Відділення трансплантації кісткового мозку та імунотерапії Охматдиту – лідер галузі в Україні. Олександр Лисиця очолив його у 2018 році, коли попередника звільнили зі скандалом після службової перевірки, а відділення реорганізували. Наступного дня після призначення Лисиця отримав заяви на звільнення від усіх медсестер, з лікарів залишився лише він – сам на сам зі скандальною репутацією колишнього Центру онкогематології. І зібрав нову команду – однодумців. За 6 років ці люди реалізували неймовірно успішний, без перебільшень, проєкт. Тут провели першу в історії нашої медицини алогенну ТКМ (трансплантацію кісткового мозку) від неродинного донора, поставили на потік пересадки всіма існуючими методами, налагодили державне фінансування цих процедур і пишаються тим, що батьки не платять у відділенні ні копійки. Дітям, хворим на рак крові, не треба більше шукати гроші на лікування за кордоном – в Охматдиті знають, що робити, і вміють робити.

Ракетна атака 8 липня порушила роботу цього надважливого для України відділення. Медична команда зібрала дітей з батьками, обладнання, медикаменти, препарати крові і того ж дня влаштували «філію» у Київському міському центрі нефрології та діалізу. Вже через три дні тут провели чергову неродинну трансплантацію, а за місяць – усього 9 пересадок. І це – розриваючись між двома лікарнями, двома берегами столиці. «Бо молоді і запальні», – пояснює Олександр Володимирович і розповідає, чи постраждали пацієнти від таких змін, що робити, аби побільшало українських донорів кісткового мозку, звідки беруться кошти на дороговартісне лікування та проєкти для порятунку ще й дорослих хворих.

ВІДДІЛЕННЯ У «ПРИЙМАХ», АЛЕ ЛІКУЄ БЕЗПЕРЕБІЙНО

- Олександре Володимировичу, як вам працюється на новому місці і в напівзруйнованому корпусі одночасно?

- А так. Денний стаціонар, пацієнти, які готуються до трансплантації і пацієнти після трансплантації наглядаються тут, в Охматдиті. А весь трансплантаційний блок – на лівому березі. Бо тут частина відділення у блоці В і безпосередньо трансплантаційний блок вийшли з ладу. Ми поділили команду на дві частини. Хтось більше у цьому блоці, хтось з трансплантаційними пацієнтами. Єдине – додалось чергувань. Виходить до 36 на місяць, а раніше було по 15-17. Багато нічних змін випадає.

- А як приймали рішення – кого, куди, як? Це ж треба було дуже швидко, за лічені години…

- Я з усіма, хто в Україні займається трансплантацією кісткового мозку, комунікую. Швиденько створив кризовий чат, всіх додав, кажу – хто скільки може забрати пацієнтів? Один заклад може 2-3, інший – 4. Це не вирішувало нашу проблему, хоча ми максимально відпустили тих, кого можна, на квартири. Лишалося 14 пацієнтів. А я знав, що у Нефроцентрі будуть відкривати відділення ТКМ, бо вони консультувалися з нами, коли будували. Кажуть – ми готові забрати дітей. Я доповів міністру, головному лікарю – місце знайдено, готуємося до евакуації. Підготували пацієнтів, медичний персонал. Автобус дали хлопці з київського підрозділу ТРО, габаритні речі теж військові допомогли перенести (був абсолютний хаос, не йти ж мені до генерального казати, що треба руки). Самі збирали ліки, пожитки і приїхали у відділення Центру нефрології. Вони планували в четвер відкритися, а вийшло так, що в понеділок ми їх отак «відкрили».

Приїхали, продовжили працювати. Зараз трохи обжились, дещо за допомогою волонтерів купили, встановили – все красиво, все працює. Харчування возимо туди з Охматдиту, аналізи – звідти у свою лабораторію, яка швидко відновила роботу. Лікарі виходять на день в Охматдит, на чергування їдуть у  Центру нефрології, зранку знову в Охматдит... Складно всім, багато додаткової непотрібної роботи, витрат часу і грошей. Страшенний головний біль, але цього вимагають обставини. Та й важко на ці руйнування дивитися. Я пам’ятаю будівництво корпусу, як через день ходив сюди, контролював, що як облаштовується. І коли воно перетворюється на руїни, це болить. Та й хто з українців любить жити у приймах?

