28 червня в межах обміну Україна повернула з російського полону десятьох громадян. Серед них – заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял, якого ув’язнили в тимчасово окупованому Криму в 2021 році. Його дружина Левіза Джелялова розповіла кореспондентці Укрінформу, як їхня родина жила упродовж трьох років ув'язнення чоловіка, як важливо надавати справам політв’язнів розголосу, щоб полегшити їхнє життя в неволі.

МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ СКАЗАВ: «ДИТИНКО, УВЕЧЕРІ МИ ЙДЕМО ЙОГО ЗУСТРІЧАТИ»

- Пані Левізо, як ви дізналися про звільнення чоловіка з полону?

- Це було неочікувано. Лише 20 липня ми приїхали від Нарімана з Мінусінська Красноярського краю РФ. Їздили на довгострокове побачення. Цілий тиждень до нас ходили друзі і знайомі, цікавилися деталями поїздки, станом Нарімана, як у нього справи… Я навіть не встигла розпакувати валізи, гості були постійно.

Дуже добре пам’ятаю день обміну, 28 липня. Це була п’ятниця. Ми з Наріманом листувалися двічі на тиждень електронним зв’язком. У четвер написала йому листа, а в п’ятницю зранку взяла до рук телефон, щоб побачити статус надісланого. І там червоними літерами було написано «Письмо не доставлено. Адресат убыл». У мене в голові eror, у мене паніка… Передовсім я злякалася за здоров’я чоловіка. Бо на побаченні ми обговорювали певні проблеми і вирішили, що він буде звертатися до медчастини, а я писатиму до адміністрації в'язниці, щоб його направили до лікарні. Але зрозуміло, що це зайняло б тиждень чи два.

Коли я побачила це «убыл», злякалася й одразу почала телефонувати до мінусінської тюрми. Підняла всіх на ноги, – весь Мінусінськ, весь Красноярськ, запитуючи, де він. Знайшла адвоката, який через свої джерела дізнався і повідомив мені, що Нарімана повезли до Красноярська. Я розуміла, що у Красноярську є два місця, куди могли мого чоловіка відправити, – СІЗО та лікарня, вони її «больнічкою» називають. І ця «больнічка» постійно була в голові, ні про що інше не могла й думати. Злякалася, що в Нарімана щось сталося зі здоров’ям.

Тоді я почала шукати адвокатів із Красноярська, бо Мінусінськ – далеко від нього. Знайшла адвокатку, яка погодилася розшукати  Нарімана, – чи в СІЗО, чи в лікарні. Водночас я писала листи до адміністрацій мінусінської тюрми, Федеральної служби виконання покарань Красноярського краю РФ, Москви з вимогою терміново повідомити про місце перебування чоловіка.    

Це було в п’ятницю. Адвокатка сказала, що лише в понеділок зможе піти й дізнатися, де Наріман. Я трохи заспокоїлася, по обіді пішла вкладати спати найменшу доньку. Втішала себе: «Левізо, не переживай, у понеділок дізнаються, все буде добре». І ось о 16:00 мені зателефонував лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, – а я зранку вже зверталася у Київ, щоб підключили для пошуку свої канали. Я так зрозуміла, що до Джемілєва дійшли повідомлення, що я шукаю Нарімана.

Він терпляче вислухав мою кількахвилинну розповідь, як я розшукую Нарімана, до кого зверталася... Не витримав моїх емоцій і сказав кримськотатарською: «Дитинко, увечері ми йдемо його зустрічати!». У мене аж серце в п’ятки втекло. Я не повірила, тому що останнім часом ми не обговорювали можливість обміну.

Я зрозуміла, що це було неочікувано навіть для Мустафи-аги. Він сказав: «Я розумію твій стан, але, будь ласка, нікому не розповідай про це. Ми так довго чекали на обмін, пережили стільки складнощів і не знаємо, чи остаточно він відбудеться». Коли запитала у Джемілєва, чи передбачений обмін ще когось із політв’язнів, він відповів, що не знає. Він сам хвилювався, я це відчувала.

