Релокація. Здійснення неможливого
Нинішня російська агресія має неабияку схожість із подіями Другої Світової. Правда, в 1941-му на Урал і далі вивозили індустріальні гіганти, а в 2022-му – на Захід – їхали, переважно, невеличкі фабрики. Адже тоді процесом керувала ціла Рада з евакуації при Раднаркомі СРСР. Релокацію ж наш Кабмін «довірив» самим підприємцям. І деякі таки впорались із проблемою. Як от, наприклад, підприємство «Тана» з Сєвєродонецька.
«КОЛИСЬ І ТЕПЕР»
Так званий «хімічний трикутник» Луганщини «Сєвєродонецьк – Рубіжне – Лисичанськ» ще з радянських часів був відомий великими підприємствами, що активно забруднювали навколишнє середовище. Десятиліттями про це говорила чи не вся Луганщина – і ніхто не помітив, що на цій базі виросло покоління талановитих і дуже підприємливих молодих науковців-практиків. Які за роки Незалежності довели, що можуть якщо не все, то дуже багато. З деякими мені довелось зустрічатись, починаючи ще з середини 90-х, у когось пізніше побував на виробництві – і дивувався фундаментальній відмінності «новачків» від тих «флагманів», про які складали легенди радянські ще міфотворці. Скажу так: це просто інший рівень культури, до якого «флагмани», мабуть, уже ніколи не дотягнуться.
На «Тані» мені побувати не довелося в мирний час, але можу припустити, що там царювали такий же порядок і чистота, геть нехарактерні для радянських заводів. Такий висновок напрошується після того, як познайомився з майданчиком уже на новому місці – в цехах «Уманьферммашу». Стіни старі, стара підлога, але вона не блищить від колись пролитої машинної оливи. Очевидно, це пояснюється тим, що обладнання сучасне, і за його станом ретельно сстежвть. Кажу ж: новий рівень культури виробництва.
Зрозуміло, мене в першу голову цікавила ота сама релокація «Тани», тим більше, що до цього доводилось читати про релоковані агентства, турбюро, медичні установи, кав’ярні й таке інше. Найбільш серйозний випадок – переїзд і відновлення роботи Рубіжанської панчішної фабрики. Ніяк не хочу применшити значущості цього факту, просто нова її адреса для мене поки що недосяжна. Ну, і радянське виховання позначається: легка промисловість… А тут – хімія!
– Нашому підприємству цього року виповнилося 30 років, – розпочав свою розповідь директор підприємства Сергій Войтюк. – Команда однодумців вирішила організувати тоді підприємство з переробки полімерних матеріалів на композиції – композиційні полімерні матеріали. Це матеріали із заданими властивостями, які використовують практично у всіх галузях промисловості: в автомобілебудуванні, електротехніці, меблевій, будівельній промисловості. З нашого матеріалу можна робити практично всі полімерні деталі автомобіля: бампери, панелі приладів, обшивку салонів… Ми є постачальниками автомобільної промисловості, точніше, суміжників «Фольксваген АГ» у Німеччині. Наша продукція використовується у меблевій промисловості. Фабрика «Новий стиль», «ART METAL FURNITURE». Увійдіть у будь-який магазин «Стіл & стілець», і ви побачите меблі, зроблені з наших матеріалів. «Вент» – виробник вентиляційного обладнання. Найбільші підприємства, де використовують полімери – наші споживачі. Можна перераховувати довго галузі, де застосовується наша продукція. До речі, певною мірою те, що дозволило нам вижити – найширший асортимент.
«ВИПАДКОВА» УМАНЬ
Директор «Тани» приймав мене не в своєму директорському кабінеті, а в кімнаті, мабуть, призначеній для чаювання. Тому що робочий стіл керівника стоїть у спільній для всього керівного складу фірми великій кімнаті і від столів інших співробітників відрізняється кількістю комп’ютерів. У нього їх аж три. У підлеглих – в кого два, в кого один. Конкретно в цій кімнаті могло розміщатись або техбюро, або бюро нормування – із древніми пошарпаними столами, шафами часів Керенського…
Починали молоді підприємці з того, на що у того ж Сєвєродонецького «Азоту» руки ніколи б не дійшли – з переробки відходів.