- Як  пристосувалися діти?

- Діти – наймужніші (батьки сильніше були налякані), з ними працювала психолог і дійшла висновку, що ситуація непогана. Але тепер коли передають по внутрішньому зв’язку, що тривога, то ті, які пережили атаку, без зайвих слів у коридор виходять. Новенькі трохи по-іншому сприймають.

- Але ніяких лікувальних планів не довелося скасовувати?

- Ми вперті. Оцінили ризики і за допомогою волонтерів, адміністрації лікарні, колег забезпечили сталість лікувального процесу. Ми зберегли навіть всі міжнародні проєкти і ті, що для дорослих пацієнтів. За перший місяць після обстрілу 9 трансплантацій провели. Найбільші центри в Україні роблять за рік 70, і лише 3 лікарні – алогенні трансплантації (пересадки від донора, – ред.) Навіть в Європі центрів, які роблять понад 50 трансплантацій на рік, не так багато. А ми цього року, гадаю, досягнемо 100 пересадок – вже «підкралися» до сотні.

Нікому ми не відмовили, всі лишились біля нас. Не знаю – або вірять у нас, або співчувають і не кидають.

ВІД ПЕРШОЇ ТРАНСПЛАНТАЦІЇ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПОКАЗНИКІВ

- Неродинними трансплантаціями ви вже більш як 4 роки займаєтеся. І на початку на кожну операцію шукали кошти, складно було. Тепер налагодилось фінансування?

- Так. Коли проводили перші трансплантації, не було ще механізму сплати коштів за кордон, потім запустився пілотний проєкт з фінансування. 1 січня він закінчився і ми тепер законтрактовані в НСЗУ. Ми – одне з двох відділень, які в цій лікарні працюють з НСЗУ. Щоправда, пілотний проєкт працював краще. Зробили трансплантацію – лікарня отримала по факту повну суму. А зараз – частинами. Не проходять оплати, складно знайти у тому винних, на пошуки йдуть місяці. Ми послуги надали, але гроші не отримали – бюрократія їх з’їла. Це, я впевнений, можна подолати, якщо обидві сторони захочуть налагодити процес, а не займатися відписками. Свої пропозиції ми вже подали. Але фінансування є, на щастя, є прозорі умови і мотивація у персоналу: більше зробив – більше отримав. Команда чудово розуміє, що вкладає у своє майбутнє. У нас все прозоро, кожний співробітник знає, який відсоток від заробленого відділенням піде на зарплати, і всі вмотивовані. Вдалося навіть акумулювати певні кошти, плюс працюємо за фандрейзингом (процес залучення коштів та інших ресурсів, які організація не може забезпечити самостійно, – ред.), комунікуємо з благодійниками. Гуманітарної допомоги (загалом – від килимків до ліків) маємо близько 20 мільйонів грн на рік. І це дозволило нам запустити кілька нових проєктів, купити інноваційні ліки, які держава не купує. І, наприклад, відкрити для дорослих Центр рефрактерних рецидивуючих лімфом, де ми забезпечуємо лінії терапії, які в Україні ніде, крім нас, безплатно не доступні. Тобто ми не просто зарплату отримуємо, ми ще і максимально «менеджеримо» кошти, якщо вони лишаються.

- А в скільки у середньому коштує НСЗУ один пролікований випадок чи одна трансплантація?

- Всі тарифи розраховувалися у 2019 році, затверджені Кабінетом Міністрів і переглядалися лише раз – коли впроваджувався пілотний проєкт. І вони б лишалися релевантними при курсі долара до 28-ми, а зараз за певними позиціями просідають. Іноді доводиться тариф за всі 360 днів лікування віддати за надання трансплантата. Якщо мова про алогенну неродинну трансплантацію (коли стовбурові клітини для пересадки беруть у сумісного донора-не родича, – ред.), то за весь рік лікування пацієнта отримуємо (якщо всі оплати прийдуть від НСЗУ) трохи менш як 2,5 млн грн. За надання трансплантата (наприклад, з США) іноді платимо 50-60 тисяч доларів – і це 2,4 млн грн просто за один день. А ще ж потрібні ліки, препарати крові, цілий рік лікування…

- Українські донори рідко підходять? Замалий, мабуть, банк – наш реєстр донорів кісткового мозку?

