Наталія Кривда: Ми не схеми майбутнього шукаємо в минулому. Ми шукаємо аргументи на користь власної суб'єктності
Життя і втрати в умовах повномасштабної російсько-української війни по-особливому дають можливість усвідомити, що минуле і теперішнє надзвичайно впливають на наше майбутнє. Важливість збереження в пам’яті – індивідуальній і колективній – всіх героїчних і трагічних подій логічним ланцюжком приводить до таких категорій, як національна культура і національна ідентичність, які є основою національної безпеки держави.
Про це говорила під час публічного інтерв’ю в Музеї історії міста Києва докторка філософії, професорка кафедри української філософії та культури КНУ імені Тараса Шевченка, віднедавна голова Наглядової ради Українського культурного фонду Наталія Кривда. Діалог з аудиторією відбувся у межах і в локації мультимедійної виставки «Голоси», яка занурює у понад 100 тисяч свідчень цивільних українців про російську агресію з 2014 року.
Укрінформ передає найголовніші меседжі, які озвучила Наталія Кривда.
ЧИМ ПАМ’ЯТЬ ТРЬОХ ПОКОЛІНЬ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД КУЛЬТУРНОЇ ПАМ’ЯТІ
Для розуміння діалогу про пам’ять важливими є кілька визначень. Аляйда Ассман і Ян Ассман – видатні дослідники пам’яті пропонують таку термінологію: комунікативна пам’ять і культурна пам’ять, констатує Наталія Кривда.
«Комунікативна пам'ять – це пам'ять трьох поколінь: ваш дід розказав вашому батьку, а батько розказав вам, – розповідає докторка філософії. – Це завжди емоційна історія. Це завжди про те, що ми пережили. Мені видається, що ця виставка дуже потужна і дуже емоційна – це саме про комунікативну пам'ять. Це реальні історії реальних людей розказані тут і тепер, зафіксовані і представлені як відрефлексований персональний досвід».
Культурна пам'ять – це великий метанаратив. Серйозно сформована частина, що є результатом культурної політики. «В Україні існує політика пам'яті, вона ще випрацьовується, у нас є до неї претензії і зауваги», – каже Наталія Кривда.
Кожній країні важливо пам'ятати про своє минуле. А особливо важливо це для суспільства, яке переживає трансформаційні процеси. Бо є ще чимало тих, хто пам'ятає Радянський Союз зі свідомою політикою замовчування і забування, які були частиною державного інструментарію. «Коли ми усвідомлюємо, що це свідомо сформований процес, нам зрозуміліше наше місце в цьому процесі», – пояснює професорка.
Як і культура, середовище пам'яті може бути зброєю, а може бути мішенню. Це питання, великою мірою, відповідальності того, хто їх формує, з яких цінностей і з якою метою.
«Пишіть родині спогади, робіть своїм дітям презентації про свої родини, скануйте сімейні фотографії, створюйте пам'ять. Це дуже важливо. Бо з таких родинних історій, як, наприклад, «Голоси», створюються потім великі наративи», – радить Наталія Кривда.
НАЙПОТУЖНІША ПЕРЕВАГА – ВМІННЯ БРАТИ НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
«Мені видається, що дуже важливим в Україні, одна з найпотужніших переваг нашого з вами життя, – це горизонтальні зв'язки, вміння підтримувати, вміння брати на себе відповідальність», – каже Наталія Кривда. Професорка кафедри української філософії та культури КНУ імені Тараса Шевченка оперує терміном «місійна війна», який уперше зустріла у статті військового аналітика Альтмана, надрукованій у The Atlantic у квітні 2022 року, коли тільки-но звільнили Київську область після тимчасової окупації.
Автор пише про те, що перевагою української армії і українського суспільства є вміння об'єднуватися по горизонталі. «В ситуації, коли немає наказу зверху – люди беруть на себе відповідальність самостійно, – констатує Наталія Кривда. – Я зараз казатиму про реальні події без прізвищ і дат, але ми з вами знаємо, про що мова. Директор Київського музею бере на себе відповідальність: відключає сигналізацію і ховає твори у підземні сховища, роблячи це самостійно, своїми руками. Директор школи приймає рішення, що дітей треба сховати, і робить це. Лейтенант, не маючи зв'язку з командиром, приймає рішення передислокувати танк в інше місце, – і починає стріляти по колонії російської техніки, яка йде Житомирською трасою.
