вони не були поховані. Імена всіх загиблих занесено до семи Книг пам'яті. Сюди також внесено і списки поліцейських, які загинули при виконанні своїх обов’язків .

Відкривають віртуальний меморіальний комплекс такі слова: “Ветерани хочуть, щоб канадці зрозуміли ціну свободи. Вони передають цей факел народу Канади, тож пам’ять про їхні жертви триватиме, а цінності, за які вони боролися, житимуть у всіх нас”. 

Досвід світових меморіальних комплексів нині дуже потрібний нам для створення власного Пантеону полеглих у російсько-українській війні. Як зазначає Ярослав Старущенко, у проєкті українського військового меморіального кладовища, яке має запрацювати з наступного року врахований досвід світових меморіалів: це і вписаний у природний рельєф цвинтар, і принципи з правилами, а також – “інформація про загиблих героїв, яка буде відображатися на веб-ресурсі меморіального комплексу. Для кожного загиблого чи померлого героя буде своя сторінка, де буде його життєпис, інформація про нього, за яких обставин загинув, чим запам’ятався. Тобто в кожного буде персональна сторіночка, де можна прочитати про нього чи неї. Також ми хочемо уніфікувати це все і зробити доступ через QR-коди”. 

Гідне і щире вшанування пам’яті полеглих, де всі рівні і ніхто не забутий – це важливі фактори нашої перемоги. Принаймні в пам’яті про тих, хто гартує цю перемогу України ціною свого життя.

Ярина Скуратівська, Київ

Перше фото поховання вояків на Львівщині, Вікіпедія.