- Шість трансплантацій від українських донорів вдалося провести. Український реєстр донорів кісткового мозку працює самовіддано, але банк відповідає (у процентному співвідношенні) свідомості українського народу, я сказав би так. Я і сам намагаюся долучати до нього людей. Але немає системних рішень. Треба, щоб замість комерційної реклами наполегливо крутили соціальну про донорство кісткового мозку. У людей не достатньо інформації, і треба начитувати про важливість донорства, як мантру. Це добре, це не страшно, ти можеш врятувати життя – це постійно і звідусіль має звучати.

Але взагалі тема онкології у нас потроху виходить з мороку. З’являється розуміння, що це не так страшно, тебе не закриють десь, не будуть труїти. Ми будуємо процес так, щоб проходив максимально легко. У лікарні працюють психолог, реабілітолог, ще й клоуни дітей смішать, виконуємо дитячі бажання. От вчора виписували пацієнта – грали йому на укулеле (гавайська маленька гітара, – ред.) У нас є святкова така традиція – дитина дзвонить у спеціальний дзвіночок переможця, задмухує свічку, їй читають вірш, потім хлопавки, летять конфеті… Якось одна мама побажала цілу гармату для пуску конфетті, то їх розлетілось просто море, санітарки, як то кажуть, були в захваті... А на стелі – це не від ракетної атаки залишилось, це ми хлопавками побили її трохи. Але це все працює на користь дітей. Ми змінили парадигму в підході лікування онкологічних пацієнтів. Деякі лікарні підхопили ці ідеї, і нам важливо, що процеси змінюються. Це важке лікування – і для родини, і для дитини.

Наша філософія – пацієнт не має купувати, максимально мусить бути забезпеченим. Щось отримується в рамках ПМГ (Програми медичних гарантій, – ред.), чогось у переліку державних закупівель немає, тоді самі знаходимо через благодійників. Всі лікарні у світі мають обмежені бюджети, Україна в цьому не унікальна. Треба шукати додаткові кошти, щоб покривати всі потреби пацієнтів. Наприклад, дітям, яким не обов’язково перебувати у відділенні Охматдиту, благодійники (фонд «Таблеточки») винаймають житло у будинку навпроти (жити по пів року біля лікарні треба). БФ «Запорука» побудував чудову дачу і там деякі наші пацієнти живуть з батьками. Іноді й дорослих хворих туди пускають. У дітей хоч батьки є, а в дорослих пацієнтів іноді нікого. Буває, людина не працює і родичів немає, доводиться шукати їй забезпечення. Ми намагаємося триматися правила, що пацієнти – бідний, багатий – отримують все однаково і максимально з того, що можемо надати. І у нас поки що виходить.

- Може тому, що за роки ви вже напрацювали репутацію: Лисиця – це людина, з якою можна мати справу.

- Я просто ніколи не працюю з грошима, благодійники допомагають пацієнту і комунікують з ним. Якщо нам треба препарат, то й привозять препарат, з яким працюємо, а не гроші. І коли ти тривало співпрацюєш з партнерами, реалізуєш ефективні проєкти, то формується кредит довіри – все більший і більший. Ось, наприклад, у колаборації з однією фармацевтичною компанією вдалося запустити проєкт з безкоштовної молекулярно-генетично діагностики гострих мієлоїдних лейкемій у дорослих на базі Охматдиту. Вони виділили майже чотири мільйони (і то цьогоріч, під час війни), Охматдит закупив реагенти і дорослі можуть отримати послугу діагностики. Цього не було ніколи за всю історію незалежності нашої країни. Головне – аргументувати, бо просто так люди не дають гроші.

ЯК ВІЙНА ПРИВЕЛА У ДИТЯЧУ ЛІКАРНЮ ДОРОСЛИХ ПАЦІЄНТІВ

- А як взагалі перемкнулися на дорослих пацієнтів?

