Гульнара Абдулаєва – кримськотатарська історик, журналістка і письменниця. Після окупації Криму через свою позицію була вимушена покинути Батьківщину і тепер працює в Києві.

Протягом багатьох років на кримськотатарському телеканалі ATR виходила її програма Altin devir (Золотий вік) про історію Кримського ханства. Останнім часом вона видала й чимало книг про історію півострова, зокрема, «Кримські татари: від етногенезу до державності», «25 відомих кримських татар: від Кримського ханства до сьогодення». Нещодавно у видавництві «Віхола» з’явилася ще одна її робота: «Історія Криму. Коротка оповідь великого шляху».

У розмові з Гульнарою Абдулаєвою передусім говорили про те, як зберегти історію Криму в нинішніх непростих умовах.

- Сьогодні півострів окуповано, про справжню наукову роботу там говорити не доводиться. Фактично усе, що роблять окупанти, – це намагаються пояснити самі собі, чому Крим «русскій». Що мають у такій ситуації робити справжні історики?

- Справді, уже 10 років триває окупація, і ми спостерігаємо за тим, як у Криму знову систематично переписується історія. Знову, бо історія повторюється: як систематично її переписували після першої окупації 1783 року, після депортації кримських татар в 1944 році, те саме роблять і зараз. Працює ціла система пропаганди. Прикро спостерігати за тим, що зараз у Криму за рік випускається дуже багато книжок (Росією, – ред.) саме про історію Криму. Інститут Марджані (Інститут історії імені Ш. Марджані, – ред.) друкує мінімум 6-8 книг на рік, і це дуже багато, тому що їх читають і на півострові, і в Росії. А це пропаганда, яка акцентує на тому, що в Криму були і греки, й італійці, й інші народи, а про кримських татар згадується побіжно, не вказується, що це корінний народ. Мовляв, це народ, який прийшов на півострів у XIII столітті, створив свою державу, яка не була економічно міцною і стала васалом Османської імперії.

Тобто, вони якось так акуратно добирають факти, що хоч і трохи під іншим соусом, але посил виходить такий само, як і в істориків у 50-60-х роках ХХ століття.

Це стосується й археології. Під час будівництва траси «Таврида» було дуже багато знахідок. На жаль, ми навіть не уявляємо, що саме було знайдено і вивезено до Росії. Я вже не кажу про те, що грабуються архіви, музеї, палаци.

Що можуть зробити історики? В Криму також є незалежні науковці, але вони зараз не можуть публікувати свої праці. А якщо випускають, то тільки російською мовою і тільки після цензури. Я знаю колег, які залишилися на півострові й пишуть «у стіл». Вони проводять свою роботу, але не публікують результатів. Іноді присилають деякі матеріали нам, наприклад, про те, що зараз відбувається, скріни тих книжок, які там виходять. Але, звичайно, історики в Криму це роблять приховано і тільки після деокупації ми дізнаємося їхні імена.

- Але що треба робити на материковій Україні?

- На щастя, зараз дуже великий інтерес до Криму. З’явився попит і на історію Криму, і на історію України взагалі. Те, що нам треба робити, – це її популяризувати, пояснювати, як історія Криму пов'язана з історією України, наскільки у нас були тісні зв’язки. Про це треба дуже багато писати і видавати. На щастя, зараз видавництва йдуть назустріч, вони зацікавлені в цьому, бо є попит. Проте, на жаль, істориків, які займаються Кримом, мало, вже не кажучи про кримськотатарських істориків.

А ще потрібна не лише наукова і науково-популярна література про Крим, а й художня. Через художню літературу значно більше людей можна зацікавити історією Криму.

Якщо ми згадували про можливу роль держави, то було б непогано, якби існували державні програми, які б, наприклад, давали можливість науковцям і письменникам писати. На таку роботу потрібен час, необхідно працювати в архівах, які в нас збереглися. На щастя, деякі архіви в Криму були свого часу оцифровані, й тепер маємо до них доступ, а ще чимало документів зберігаються у Києві. Звичайно, не про Кримське ханство, але є документи 19-го – початку 20-го століття, наприклад, про розстріляне відродження кримських татар.