– Ми першими в Україні навчилися переробляти поліамідні відходи у гранули. З місцевої сировини. А потім з цих гранул виробляли вже композиційні матеріали. І доросли до того, що в Україні стали найбільшим і, напевно, єдиним у своєму роді підприємством, яке виробляє такий широкий спектр.
Полімери нерідко замінюють метал, вони набагато дешевші, вони більш технологічні, ніж металообробка. Вони набагато легші за метал. Плюс швидкість виробництва виробів ливарним способом набагато вища. Тому виробники максимально йдуть у бік нових матеріалів. Звичайно, в «Тани» є конкуренти, але вони тільки в окремих сегментах можуть робити щось подібне. А максимально широкий асортимент композиційних матеріалів, що випускалися в Сєвєродонецьку, дозволяв виживати в непрості часи – такі, як ковідні. Або в нинішній воєнний час.
– На даний момент ми вийшли десь на рівень 50% обсягів минулого року.
– По всій номенклатурі?
– Ні, загалом. Зараз важко щось прогнозувати та загадувати наперед. Фактично, ми живемо одним днем. На склад не працюємо – тільки на замовлення, - каже Сергій Войтюк.
За його словами, у Сєвєродонецьку підприємство мало все власне – і склади, і промислові будівлі. Налагодили минулого року електропостачання за першим класом, що дозволяло суттєво економити на собівартості продукту за рахунок зниження витрат на електроенергію. Тут цього немає, проте географічне положення вигідніше з погляду логістики. Умань знаходиться на перетині доріг з півночі на південь та із заходу на схід – у будь-яку точку України можна легко та швидко дістатися.
– Ми не несемо нині суттєвих витрат на перевезення. Плюс тут досить лояльні умови оренди. Оренда приміщень нижча, ніж на заході України. Ми навмання виїжджали – і випадково опинилися в Умані.
РЕЛОКАЦІЯ ПІД ВОГНЕМ
– Розкажіть, як евакуювались. Ніхто не загинув?
– Ох, слава Богу! Розумієте, зібрали волю у кулак і – вперед. Тут не залишалося ні години на роздуми. Реально, коли люди звідти їхали, було втрачено зв’язок між співробітниками. Я не керував ситуацією, бо мобільний зв’язок глушився, та й соцмережі не працювали. Люди виїжджали як могли. Наразі вже все згладилося, але тоді все це емоційно переживалось дуже важко. Ці руйнування, ці звірства... На той момент основна дія – це артилерія. Постійні щоденні обстріли цивільних об’єктів, житлових будинків – без розбору, без військової необхідності. Багато людей, звичайно, думали, що буде як у 14-му році: тобто банда якихось головорізів заскочила, за два місяці їх вигнали.
Усе виявилося зовсім не так. Хаотичні обстріли могли вбити будь-якої миті будь-кого, хто на п’ять-шість метрів відійшов від укриття. Пересування містом були дуже ризикованими.
– А ви самі де жили в той час?
– У Рубіжному. В підвалі. Коли ми виїжджали, наш район Рубіжного був відносно цілий. Вже зайшли орки та приблизно пів міста захопили. Іншу половину утримувала горстка наших військових. Реально горстка. Але вони лупили так по місту, ніби тут ціла армія знаходилася. І коли сусідні будинки було зруйновано, ми зрозуміли, що далі залишатися неможливо.
Сергій Войтюк згадує, що у цей час деякі працівники «Тани» жили на виробництві. Там споруди масивніші, ніж житлові будинки. А ще –відносно – пощастило в тому, що попервах росіяни нечасто обстрілювали сусідній «Азот» (мабуть, боялися небезпечних викидів). Там ще довго не виключалась електроенергія. Вода була, можна було їжу готувати. Втім, неодноразові прильоти все ж таки скоро зруйнували електромережі, і залишатися стало неможливо.