Наталія Кривда нагадує, що всі найуспішніші проєкти в Україні у різні періоди були мережевими і горизонтальними. «Горизонтальні зв'язки – частина національних культурних практик, – констатує професорка. – Ми довго були бездержавною країною. Вертикаль влади (і я вже говорила про це) завжди сприймалася в Україні як щось стороннє, не дуже варте довіри. Ніколи не було своєї влади, розумієте? Тому ми й випрацювали оцей спосіб організації по горизонту: свій до свого по своє, така собі толока. (…) Всю історію української культури можна під цією оптикою подивитися – і ви побачите, що тільки горизонтальні зв'язки, тільки вміння створювати мережі: мережа Братських шкіл, «Просвіти», «Громади». А також мережа УПА, партизанські рухи в усіх війнах.
Ми виживаємо за рахунок горизонтальних мереж, а не вертикалі. Сьогодні у нас наша влада, ми привласнили собі державу, поки що поганенько, але привласнюємо далі – точно в цьому впевнена. Тому державні інституції, які створюються, мають стати нашими інституціями. У прямому сенсі слова. І громадянське суспільство, і експертне середовище, і просто небайдужі громадяни – маємо стати активними учасниками взаємодії».
Із березня по липень цього року триватиме освітньо-дослідницький проєкт із практичною складовою – лабораторія практик меморіалізації. Її запустили Платформа культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво разом із ГО «Музей сучасного мистецтва» за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України». Подано понад 1200 заявок: переважно архітектори, художники, місцеві громадські активісти, люди з академічного середовища. Мета лабораторії – пошук нової візуальної мови для збереження пам’яті російсько-української війни та розширення підходів до створення меморіальних проєктів. Учасники ознайомляться зі світовими практиками меморіалізації та візьмуть участь у розробці ідей меморіальних об’єктів для декількох місць пам’яті війни в Україні.
НАПРАЦЬОВАНА ЗАКОНОДАВЧА БАЗА ПРО УВІЧНЕННЯ ПАМ’ЯТІ
Саме завдяки вмінням людей брати на себе відповідальність і приймати непрості рішення вижила українська культура і створені інституції збереження пам'яті. Напрацьована і законодавча база. Сфери збереження пам'яті стосуються такі закони:
- Про Голодомор 1932-1933 років в Україні;
- Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України в XX столітті;
- Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні;
- Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки;
- Про заборону російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну;
- Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії.
У преамбулі законів формулюються визначення понять. «Це важливо: поки ми не сформулювали вокабуляр (vocabulary), не працюємо з визначеною термінологічною базою – немає відчуття, що є на що спиратися», – пояснює Наталія Кривда.
Наприклад, у законах України закріплені такі визначення.
Російська імперська політика (російська колоніальна політика) – це система заходів, що здійснювалися органами управління, збройними формуваннями, політичними партіями, недержавними організаціями, установами, підприємствами, групами чи окремими громадянами (підданими) Російського царства (Московського царства), Російської імперії, Російської республіки, Російської держави, Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Російської Федерації, спрямованих на підкорення, експлуатацію, асиміляцію Українського народу.
Русифікація – складова російської імперської політики, спрямована на нав’язування використання російської мови, пропагування російської культури як вищих порівняно з іншими національними мовами та культурами, витіснення з ужитку української мови, звуження українського культурного та інформаційного простору.
Є свіжий закон, за який проголосували наприкінці 2022 року, – «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». Він, зокрема, розрізняє такі поняття, як «українська громадянська ідентичність» та «українська національна ідентичність». Названа першою – це стійке усвідомлення громадянином України, закордонним українцем свого політико-правового зв’язку з Україною, українським народом та громадянським суспільством. Українська національна ідентичність, за законом, – це стійке усвідомлення особою належності до української нації як самобутньої спільноти, об’єднаної назвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам’яттю, комплексом духовно-культурних цінностей, зокрема українською мовою і народними традиціями.
У грудні 2023 року постановою Кабінету Міністрів України була схвалена Стратегія утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року та затверджений операційний план заходів з її реалізації до 2025 року. «Там визначені навіть відповідальні за вшанування пам'яті, за формування пантеону героїв. А це все елементи, в тому числі, непростої політики комеморації, яка має формуватися в Україні», – каже Наталія Кривда.
Уточнимо, що у найширшому сенсі слово «комеморація» включає в себе всі артефакти, тексти, ідеї, що пов'язують людей з минулим. У вузькому значенні – це увічнення пам'яті про події: меморіали, монументи, пам'ятники, музеї, відзначення дат тощо.