Мустафа-ага сказав, що о 18:00, можливо, будуть новини. Минула 16-та, 17-та години, ось уже 18-та, 19-та, 20-та... І вже десь о 21-й зателефонував Рефат Чубаров, – а я з ним переписувалася і чекала від нього новин, – і сказав: «Левізо, я ще не бачив Нарімана, але можу стовідсотково сказати, що він перетнув кордон, його нога ступила на українську землю. Обмін відбувся!». Пізніше я побачила офіційну новину від Президента України про обмін полоненими, серед яких був Наріман Джелял.

Мені почав телефонувати весь Крим! Люди раділи, вітали. Упродовж ночі з усього півострова до нас приїжджали гості. Для кримчан це буле велике свято, бо за роки окупації вони нічого доброго не бачили. Люди казали, що у нас було два національних свята – Курба́н-байра́м та Ораза-байрам, а тепер з’явилося третє – повернення Нарімана Джеляла. Не всі вірили, що росіяни відпустять Нарімана. Телефонували мені, щоб особисто пересвідчитися в цьому. Це був промінь щастя для Криму, який понад 10 років живе в пітьмі.

Кримські татари ходили одне до одного в гості й пили каву з нагоди гарної звістки. Усі пили каву і в нас удома, так святкували. Це було наше народне свято. Тепер наша родина об'єдналася, поки що ми живемо в Києві. У Криму залишилися моя і Нарімана мами, родичі, друзі, знайомі.

ГОЛОВНІ ПОМІЧНИЦІ – СТАРШІ ДОНЬКИ: ЕМІНЕ ТА АДІЛЕ

- Після затримання чоловіка ви залишилися одна з чотирма дітками. Як ви справлялися?

- Насамперед за ці майже три роки я бачила велику підтримку та допомогу від усіх наших людей, які живуть у Криму й не тільки. Ця підтримка від небайдужих була моїм основним двигуном, щоб триматися і не опускати руки.

Помічниками у побуті, звичайно, були близькі родичі, але мої головні помічниці – старші доньки: Еміне та Аділе. Вони дуже швидко подорослішали, допомагали мені з молодшими дітьми.

Я була захисником Нарімана, багато часу йшло на підготовку до судових засідань. За два роки, коли Наріман перебував у СІЗО Сімферополя, у нас пройшло 44 судових засідання, на тиждень припадало по два-три. На це, звичайно, потрібен час.

Тепер Еміне – 12 років, Аділе – 15, Джемілю – сім, а найменшій, Ніаль – три.  

Коли Нарімана заарештували, діти були ще маленькими. Ніальці було 11 місяців. Вона взагалі не пам’ятала батька. Я їй постійно розповідала про нього, показувала фото. Вона закохалася в його портрет.

Наріман казав, що в його пам'яті залишилася картина, коли його забирали: «Ти стоїш у дверях будинку із найменшою донечкою на руках...  Це останнє, що я запам'ятав». Нашому Джемілю тоді було чотири роки. Йому, мабуть, було найскладніше, бо він нічого не знав. Старші дівчатка читали соціальні мережі й знали про справу Нарімана, розуміли, що відбувається. А Джемілю я казала, що батько поїхав у справах і зараз не може бути з нами. Говорила, що батько думає про нас. Хотіла, щоб син відчував його любов і турботу, щоб думав, що мине час, і ми неодмінно будемо разом.

Та якось син сказав: «Мамо, мені дівчинка в садочку повідомила, що наш тато у тюрмі. Це дійсно так?». Тоді я вимушена була йому пояснити, що є погані й добрі люди. Що наш батько – добра людина, яка допомагає іншим, а його затримали люди злі. Що добрі тепер борються за батька, щоб його забрати у злих. Намагалася якомога акуратніше розповідати синові, щоб у нього не було психологічної травми. Джеміль усе сприйняв достойно, по-чоловічому.

За два роки перебування Нарімана у СІЗО можливість побачитися з дітьми була лише один раз, у грудні 2021 року, коли йшло слідство. А коли чоловіка перевезли до Мінусінська, я поїхала на побачення з двома дітками – Джемілем та Еміне. Для Джеміля було дуже важливо побачити батька. Йому потрібен був чоловічий приклад, бо коли син опинився серед дівчат, то не зовсім розумів, що йому робити.