Загалом переїзд відбувався протягом 2-3 днів. Виїжджали під обстрілами, хто зміг, хтось не зміг. Тоді вони ще не думали підприємство вивозити. Йшлося про те, щоб просто вижити. Але тільки-но вискочили із зони обстрілу, проїхали Бахмут – і почали з’являтися думки про те, як можна врятувати бізнес. За такого життя, абсолютно непередбачуваного, коли нічого не заплануєш, ясно, що треба мати роботу. І по можливості таку роботу, щоби співробітників теж влаштувати.
Спочатку до Умані перебралося п’ятеро чоловік, на сьогодні їх уже 18. Усі – сєвєродончани. Вдалося сформувати команду, яка демонтувала обладнання в Сєвєродонецьку. Це був кінець березня.
– Ми не сиділи, не чекали з моря погоди. Відразу ж сколотили команду. Водії наші – сильні духом люди, котрі протягом двох місяців, без вихідних, щодня за кермом. Спочатку ще виходило туди гуманітарку відвозити – для військових та для цивільних. Продукти харчування. До Краматорська завозили, ще й у Сєвєродонецьк вдавалося. Наші співробітники там вантажниками працювали… Ну як – «працювали». Волонтерили. Наш навантажувач використовували. Але це досить швидко закінчилося, бо місця роздачі гуманітарки знищили обстрілами. Після цього ми зосередилися лише на питаннях вивезення обладнання, готової продукції та сировини, - продовжує розповідь про переїзд мій співбесідник.
НА НОВОМУ МІСЦІ
Їм повезло ще в тому, що вдалося знайти складські приміщення у Дніпрі. Це дозволило створити коротке транспортне плече: люди могли приїхати, розвантажитися й повертатися до Сєвєродонецька за новими вантажами. А з Дніпра, уже в більш спокійній атмосфері, переправляти вантажі на нове місце. І так два місяці возили обладнання й сировину. Та сама команда, яка провела евакуацію, тут уже, в Умані, розпочала роботу. За допомогою місцевої влади знайшли контакти із потенційними орендодавцями.
– Я, як приїхав, одразу познайомився з керівниками міста. Вони дуже швидко відгукнулися на наше побажання влаштуватися тут. Адже у Сєвєродонецьку ми були досить великим платником податків. Виявилася зацікавленість, щоб такий платник податків з’явився і в Умані. Познайомили нас і з місцевими підприємцями. Ми обійшли низку майданчиків, вибрали найбільш підходяще та розвиваємо тут виробництво.
Перший випуск продукції на новому майданчику відбувся вже в червні. Одразу налагодили експортні поставки, і ось уже чотири місяці «Тана» стабільно продає свою продукцію іноземним споживачам, на ті ж таки ринки збуту. Вони з розумінням поставились до ситуації, в якій опинився постачальник і не висували жодних претензій щодо зриву строків, кількості продукції. Навпаки, висловлювали слова підтримки, заявляли про готовність працювати будь-коли, з будь-якими обсягами. Це дозволило без втрат повернутися на колишні ринки збуту.
Утім, з’явилася низка нових проблем, насамперед логістичних. Сьогодні неможливо завозити сировину морським шляхом. Можна через європейські порти, але це дуже дорого. Фактично транспортні витрати збільшилися вдвічі. Паливо подорожчало. Суттєво впав курс національної валюти, і це впливає на рівень збуту. Тобто не всі готові платити ціни, які зараз формуються з урахуванням додаткових витрат.
– Проте ми вже вийшли на 50-відсоткові обсяги від попереднього року.
– А в Сєвєродонецьку яка була частка експорту?
– До 50 відсотків.
– Тобто є й вітчизняні споживачі?
– Так. Той самий ЗАЗ, наприклад, який продовжує робити запчастини, бере наші продукти. Вони терпляче чекали, коли ми запустимося.