А ще чимало документів, що стосуються історії Кримського ханства, є в європейських архівах – це і Венеція, і Генуя, і Ватикан. Документи про ранній період розвитку Кримського ханства є в архівах Туреччини, Данії, Польщі, Франції, Німеччини. Величезний архів кримських справ Ханського періоду є у Стокгольмі. Якщо будуть з’являтися державні програми, які фінансуватимуть наукову роботу в архівах цих країн, то це буде дуже класно. Ми будемо по крихтах збирати нашу історію, і цей пазл буде складатися все більше й більше. Зараз, на жаль, ще є дуже багато білих плям. Про деякі факти ми говоримо, але не маємо їх підтверджень документами, першоджерелами.

Крім того, на мою думку, книги варто видавати не тільки українською мовою, а ще й англійською, потрібно популяризувати нашу спільну історію у світі, щоб усім було зрозуміло, що Крим є невід’ємною частиною України, і він не може належати якісь іншій державі. Тому що Кримське ханство – це  частина історії України, ми пов’язані. Наприклад, в українській мові дуже багато тюркських, кримськотатарських слів і навпаки. Непогано б говорити про такі речі, щоб про них знали.

- Наприклад, укласти словник запозичень із тюркських мов, щоб українці знали походження таких слів, як гарбуз.

- А ще – майдан, шаровари, філіжанка, джезва і багатьох інших.

- Тобто було б непогано проводити спільні дослідження: етнологічні, мовознавчі, історичні. Які інституції треба залучити, щоб проводити такі дослідження? Цим має опікуватися громадянське суспільство, чи, наприклад, Міністерство культури та стратегічних комунікацій?

- Гадаю, до таких процесів слід залучати Міністерство культури та стратегічних комунікацій та Міністерство освіти. Необхідно переглянути навчальні програми з історії України, щоб там більше місця виділялося Криму, аби майбутні покоління розуміли, чому Крим є невід’ємною частиною історії України. Може це і маленький клаптик землі, порівняно з усією Україною, проте які величезні історичні процеси там відбувалися!

- У цій ситуації особливо драматичною видається ситуація з історією кримських татар – народу, який пережив найбільш жорстоку депортацію, під час якої його історичну пам’ять намагалися стерти, і фактично відновлення почалося лише нещодавно, проте окупація Криму знову внесла свої корективи. Як ви вважаєте, що у цій ситуації важливо зробити на рівні кримськотатарської спільноти і що має зробити держава?

- Якщо мова про матеріальний спадок, то після 1944 року в нас залишилися крихти, але і вони зараз руйнуються. Точніше, їх просто планомірно нищать, стирають історичну й генетичну пам’ять кримських татар із території самого Криму. Зокрема, втрачаємо Ханський палац, який уже не може увійти до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО, тому що автентичність споруди порушена. Ми знаємо, що ЮНЕСКО нічого не змогло зробити навіть із Херсонесом Таврійським, який теж руйнують, а він уже є у списку.

І що ми будемо робити потім, після деокупації? У світі є досвід відновлення історичних пам’яток. Наприклад, Варшава була повністю зруйнована, і її відбудували. Я думаю, що таке буде й з Кримом – будемо відновлювати. Але маємо бути готовими до того, що стикнемося з дуже великим масштабом руйнувань.

- Хотілося б звернутися до вашого творчого доробку. Я знаю, що ви працюєте зараз над наступною книжкою. Про що вона?

- Зараз я працюю над книгою про трагедію кримськотатарського розстріляного відродження. А саме, про 17 квітня 1938 року – день, коли за одну ніч розстріляли практично всю кримськотатарську інтелігенцію. Вироки їм винесли так звані трійки НКВС за наказом Сталіна. І це тільки вершина айсберга, тому що репресії проти кримських татар почалися ще наприкінці 20-х років ХХ століття.

Мені хотілося б згадати про всіх цих людей, які дуже багато зробили. І, до речі, багато з них були в дуже гарних стосунках з українською інтелігенцією.

Мені дуже хотілося би, щоб тут, на материковій частині країни, знали етнографа Османа Акчокракли, філолога Асана Сабрі Айвазова, мовознавця, тюрколога Бекіра Чобан-заде, першого директора Ханського палацу Усеїна Боданінського і багатьох інших поетів, письменників, критиків, які були серед кримських татар, про яких зараз ніхто майже нічого не знає.