- Це було стратегічне практичне рішення. 8 березня 2022 року від нас виїхали всі діти, ми евакуювали їх на лікування за кордон. Сів і думаю: а що нам робити далі?  Все ціле, ліки є, персонал – всі живі-здорові, лише пацієнтів немає. Чому б не взятися за дорослих? Подзвонив Володимиру Аполлінарійовичу (Володимир Жовнір, нині відсторонений гендиректор НДСЛ «Охматдит», – ред.) і виклав цю ідею. Він підтримав, подали до МОЗ папери на акредитацію надання допомоги дорослим, приїхав перший пацієнт… Інші медцентри повіддавали нам своїх пацієнтів, щоб черга не формувалася, так і запустилися. І тепер не тільки трансплантацію робимо – лікуємо дорослих майже «під ключ». Єдина умова – ми не відмовляємо дітям. Якщо треба буде обрати – взяти дитину чи дорослого, то відмовимо дорослому, а візьмемо дитину, бо це пріоритет. Але досі ще такого не було.

Хоча вже від навантаження трохи «підвиває» персонал. На ентузіазмі витягуємо, хоч і втомлюємося. Бо весь час пхаєш, пхаєш – ніби малий камінець, а таке враження, що ти скелю з місця намагаєшся зрушити. 

- Щодо проєкту молекулярно-генетичної діагностики – чому це так важливо?

- Бо її у повному обсязі не гарантує держава. Діагностика дозволяє стратифікувати (розділити за напрямками, диференціювати, – ред.) пацієнтів. Деякі пацієнти мають по факту встановлення діагнозу покази до трансплантації і їх можна відразу забирати на себе, на це є аргументи. І діагностика ця – за сучасними критеріями, а не 20-річної давності.

- І є попит? У вас уже черга на пів року вперед?

- Ні, і це проблема. Ми їздили в регіони, розказали про діагностику. Але умовна людина, яка буде відправляти цей аналіз, міркує так: а що мені за це буде? А нічого ж не буде, і робить висновок – навіщо тоді мені це робити? Треба буде ще працювати над цим. Люди звикатимуть до нових можливостей. Додаткових зусиль – мінімум: ми домовилися навіть з компанією DHL, що покриваємо видатки на доставку біоматеріалу на аналіз, треба лише подзвонити кур’єру, він приїде і забере, не треба навіть з лікарні виходити. А вигода пацієнту – безсумнівна.

Паралельно пробуємо реалізувати міжнародний проєкт лікування дітей з гострим лімфобластним лейкозом, до якого долучені провідні медичні центри Європи. Це дуже-дуже потрібно. По-перше, у нас в країні мало міжнародних наукових проєктів, а це – велике дослідження, метааналіз (статистичний аналіз, який поєднує результати багатьох наукових досліджень, – ред.), щоб визначати кращий стратегічний шлях для пацієнтів у майбутньому. І це дуже круто, це престиж. Пацієнти будуть отримувати лікування за найновітнішими методиками, а ми будемо долучені до спільноти фахівців, які працюють над покращенням онкологічної допомоги у світі. І ми стоятимемо з ними поряд як партнери, а не прохачі, і це важливо. Ми за ці роки напрацювали результат, звітували в Європейську асоціацію трансплантації (щороку я звіт подаю про нашу роботу), вони бачать наші можливості і зрозуміли, що з нами можна працювати.

- А які плани на майбутнє? Хоча це питання і звучить, мабуть, надто оптимістично...

- У нас є один шалений проєкт, трохи пригальмований тою ракетною атакою. Це персоналізована терапія, коли не вливаєш пацієнту відром хімію, палиш все разом з пухлиною, а «вчиш» клітину, щоб вона «натренувалася» і сама боролася з онкологічними клітинами. Працюємо над цим. Скажімо так: для наших пацієнтів реалізація проєкту буде означати, що «закордон» прийде до нас. Потреба в лікуванні за кордоном вже й так незначна, а це – напрямки, які мають велику перспективу, за якими майбутнє. Якщо ми зараз це не реалізуємо, то через 5 років знову будемо відставати на цілих 20.

- А щодо повернення до нормального ритму тут, у стінах Охматдиту?

- Я так думаю, що якщо весною ми повернемося, то це буде дуже круто. Поки що затягується відновлення, на жаль.

Тетяна Негода, Київ

Фото Павла Багмута