НАУКОВА БАЗА
Спитав у співрозмовника, чи він, бува, не виходець із тих наукових кіл, про які я згадав на самому початку. Сергій Олександрович ухилився від прямої відповіді, але з його слів виходило, що я не сильно помилився:
– Свій головний досвід ми здобули на Сєвєродонецькому «Склопластику». Це було єдине таке підприємство в СРСР, там була дуже потужна наукова база – і практична. Воно поступово припинило своє існування, однак команда однодумців, яка виробляла подібні матеріали, композиційні, залишилась. Так, звичайно, сьогодні з’явилось багато нових матеріалів, типу синтетичних каучуків, термоеластопластів. Такий широкий спектр дозволяє нам виживати. Плюс у нас сформувалася у 21-му році суттєва наукова база знань у багатьох галузях композиційних матеріалів. У поєднанні з роботою найдосвідченіших технологів, це дозволяло у короткий термін виробляти матеріали із замовленими властивостями практично для будь-яких потреб. Плюс власна лабораторія повністю забезпечена обладнанням, необхідним для проведення досліджень. Більшу його частину нам вдалося врятувати та вивезти. Зрозуміло, що наразі немає тієї бази…
– Скільки людей у вас у Сєвєродонецьку займались наукою?
– У нас були універсальні технологи, які і за виробництвом стежили, і розвивали наукову тематику. Вона стосувалася саме нашого підприємства, на сторону вони не працювали. Це з досить-таки жорсткою конкуренцією на цих ринках, ціновою зокрема. Але той рівень якості, якого ми досягли, відіграв дуже позитивну роль і продовжує відігравати. Адже вимоги європейських споживачів часто набагато вищі, ніж вітчизняні. Без відповідного контролю якості, постійного контролю вхідної сировини неможливо виробляти продукцію відповідного рівня.
Природно, підприємство отримало всі необхідні сертифікати: ISO – загальний, так би мовити; REACH – для експорту хімічної продукції до Європи, він підтверджує відсутність небезпечних (або потенційно небезпечних) для людини речовин – канцерогенів тощо. Без подібних сертифікатів працювати з європейськими споживачами було б неможливо.
– Це недешеве задоволення, тому небагато підприємств в Україні можуть похвалитися сертифікацією свого виробництва. Але в нас виникла потреба. Найбільше доводилося витрачати на сертифікацію безпеки для довкілля. Зате ми маємо замкнутий цикл виробництва: 99,9% відходів повертали до роботи.
* * *
Коли дізнався про «Тану», найбільше мене вразило навіть не вдалий переїзд підприємства в бойових умовах, а те, що воно забезпечило своїх людей нехай найманим, але житлом.
– Так. Я розглядав багато потенційно цікавих локацій. У тій же Вінниці житло було у півтора-два рази дорожчим. Мало того, його ще й немає. В Умані у цьому плані набагато простіше. Тут туристичний район, то ж вільного житла багато. Тернопіль, Івано-Франківськ… У маленьких містечках житла просто не знайти. У Дніпрі давно немає вільного житла – багато знайомих і родичів, які спочатку осіли у Дніпрі, тепер змушені переїжджати через подорожчання оренди. Адже багато хто взагалі залишився без засобів до існування, без роботи, і я важко уявляю, як вони виживають. Тож ми своїх співробітників запрошували сюди з усім соціальним пакетом. У тому числі і з житлом. Але це не благодійність. Обладнання без обслуговуючого персоналу – ну, кому воно потрібне? Тут потрібні досвідчені технологи, досвідчені апаратники. Плюс треба продавати продукцію, закуповувати сировину. Без досвідчених менеджерів також не обійтися. Потрібно доглядати обладнання, ремонтувати, налагоджувати – потрібні досвідчені слюсаря. У тому числі електрики. Наново навчити людину набагато складніше, ніж витягнути своїх старих співробітників. Багато хто з них залишився на тій території – чи зв’язку немає з ними. Частина виїхала, але не в Умань.
Що характерно, каже керівник підприємства, більшість із них таки зуміла десь облаштуватись.
Михайло Бублик, Лисичанськ
Фото автора та Сергія Войтюка
