За дуже приблизними оцінками Міністерства у справах ветеранів, в Україні із звершенням війни буде до п’яти мільйонів ветеранів разом із родинами. Якщо спиратися на так само приблизні оцінки соціологів щодо чисельності повоєнного населення нашої країни у 32 мільйони, то безпосередньо дотичною до війни виявиться просто шалена кількість людей. Питання їхнього повернення до цивільного життя надскладне, тому і вирішувати його потрібно комплексно – на різних рівнях, у різних форматах, об’єднавши зусилля уряду, громадського сектору, влади на місцях. Як інтегрувати у мирне життя колишніх військових, як це зробити фахово, а головне – ефективно, Укрінформ розпитав директора проєктів громадської організації “Простір можливостей” Оксану Коляду, яка у 2019-2020 роках очолювала профільне міністерство, сама є військовослужбовцем, полковником запасу. 

- Про реінтеграцію учасників бойових дій говорять на найвищих рівнях, впроваджують програми економічної, психологічної, реабілітаційної підтримки тощо. Можливо, існує якийсь комплексний підхід, який би варто було запозичити?

- Комплексної моделі, яка б була доцільною для  використання в Україні, не існує. У нас свій  унікальний досвід експертиз. По-перше, війна на території України почалася 2014-го року без повної мобілізації. Було шість хвиль часткової мобілізації, потім демобілізація, потім ми перейшли до контрактної служби в армії, далі  - знову мобілізація.

По-друге, у нас кардинально змінився портрет ветерана. До 2014-го року це були дуже старі люди віком за 90 років. І вся система ветеранської підтримки в Україні, ще пострадянська, була побудована під таких людей. До речі, ми досі користуємося законодавством, розробленим з огляду саме на них.

У 2014-му році прийшов інший ветеран, вже віком 35+. Для цих людей вже сформувалося інше бачення реінтеграції, яке включало працевлаштування, відкриття власної справи, перекваліфікацію.

І тут почалося повномасштабне російське вторгнення. Тепер ми отримуємо зовсім молодих ветеранів – у середньому 25+, у багатьох із яких попереду освіта, сім'я, діти, робота, по суті -  все повноцінне життя. І від того, що саме ми запропонуємо їм після повернення з війни, наскільки ефективно з ними працюватимемо, залежатиме, чи вирішать вони залишитися в Україні, чи поїдуть за кордон.

Звичайно, не можна стверджувати, що держава нічого не робила з 2014 року. Принаймні, було створено Міністерство у справах ветеранів, покликане опікуватися розробкою ветеранської політики. Та є багато недоліків. Хоча б тому, що ми досі користуємося законом 1993 року “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.

Але ми не можемо дозволити собі чекати, доки з'явиться новий закон. Маємо паралельно будувати систему реінтеграції на місцях. Це, за відсутності законодавства центрального рівня, точно довше, але можливо. Тому ми ухвалили рішення йти в громади. Тому що саме місцева влада відповідає за цих людей. Тисячі мобілізованих врешті-решт повернуться з війни додому і наше завдання - зробити громаду спроможною швидко прийняти та адаптувати велику кількість людей, що пройшли пекло. Для цього ми запускаємо в Україні систему ветеранських кейс-менеджерів.

- Розкажіть детальніше, хто це і що вони робитимуть?

- Це така “точка входу” для ветерана, людина, до якої він зможе прийти по допомогу у вирішенні різноманітних питань: юридичного оформлення документів, лікування, реабілітації, психологічної підтримки, працевлаштування, відкриття власної справи. Тобто кейс-менеджер зорієнтує, скерує до конкретного фахівця, допоможе в межах своєї компетенції.

Ми вже провели тренінги для 30 людей у трьох областях – Хмельницькій, Львівській і Рівненській, а з 8 травня стартував повноцінний проєкт з навчання фахівців по роботі з ветеранами з використанням інструменту кейс-менеджменту. Після тренінгів вони будуть працевлаштовані в нових відділах, центрах, підрозділах, які зараз активно створюються в регіонах.

Ще одна людина, до якої точно прийде ветеран, це сімейний лікар.  І ці люди також мають бути поруч та навчені працювати саме із ветераном. Чому я й говорю про співпрацю саме з громадами, перед головами яких ми ставимо питання впровадження такої комплексної системи реінтеграції? Саме на рівні громади мають бути кейс-менеджери, навчені працівники центру зайнятості, сімейні лікарі, хороше реабілітаційне відділення поблизу. Бо послуга має бути близькою - ветеран повинен одержати медичне забезпечення, психологічну підтримку та реабілітацію в своєму населеному пункті.

