Корінний севастополець, український військовий Олег Савченко залишив Крим одразу після окупації і пішов воювати за Україну. Згодом він долучився до лав патрульної поліції, став психологом Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють».

Олег Савченко розповів Укрінформу про початок окупації півострова, оборону Миколаєва після повномасштабного вторгнення РФ та те, яким він бачить майбутнє Криму.

ОКУПАЦІЯ КРИМУ БУЛА НЕПРИРОДНОЮ

- Я народився і виріс у Севастополі у родині військовослужбовців: тато, дідусь і прадідусь служили на флоті. До окупації Криму я працював журналістом на місцевому телебаченні. Як і багато інших, щасливо жив зі своєю родиною. Останні роки перед окупацією в мене було враження, що Севастополь ніби відчув свою силу. Люди відкривали свій бізнес, починали розуміти, що їхнє життя залежить від них самих. Наші діти ходили до українських шкіл, навчалися в інших українських закладах освіти. В Севастополь заходили кораблі, розвивався туризм. Але в 2014-му вікно можливостей почало зачинятися. Окупація півострова була неприродною. Адже місцеві усвідомлювали, що живуть в Україні, їх це влаштовувало. Звичайно, були ті, хто думав по-іншому. Здебільшого, це – люди, які народилися та виросли у Росії та в силу різних обставин мешкали у Севастополі. Вони залишилися ментально десь у радянському дитинстві, не підтримували незалежної України. Та більша частина кримчан все ж не хотіла жити під владою диктатора Путіна.

Севастополь завжди був спокійним містом. Події 2014-го року стали для мене та моєї родини повною несподіванкою. Пам'ятаю, коли розпочалося вторгнення росіян, багато так званих "зелених чоловічків", "понаїхавших" запитували з російським акцентом, як пройти на ту чи іншу вулицю. Тоді уся моя родина вирішила залишити домівку і виїхати на материкову Україну. Ми не хотіли жити в такому оточенні. Переїхали до Миколаєва, де й почалося моє військове життя.

У ШПИТАЛІ НАПОВНЮВАВ ВІКІПЕДІЮ

- Я пішов до військкомату і по розподілу потрапив до 79-ї Миколаївської аеромобільної бригади. Служив кулеметником у десантно-штурмовій роті. Влітку 2014-го брав участь у першому штурмі Савур-Могили під Донецьком. Отримав поранення – мені прострелили ногу. Тоді вперше відчув, як важко втрачати побратимів, що таке смерть.

Історією я цікавився завжди. А коли лежав із пораненням у шпиталі, відкрив українську Вікіпедію і зрозумів, що в ній немає сторінок, які б стосувалися військової справи. Почав збирати з відкритих джерел інформацію, створювати відповідні розділи щодо різних країн та наповнювати їх. Використовував публічну, не засекречену інформацію. До прикладу, створив розділи про морську піхоту різних держав, бойові дії в Україні, міжнародний миротворчий батальйон імені Джохара Дудаєва, який бере участь у російсько-українській війні. Приємно, що всі ці розділи розвиваються й наповнюються. У мене був поклик – зробити внесок у розвиток інформаційного поля. Вважаю, це вийшло.

ДОПОМОГА ВОЛОНТЕРІВ – ПСИХОЛОГІЧНИЙ ЗАРЯД ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ

- Після закінчення служби у 79-й Миколаївській аеромобільній бригаді пішов служити до патрульної поліції. Згодом перевівся до роти особливого призначення поліції Миколаєва. Ми виїжджали на ротації в Донецьку область, були на передовій, допомагали в налагодженні правопорядку, займалися виявленням ворожих агентів. Побратими дали мені позивний "Гром" через те, що я дуже голосно роздаю команди, особливо в критичні моменти. Деякі люди втрачають голос у тяжкі моменти життя, а в мене – навпаки. Тож усі добре мене чують. Після повномасштабного вторгнення наш підрозділ брав участь в обороні Миколаєва. Головним завданням було обороняти аеропорт – стратегічний об'єкт, який ворог намагався взяти під свій контроль, висадити там свій десант. Хлопці не дали цього зробити. У перші години та тижні повномасштабного вторгнення важливо було зрозуміти – що насправді відбувається, як діяти за таких умов. Поліція разом із військовими встановлювала контрольно-пропускні пости на в'їздах у місто. Діяли мужньо, ворог у Миколаїв не пройшов.