УКРАЇНА ДАВНО ІСНУЄ ЯК КУЛЬТУРНА НАЦІЯ
Ключовими гравцями у сфері збереження пам'яті Наталія Кривда називає власне кожного громадянина – тому що це найпотужніше і найширше поле. Бо у кожного з нас є персональний досвід проживання, наприклад, періоду широкомасштабного вторгнення. Чи ви записали його, задокументували, чи проговорили? Чи зберегли фотографії порожнього Києва або звільненого Херсона? Чи створили презентацію, якщо ви студент чи студентка? Чи є готовність цей свій досвід відрефлексувати і залишити у вигляді згустку описаних фактів та емоцій?
Воліють меморалізувати, зберігати пам'ять, віддавати шану живим і загиблим місцеві громади, які втрачають у прямому сенсі у своїх синів і дочок. Важлива роль у процесі засобів масової інформації, громадського сектору і власне держави, яка розподіляє бюджет: виділяє або не виділяє гроші.
Особлива роль у середовищі збереження пам'яті відіграє мережа музейних інституцій. Наталія Кривда констатує: «Дуже потужна тенденція нині: все частіше майданчиками для громадських обговорень, простором, де починають жити смисли, де люди можуть обмінятися думками, – стають музеї».
Звичайно, музеї завжди були зберігачами історії – нехай на рівні колекції. Тепер, у період повномасштабної війни, самоосмислення подій стало фактично платформою для надважливих розмов про болісне та про важливе. І люди пішли в музеї. І функції зберігати, охороняти, досліджувати й осмислювати набули додаткових значень. Тепер це не просто збереження, а актуалізація та реактуалізація колекцій, а ще рефреймінг (зміна поглядів).
Наталія Кривда зауважує: «Ми з вами були жертвами культурної експропріації (примусового позбавлення): нашу культуру, нашу історію, нашу літературу, наших публічних і культурних діячів апропріювала (присвоювала) собі сусідня культура – сусідня імперія. Зверніть увагу: ми були не єдиною жертвою. Всі національні республіки, всі «окраїни» – як з імперського центру це виглядає, – зазнали цієї культурної експропріації. Ми з цим боролися довго і продовжуємо боротися. Сьогодні нам важливо не тільки й не стільки повернути тексти, людей, наративи, постаті, твори мистецтва, але ще і реінтерпретувати (перевинайти, зробити рефреймінг)».
Україна кількасот років змушена була жити без державності. Тому таким передаванням традиції як неочевидної форми державності стало, наприклад, кобзарство. Нині саме передачу цієї традиції хочуть меморалізувати, зробити її нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО. Й Україна з цим поданням – у пріоритеті, його буде затверджено протягом року. Щоправда, причина цьому – трагічна.
«Питаю Олеся Саніна: як вам вдалося цього добитися? Я точно знаю, що від п'яти до 10 років всі країни чекають на те, щоб їхню традицію було визнано спадщиною ЮНЕСКО, – розповіла Наталія Кривда. – У відповідь почула: тому що з 36-ти діючих на сьогодні кобзарів – шестеро вже загинули за останні два роки. Ми реально втрачаємо людей. Це страшна історія, яку маємо теж собі усвідомити. Час іде – люди гинуть…».
Професорка кафедри української філософії та культури КНУ імені Тараса Шевченка каже: «Ми не схеми майбутнього шукаємо в минулому. Ми шукаємо аргументи на користь власної суб'єктності. Можливо, як політична нація Україна пізно вийшла на історичну арену у порівнянні з іншими європейськими країнами. Але як культурна нація ми давно існуємо. Ми завжди були європейською культурною нацією».
А ще Наталія Кривда згадує про Лісабонську угоду 2009 року, в якій є перелік цінностей Європейського Союзу: гідність, свобода, солідарність, демократія, права громадянина і верховенство права. «Те, що в них написано в угоді 2009 року, те у нас сьогодні захищається: гідність – право бути собою, свобода – право жити в своїй країні за своїми правилами, говорити своїми мовами, сповідувати свої релігії, – каже докторка філософії. – Ми поліетнічна, поліконфесійна країна – і це прекрасно. Солідарність – наше все, наші горизонтальні зв’язки, взаємна підтримка та вміння брати на себе відповідальність».
Публічне інтерв’ю слухала Валентина Самченко, Київ
Фото Володимира Тарасова.