- Яких саме послуг та якої допомоги потребують ветерани?

- Зокрема, орієнтуємось на те, що ветерани цієї війни - молоді люди і багатьом точно знадобиться якісна освіта. Зараз вони змушені шукати виші з безоплатними бюджетними місцями. Ми ж пропонуємо видавати державні сертифікати на навчання, як це роблять в інших країнах.

Також ми розуміємо, що воюють багато підприємців. За останніми дослідженнями, близько 30% людей, які зараз у війську, вели бізнес або були самозайнятими особами. Це зовсім інший соціальний статус. І ми працюємо, наприклад, з Асоціацією підприємців - ветеранів АТО над тим, як їх підтримати, як держава може їм допомогти - кредитуванням, створенням якихось спеціалізованих платформ. У США, скажімо, є така, схожа на нашу Prozorro, де великий бізнес залишає замовлення суто для ветеранського бізнесу.

Тому співпрацюємо з Мінекономіки в частині їхньої грантової програми на розвиток ветеранського бізнесу. Сподіваємось, ініціатива приживеться.

Обговорюємо з міністерством також і питання стимулювання роботодавців до працевлаштування ветеранів. Показово, що за останніми дослідженнями, влаштовуючись на роботу, ветерани у 80% випадків не кажуть, що мали бойовий досвід…

- Чому не кажуть?

- Бо є певні міфи і стереотипи, що ти нестабільний поганий працівник, якщо побував на війні. Це ще один напрям, який ми втратили, можливо, через брак досвіду -  робота із працедавцями. Наразі деякі підприємства мають до 40% мобілізованих співробітників, як із ними правильно комунікувати з точки зору менеджменту?

Не треба забувати і про кількість людей з важкими наслідками від мінновибухових травм. Це вже питання інклюзії, доступності робочого місця, перекваліфікації, адаптації корпоративної культури тощо. Тут велика відповідальність лежить на Державній службі зайнятості, чи зможуть вони підійти до своїх клієнтів із числа ветеранів не формально, а з емпатією, дослухаючись до реальних потреб людини. В нас у тренінговій програмі був випадок. Хлопець до призову працював у галузі IT, на війні -  водієм. Коли повернувся, вирішив піти працювати водієм на швидкій і продовжити рятувати людей. Це був його особистий шлях реалізації власних цінностей. Ось у таких моментах кар’єрному консультантові потрібно “вловити порив”, щоб запропонувати людині саме те, що їй близьке.

- Зараз багато говорять про те, що ветеранів треба активніше залучати до бізнесу. Є навіть опитування, згідно з даними якеих майже 60% з них прагнуть займатися власною справою. За вашими спостереженнями, це справді так?

- Нині це точно не першочергове питання для них. Найперше - відновлення фізичного та психічного здоров'я. А далі вже вчитимуться писатимуть книги, відкриватимуть бізнес, все, що завгодно.

Повертаючись до питання оновлення законодавчої бази, маємо визначити, хто такий ветеран, та зафіксувати гарантії для цієї категорії, привівши їх у відповідність до сучасних норм та реалій. Наприклад, держава не може гарантувати усім безкоштовні квартири, повне безоплатне лікування. Але може надати ветеранам можливість взяти пільговий кредит або іпотеку,  визначити перелік безкоштовних медичних послуг, на які може розраховувати учасник бойових дій, і цей пакет має бути точно ширшим, ніж для цивільної людини.

Мені взагалі-то не подобається патерналістський підхід до соціальної підтримки людей, які воювали. Якщо ми дамо їм можливість та інструменти фінансової незалежності, всі оплатять комірне, проїзд, лікування, автомобіль, квартиру тощо.

Звичайно, якщо говорити про людей, які втратили свою функціональність, то їх держава має забезпечити всім. Але тут теж є важливий момент. Увесь світ будує систему оцінювання втрати здоров’я, спираючись на класифікатор функціональності, і намагається стимулювати людину до відновлення через програми реабілітації, відповідно до яких призначають виплати. У нас є лише щорічне пасивне підтвердження групи інвалідності і немає стимулів до активної реабілітації. Переконана, має бути проактивний підхід, а не просто соціальні виплати.