Мені б дуже хотілося, щоб через цю книгу люди більше дізналися про цих людей, що вони зробили, як вони закладали фундамент кримськотатарської інтелігенції.

Час від першої окупації Криму Російською імперією до революції (1783-1917) кримські татари називають «чорним століттям». І тільки після революційних подій на півострові трохи відчувся подих свободи, коли люди змогли відроджувати свою національну ідентичність, культуру, духовність. Це був дуже короткий проміжок часу, але інтелігенція тих часів змогла закласти цей фундамент. Ми досі у своїй роботі спираємося на їхні праці. Наприклад, на доробок Усеїна Боданінського, його креслення Ханського палацу та багатьох інших будинків, яких уже немає. Разом з Османом Акчокракли він проводив розкопки. Праці, які лишили ці науковці, унікальні. Тому мені дуже би хотілося, щоб ці імена не загубилися в історії.

Крім того, мені хочеться писати історичні романи про ханські часи, про  жінок ханського двору. Вони були дуже свободолюбні і багато зробили для своєї країни, але про це теж мало хто знає.

Взагалі, якби історію Кримського ханства знали, то розуміли б, що це була самобутня мусульманська європейська держава, зі своєю економікою, культурою, а не те, як її змальовували російські історики – розбійне гніздо під крилом Османської імперії.

- Ще до повномасштабного вторгнення у нас почалася реформа шкільної освіти. До курсу історії України ввели кілька уроків про Крим, але цього абсолютно недостатньо. Вже не кажучи про те, що ті люди, які навчалися у радянській школі, мають викривлене тодішньою ідеологією уявлення про кримських татар. Як цьому зарадити?

- Старше покоління справді має стереотипне мислення, воно насаджувалося. Проте зараз ситуація змінюється, тому що люди зацікавлені. Наприклад, ми зараз сидимо в кримськотатарському кафе «Мусафір», яке знає весь Київ. Національна кухня – це один зі способів знайомств з культурою іншого народу. Потрібно підживлювати це зацікавлення – видавати книги, створювати фільми, вести блоги у соцмережах.

Звичайно, ще є багато старої літератури, якої варто позбавитися. Слід зважати на рік видавництва книги. Хоча дослідники й так уміють читати між рядків, якщо мова про наукові праці, видані у 1980-х роках.

- А чи треба зараз створювати якийсь комунікаційний продукт для Криму на зразок «Радіо Свободи» чи «Голосу Америки» в радянські часи. Чи є в цьому  сенс, за наявності Інтернету?

- В радянські часи «Радіо Свобода» було єдиним ковтком свободи, а сьогодні в Криму через Інтернет можна отримати будь-яку інформацію. Ми живемо в іншому світі, тому, як на мене, немає сенсу створювати якісь специфічні ЗМІ, які інформуватимуть кримчан.

Хоча тут варто згадати чудовий проєкт «Радіо Свободи» «Крим.Реалії», який робить важливу справу. Водночас, я вважаю дуже корисним розвивати ютуб-канали, сторінки в різних соцмережах про історію, культуру Криму.

Також для кримчан і кримських татар важливо, щоб більше говорили про Крим в Україні й на світових майданчиках, щоб люди не втрачали надію на деокупацію.

А ще треба працювати і на українську аудиторію, тому що у нас багато скептиків, які вважають, що в Криму, образно кажучи, всі чекали Росію і всі там з нею щасливі. До речі, дуже важливо ще пояснити, хто «чекав Росію» – в основному це росіяни, яких завозили після 1944-го року і вже після 2014-го. Та навіть 2013 року за часів Януковича на півострові безперешкодно роздавали російське громадянство у консульстві РФ у Сімферополі. І ось власники цих паспортів чекали. І, звичайно, треба пояснити, що в Криму – 700 тисяч українців і 350 тисяч представників корінних народів – кримських татар, караїмів, кримчаків. У більшості, звичайно, українці й кримські татари зараз не можуть дуже багато чого сказати, але вони чекають.

Тетяна Пасова