У старих-нових стінах: як активісти облаштовують житло для переселенців
З початком повномасштабного вторгнення тисячі цивільних спеціалістів стали волонтерами. Їхні професійні зв’язки та навички стали важливим ресурсом для допомоги людям у кризових ситуаціях та у боротьбі з наслідками російської агресії. Воєнна “трансформація професій” призвела до виникнення цілої низки креативних громадських ініціатив. От хоча б одна з історій проєкту «100 вчинків відповідальних громадян» Центру демократії та верховенства права - про програму відбудови житла «Ко-Хати». Вона про те, як професіонали будівельної галузі об’єдналися, щоб допомогти людям, які втратили домівки через війну.
ФАРБИ – З-ЗА КОРДОНУ, РУКИ – НЕБАЙДУЖИХ
Проєкт “Ко-Хати” – ініціатива урбаністичної лабораторії METALAB (громадська організація, платформа з розвитку житлового фонду, працюють над покращенням соціально-просторового потенціалу міста) з Івано-Франківська та учасниці з незалежної агенції Urban Curators (працюють над трансформацією міського середовища: створюють архітектурні проєкти та відновлюють громадські обʼєкти), релокованої з Києва. Ледь не з перших днів повномасштабного вторгнення їх активісти обʼєдналися, щоб допомогти внутрішнім переселенцям із житлом. Важко вигадати щось більш актуальне сьогодні: вже зараз, за даними Міністерства реінтеграції, реальна кількість внутрішньо переміщених осіб сягає майже 7 млн – а це близько 16% населення України. І з кожним новим обстрілом та загостренням на фронті ця цифра зростає.
Архітектори й самі мали близьких, які втратили дім та були змушені евакуюватися на захід України – в Івано-Франківськ. Усвідомивши, наскільки швидко наростає масштаб проблеми, вирішили діяти. “Ми прагнули створити житло для українців з гідними й комфортними умовами”, – згадує початок проєкту Оксана Городівська, комунікаційна менеджерка команди “Ко-Хати”.
Спільно шукали рішення, яке дозволило б якнайшвидше знаходити житло для переселенців, зважаючи на серйозні фінансові обмеження останніх. Отут і стали у нагоді будівлі вже зведені, та не введені в експлуатацію. “Їх відновлення стало основою програми "Ко-Хати". Це економічно вигідніше, ніж нове будівництво, екологічніше та дозволяє створювати житло з комфортними умовами проживання в короткі терміни, – пояснює Оксана Городівська. – Зручно, що такі будівлі зазвичай знаходяться в районах міста з розвиненою інфраструктурою (де є транспортні мережі та магазини)”.
Найперше взялися за реконструкцію частини студентського гуртожитку в Івано-Франківську. До цієї ініціативи приєднались понад 100 волонтерів. Більшість із них – вимушено переміщені особи з різних куточків країни (дехто потім залишився в команді проєкту). “Команда сформувалася з людей, які бажали допомогти: одні зі шпателями чи пензлями в руках, інші – застосовуючи свою професійну експертизу в проєктному менеджменті, дизайні, архітектурі, комунікаціях тощо”, – згадує комунікаційниця.
За словами активістів, участь у спільних реставраційних роботах дозволяє переселенцям почуватися більш інтегрованими в місцеву спільноту, відчувати власні сили допомогти тим, хто пережив схожий травматичний досвід руйнації та втрати своїх домівок. Марʼяна Дарноступ, психологиня з Дніпра – вже постійний член команди “Ко-Хати”. Каже, що спільна робота дуже підтримує її морально. “Допомога ініціативі спрямовує мою енергію у правильне русло та лікує психологічні травми, – розповідає жінка. – В мене є рідні, які загинули на цій війні, друзі, які зараз служать у Збройних Силах і я не знаю, як би я впоралась без участі у цьому проєкті”.
Першим викликом для команди стала закупівля матеріалів та обладнання (пам’ятаєте минулорічні порожні полиці у магазинах?). Фарби довелось замовляти з-за кордону, а постільну білизну, ліжка, ковролін та меблі передавали небайдужі люди. Основою фінансування на перших етапах став краудфандинг. “Коли вирішили робити гуртожиток, в нас не було нічого – ні грошей, ні інструменту. Але цілодобові щоденні зусилля всієї команди дозволили нам запуститись”, – розповідає Оксана Городівська. – Щодня шукаєш кошти, матеріали, щодня налагоджуєш роботу з новачками, розподіляючи задачі, перепрограмовуючи окремі процеси будівництва під потреби й рамки проєкту. Тож уже влітку команда працювала над трьома будівлями одночасно, що вимагало збільшення як кадрового, так і фінансового ресурсу. Саме тоді сформувалися окремі проєктні команди: “механізм” запрацював, більш того, прискорився. Якщо влітку робота велася на трьох обʼєктах лише в Івано-Франківську, то вже у вересні проєкт вийшов за межі міста. “Тепер наш новий виклик – у тому, щоб сприяти створенню подібних самозарадних спільнот у прихистках. Хочемо, щоб мешканці доглядали за простором та знаходили роботу”, – коментує Оксана Городівська.
ЯК ПОПРОСИТИ ПРО ДОПОМОГУ ТА ХТО ЗА НЕЇ ПЛАТИТЬ
Команда тісно співпрацює з громадськими й благодійними організаціями та місцевою владою, яка збирає інформацію про наявні потреби внутрішньо переміщених осіб і передає її проєкту. Подати запит можна саме через місцеві адміністрації.