ДІТИ ОСОБИСТО ПИСАЛИ НАРІМАНУ, А ВІН КОЖНОМУ ВІДПОВІДАВ

- Як ваш чоловік підтримував зв’язок із дітьми?  Чи писали вони йому листи?

- Так. Діти особисто писали Наріману, а він кожному відповідав. Наріман завжди знає, що сказати дітям, як підтримати їх. Він уміє уважно вислухати й дати пораду. У мене був статус захисника Нарімана, якій діяв нарівні з адвокатським. Тому я мала можливість заходити в СІЗО і розповідати йому всі новини, щоб він не відчував себе самотнім. Розповідала, що про нього пишуть, не забувають. Він казав, що це його дуже надихало. Коли Наріман повертався у свою камеру в СІЗО, де цілий блок займали політв'язні, то переказував їм, що почув від мене: що про них говорять, проводять заходи для визволення… Піднімав їхній моральний дух.

-  Відомо, що у Сімферопольському СІЗО у вашого чоловіка почалися проблеми з хребтом, розвинувся варикоз. Як тепер його здоров’я?

- Нічого не змінилося, проблеми зі здоров’ям, зокрема хребтом, залишилися.

На жаль, навіть після звільнення Наріман не почав лікуватися. Я дуже переживаю. Він ніяк не може знайти час, щоб звернутися до лікаря. Хоче приділити увагу кожному, зробити максимум для хлопців, які перебувають у в'язниці. Я його розумію, але дуже хвилююся. Він купив знеболювальні й працює.

РОЗГОЛОС Є ІМУНІТЕТОМ І ДЛЯ УВ’ЯЗНЕНИХ, І ДЛЯ РОДИЧІВ

- У місцях несвободи, за останніми даними, перебувають 206 в'язнів Кремля з тимчасово окупованого Криму, із них 132 – представники кримськотатарського народу. Що ви порадите родичам політв'язнів? Що потрібно робити найперше?

- Ці цифри – лише айсберг. Насправді політв’язнів – набагато більше, бо не всі звертаються за допомогою через залякування окупантів.

Найголовніше – не замовчувати факт затримання. Бувають випадки, коли окупанти кажуть, щоб нікуди не зверталися, і обіцяють, що із затриманим усе буде гаразд. Не слухайте їх. Розголос необхідний, особливо – в перші години затримання. Так легше буде дізнатися, куди забрали, підтримувати з людиною зв’язок через адвокатів та правозахисників. Головне, щоб людина не зникла безвісти, бо й таке буває. І саме родичі повинні першими звертатися до правозахисників, адвокатів, щоб надати справі розголосу. Головне – не боятися.  Потрібно діяти одразу, бо потім буде важко знайти людину.

Я вважаю, що розголос є імунітетом і для ув’язнених, і для родичів. У тюрмі ви вже нічого не доб’єтеся, лише втратите здоров’я. А з нашого боку потрібно про це говорити і стукати у всі двері. До політв’язнів теж ставитимуться обережніше, коли бачитимуть, що про них говорять, ними цікавляться.

За політв’язнями стоять дружини, діти, родичі. Але основну підтримку їм все ж надають саме дружини. Зауважу, що найчастіше роль дружини політв’язня залишається осторонь. Але це – величезна і складна праця, яка потребує шалених сил, волі, наснаги, терпіння і багато всього іншого.

Незважаючи на те, що жінки змушені жити без чоловічої підтримки, що на їхні плечі лягає купа обов’язків по господарству, у побуті, вихованні дітей та догляді за ними, – а це само собою дуже складно, вони часто є єдиним порятунком та надією для своїх чоловіків. Майже всі дружини політв’язнів займаються моральним, психологічним, фізичним станом своїх чоловіків. І, окрім усього цього, знаходять у собі сили для підтримки одна одної: збираються разом, відвідують, допомагають одна одній, спілкуються із правозахисниками, журналістами. Дружини політв’язнів виступають на різноманітних майданчиках і говорять правду, викриваючи брехню «влади», яка чинить незаконні дії проти їхніх близьких.