Загалом після 24 лютого довелося воювати в різних умовах. Зауважу, що національна риса в українців – створювати можливий комфорт будь-де, навіть на позиціях, незважаючи на те, що потрібно буде переміщуватися далі. Мені доводилося бачити позиції росіян – там суцільний бруд і розруха. Вони не переймаються облаштуванням навіть мінімальних умов для самих себе.

Із 2023-го року розпочалася моя робота на посаді офіцера-психолога в Об’єднаній штурмовій бригаді Національної поліції України «Лють», а психологічну освіту я отримав ще до окупації Криму. Зауважу, що будь-який колектив – це живий організм, людина може проявити себе в ньому з різних сторін. Може стати героєм, а може стояти осторонь. Щоб підтримати воїна, надати поштовх до розвитку, слід вчасно почати з ним працювати. Поговорити і підняти настрій у певний момент – дуже важливо.

Хочу наголосити, що особливо важливою для військових і поліцейських, які зараз виконують майже однакові функції, залишається турбота близьких та волонтерів. Коли хлопці отримують домашню їжу, навіть просте печиво, яке вони могли б собі купити й самі, їм дуже приємно. Будь-яка допомога від волонтерів несе, в першу чергу, психологічний заряд, надихає та надає сил. Адже важливо мати не лише сильний моральний стрижень, а й відчувати підтримку від суспільства. Складнощі нас гуртують і роблять сильнішими. Подолавши їх, людина відкриває у собі якості, які до цього не мала. Це як під час тренувань: біль у м'язах робить тебе готовим до більшого навантаження. Головне – морально налаштуватися. Хлопці мають відчувати, що за ними стоять рідні, близькі, діти. Тоді вони ще краще усвідомлюють, що важливі, мають захищати свій народ.

ВІЙНА РОЗПОЧАЛАСЯ З КРИМУ ТА СЕВАСТОПОЛЯ І МАЄ ЗАКІНЧИТИСЯ ЇХНІМ ЗВІЛЬНЕННЯМ

- Я не контактую з тими, хто залишився в Криму після анексії. Всі мої друзі, однодумці залишили півострів. Ми спілкуємося в соцмережах, зустрічаємося. Розуміємо одне одного, адже кожен із нас лишив на півострові частинку себе. Ніхто не очікував, що окупація триватиме вже майже 10 років. Водночас, ніхто не жалкує, що залишив рідний дім. Ми знаємо, що там багато чого змінилося не в кращий бік.

Життя в Криму та Севастополі після визволення від російських загарбників зміниться. Я впевнений, що наше покоління має достатньо сил та знань, щоб зробити півострів сучасним та максимально комфортним для життя.

Як казав кримськотатарський політичний і державний діяч Номан Челебіджихан, Крим може бути своєрідною Швейцарією на Чорному морі. До слова, перед Севастополем є Байдарська долина – вхід від південного берега до гірського Криму – яка дуже нагадує краєвиди Швейцарії.

Крим – яскрава квітка, яка складається з різнобарв'я народів, які його населяють. Німці, вірмени, кримські татари, кримчаки та караїми завжди мирно вживалися. Саме ми, українці, завдяки притаманній нам толерантності, можемо максимально розкрити унікальну палітру народів Криму. Після деокупації ми зможемо створити комфортне життя у Криму та Севастополі. Буде важко, але з нашим українським підходом Крим відновиться швидко. Наступне покоління навіть не помітить, що була така страшна війна і півострів так довго перебував під окупацією.

Мені доводиться служити з сильними, мужніми людьми, які добровільно зголосилися на це. Ми маємо чітко окреслену мету, якої досягнемо. Ми рішуче йдемо до перемоги, і це станеться, питання лише в часі. І дуже актуальним є вислів: "Війна почалася з Криму та Севастополя і має закінчитися звільненням Криму та Севастополя".

Ольга Матарикіна, Київ

Фото: Кирило Чуботін, Укрінформ