А далі, як кажуть, справа техніки. Більшість будівель, з якими доводиться працювати, перебувають у комунальній власності. Тож команда активно спілкується з місцевою владою, ОВА, департаментами житлово-комунального господарства та освіти, в яких на балансі можуть рахуватися покинуті гуртожитки й інші будівлі, в пошуках придатних обʼєктів. Далі укладається тристоронній договір між міською/обласною адміністрацією, балансоутримувачем будівлі (скажімо, департаментом освіти) та громадською організацією "МЕТАЛАБ" про те, що спільними зусиллями облаштовується тимчасовий прихисток для ВПО. Потім – робота безпосередньо з будівлею та підключення комунальних мереж. “Найчастіше ці будинки вже мають підключення до міських мереж і ми їх лише відновлюємо. Але, скажімо, на двох обʼєктах довелося створювати власні котельні”, – розповідає Оксана Городівська.
З кожним із потенційних мешканців укладають договір, де власник чи балансоутримувач будівлі фіксує термін проживання (в середньому – це 4 роки), умови оплати комунальних послуг та утримання будинку (вартість залежить від конкретного обʼєкту). В цьому ж договорі прописують правила проживання (щодо прибирання спільних просторів (кухонь, їдалень), заборони паління в будівлі чи здачі кімнат в суборенду тощо). Додатком до договору йде акт про надання майна (меблів) у тимчасове безоплатне користування.
Однак для кожного відновленого будинку ініціатори проєкту “Ко-хати” намагаються знайти фінансового донора. “Житло, реконструкцію якого ми завершили наприкінці грудня в Івано-Франківську, оплатив проєкт «Зміцнення громадської довіри» (UCBI III), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID), – розповідає Оксана Городівська. – А основу фінансування для двох інших будівель, які ми доробляємо зараз, надає Федеральне міністерство закордонних справ Німеччини в партнерстві з гуманітарною організацією Sign of Hope”.
Серед інших донорів – Міжнародна організація з міграції в Україні (IOM Ukraine), вона, зокрема, посприяла закупівлі обладнання та матеріалів. Інші організації, переважно міжнародні благодійні фонди, допомагають із побутовою технікою та заміною вікон.
“Ко-Хати” вже успішно реалізували кілька реставраційних проєктів (відновлені дитсадок, гуртожиток). Наприклад, обидві будівлі, над якими працювала команда в Івано-Франківську, заселені. Ще дві (одна в Івано-Франківську та одна поблизу Кам’янця-Подільського) знаходяться на фінальній стадії відновлення. І тепер у цих будинках зможуть поселитися близько 700 людей.
А ще фахівці проєкту розробили дизайн спеціалізованого комплекту меблів, розрахованого на компактне житло. “Меблевий набір” включає ліжко, стелаж та робочий стіл – усе найнеобхідніше. Меблі виготовляються місцевими виробниками та вже успішно використовуються в облаштуванні осель. В майбутньому команда планує пропонувати ці комплекти й іншим організаціям, що облаштовують тимчасові помешкання: вдала виявилась ідея.
Звісно, самотужки такі масштабні ініціативи не потягнеш, тому проєкт уже вибудував мережу партнерства в Україні та за кордоном. Це допомагає і в пошуку коштів, і в залученні необхідної технічної експертизи. Команда не зупиняється на досягнутому та має амбітні цілі на майбутнє: “Шукаємо обʼєкти для відновлення, а паралельно разом із партнерами з «Нової житлової політики» (громадська організація, команда українських експертів з питань житла, міських досліджень та сталого розвитку, – ред.) формуємо бачення дієвої моделі соціального житла в Україні”, – ділиться планами Оксана Городівська, комунікаційна менеджерка команди.
Адже питання у найближчі роки залишатиметься надзвичайно актуальним. “Насправді, жити на ліжко-місці чи мати власний куточок – то відчутна різниця”, – зізнається Ірина з Чугуєва, що на Харківщині. Вона з родиною провела 42 дні в підвалі місцевого дитячого садочка, де одночасно жили 350 людей, і лиш потім змогла евакуюватись із небезпечного району. Жили в приміщеннях то одного, то іншого ліцеїв. “У порівнянні зі школами, життя у відновленому будинку набагато краще. Тут новий ремонт. Мені подобається тут готувати, я кожного дня вигадую щось нове: борщ, супи, щось запікаю, – розповідає жінка. – Я сумувала за кухнею. Тут у нас є простір тільки для себе, як і в нашої 12-річної доньки. Кімната затишна й маємо приємних та спокійних сусідів”. Схожа історія – й у Ельнари з Харкова, за плечима якої 4 місяці проживання у приміщенні львівської школи. “Маємо тепер дві кімнати, в мене троє дітей. Тут дуже добре й спокійно, дітям є де гратися і гуляти, а поруч – поліклініка та школа, – ділиться враженнями вона. – Цього більше, ніж достатньо”. Тож враховуючи, скільки українців нині мають подібний сумний досвід вимушених “безхатченків”, роботи у волонтерів попереду ще чимало.
Павло Шубєнков, Київ, спеціально для Укрінформу
[Цей текст є частиною проєкту «100 вчинків відповідальних громадян» Центру демократії та верховенства права, спрямованого на підвищення рівня відповідальності громадян]
Перше фото: Суспільне Івано-Франківськ