Якщо у дорослих є імунітет до російської пропаганди, то діти – зовсім не захищені. Тож для мене як для мами, що залишилася сама з чотирма дітьми, основним завданням у їхньому вихованні було збереження здорової свідомості.

Є багато жінок – правозахисниць і адвокаток, яких переслідують російські спецслужби. Вони відстоюють наші спільні цінності. Образ жінки – дружини політв’язня – є героїчним. Незважаючи на свою тендітність і слабкість, вона бореться з жорстокою репресивною системою.             

- Чи не думаєте ви про створення громадської організації для дружин політв’язнів,  яка б роз’яснювала, що робити, коли твого чоловіка затримали?

- Щиро кажучи, я не думала про це. Витративши стільки років на боротьбу, хочеться відпочити. Але я відчуваю солідарність та відповідальність за тих жінок, які ще очікують на повернення своїх близьких. Роблю все залежне від себе, щоб їм допомогти. По суті, я вже цим займаюся, зокрема розповідаю, як писати листи до адміністрації пенітенціарного закладу, де утримують політв’язня, щоб отримати відповідь, як зв’язуватися з правозахисниками тощо.

Мені траплялися різні випадки, коли родичі політв’язнів стикаються з різними проблемами. З деякими питаннями я особисто стикалася і готова допомогти,  у деяких намагаємося допомагати разом із Наріманом. Тому що в нього як людини, що бачила все на власні очі, болить серце за хлопців, які перебувають за ґратами. У мене болить серце за дружин та сім’ї, які не возз’єдналися зі своїми близькими. Я завжди відкрита та готова допомогти кожному, хто звертається до мене. Бачу, що потреба в цьому є.

ПИТАННЯ, ЧИ ПОКИДАТИ КРИМ, НЕ ОБГОВОРЮВАЛИ

- Ви знали, що вашого чоловіка можуть затримати після повернення із саміту Кримської платформи в 2021 році? Чому ви завчасно не виїхали з тимчасово окупованого Криму?

- У нас у будинку вже з 2016 року почалися обшуки, Нарімана викликали на бесіди у слідчі комітети та ФСБ. Але ми навіть не обговорювали, чи залишати Крим. Він не міг знехтувати відповідальністю, яка була на нього покладена. Наріман залишався єдиним представником Меджлісу кримськотатарського народу на півострові. На той час голові Меджлісу Рефату Чубарову та лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву окупанти вже заборонили в’їзд до Криму. Навколо Нарімана об’єдналося багато людей, він був єдиним голосом народу у Криму.

Загалом повернення до Криму після депортації 1944 року було нездійсненною мрією для кримських татар. Крим – не просто земля, де ми живемо. Це історична земля кримських татар. Напевно, кожному кримському татаринові передалась на генному рівні любов до Криму.  Наріман завжди казав, що ми такою ціною повернулися до Криму, що він ніколи його не залишить, навіть якщо це загрожуватиме його безпеці.

Мої батьки народилися в депортації в Узбекистані, ми з Наріманом також народилися у депортації. Ми там жили в прекрасних умовах, батьки мали гарні будинки, квартири, посади. Але все покинули, щоб здійснити свою мрію і жити в Криму. Коли ми повернулися з депортації, стикнулися з неприйняттям кримських татар. Не влаштовували на роботу, землю виділяли далеко від великих міст, у степах. Було багато труднощів. Наші батьки готові були все терпіти, бо найголовніше – жити на батьківщині, у Криму. І коли в складі України ми тільки-но почали ставати на ноги, прийшла Росія. Під час окупації Криму наші літні люди плакали. Вони розуміли, що таке Росія. Вони проводили паралелі з анексію 1783 року, з депортацією 1944 року. Розуміли, що чекати від Росії чогось доброго не варто. Є навіть кримськотатарське прислів’я, в перекладі звучить так: «Якщо в тебе сусід росіянин – тримай за спиною сокиру». Тобто в будь-який момент вони тебе зрадять, їм не можна довіряти.

- Який настрій тепер у кримчан?

- Кримчани чекають на звільнення і вірять у це. Кожен вибух для нас – це наближення до України. Тож подібні події у Криму дуже надихають людей.

Ольга Матарикіна

Фото: Павло Багмут