- Тут багато про що можна говорити, хто і що має зробити, а головне – з чого починати… Скажімо, можна розмірковувати про повернення до повноцінного життя в умовах наявної інфраструктури, але реалії в Україні такі, що банально до робочого місця людям з інклюзією просто не дістатися.

- Війна – це й поштовх до модернізації держави. У нас вже багато людей з важкими пораненнями. Я пам'ятаю, коли організовували перші Ігри нескорених у Києві, то знайшли лише пару готелів із номерами для людей на візках. Не кажучи про спортивні бази для людей з такими пораненнями. Не забуваймо, що Україна зацікавлена повернути людей з-за кордону, де є набагато потужніші, ніж у нас інструменти соціальної адаптації, те ж доступне працевлаштування людей з інвалідністю. Наші люди це бачили і повернуться з іншою культурою, з іншими вимогами. Тому держава у всьому має бути модернізована.

Загалом, мене лякає, що коли мова йде про відновлення, то здебільшого  говорять про інфраструктуру - мости, будинки, обʼєкти соціальної сфери. А люди? Спочатку відновімо людей. Якщо ми не реінтегруємо ветеранів у цивільне мирне життя, то захлинемося від соціалки, виплат, від того, що постійно доведеться латати дірки, підтримуючи людей, які пройшли війну, бойові дії. Їх дуже багато, і вони становитимуть велику частку населення України.

- Здається, потрібно вже зараз чесно говорити про те, що на всіх повного соціального пакета не вистачить.

- Переформатування чинного забезпечення потреб ветеранів – в освіті, охороні здоров’я, житлі, працевлаштуванні, у чітку систему проактивної  якісної підтримки стало б стимулом для служби у лавах Збройних сил. По великому рахунку, ветеранська політика – це не про соціалку, а про національну безпеку. Те, як держава опікується тими, хто воює, їхніми родинами, тими, хто повертається, прямо впливає на те, чи підуть інші служити в ЗСУ.

Зверніть увагу, як у Сполучених Штатах комунікують державну підтримку ветеранів. Якщо банк кредитує ветеранів, про це розказує величезна реклама на будівлі фінустанови. Шпиталі для ветеранів, клініки – найкращі, і інші категорії громадян намагаються там отримувати медичне забезпечення. Бюджет міністерства ветеранів другий за наповненням після міністерства оборони в країні. І навіть попри оцю інклюзивну систему підтримки вони мають проблеми із самореалізацією людей, криміналом, самогубствами. Тому маємо бути свідомі того, що у нас не все йтиме гладко. Але потрібно працювати.

- Як відбуватиметься  перша зустріч з ветеранським кейс-менеджером, звідки про його існування люди взагалі дізнаватимуться?

- Це питання інформаційних кампаній на місцях, тому що кейс-менеджер працюватиме в системі органів місцевого самоврядування. Я як дружина військовослужбовця, який зараз воює, дуже хотіла б мати у нас в Ірпені кейс-менеджера, до якого наша родина могла б звернутися з будь-якого питання: отримання послуг, оформлення документів, реабілітації чи якоїсь допомоги.

- Про інформаційну послугу в тій же “Дії” чи про спеціальний чат-бот не думали?

- Це було б ідеально. Зараз якраз ведемо перемовини з представниками IT-галузі щодо розробки такого продукту. Все має працювати швидко і доступно. Розмірковуємо про те, аби дати ветеранам можливість налагодити спілкування між своїми, наприклад, професійними спільнотами. Скажімо, ветерани-будівельники можуть створити свою мережу, де обмінюватимуться один з одним замовленнями або вивчатимуть нові технології. І так за будь-яким напрямом.

Взагалі, після перемоги ми отримаємо абсолютно іншу ветеранську спільноту – з іншою структурою, лідерами, потребами. Я бачу по своїх близьких, знайомих, хто воює, як кардинально змінилося коло їхнього спілкування. Братерство з людьми, із якими ти воюєш пліч-о-пліч, дуже тісне. І ці люди триматимуться купою і далі в цивільному житті. Вони впливатимуть одне на одного. Більш успішні “тягнутимуть” за собою менш успішних. І це добре. Ми свідомі того, що невеликий відсоток, може, 10-15%, стануть активними, успішними, які рухатимуться вперед.

Думаю, ветеранська спільнота гуртуватиметься і навколо бізнесової спільноти. Це я вже бачу по роботі Асоціації підприємців – ветеранів АТО. Її очільник до повномасштабного вторгнення вже був ветераном, торік він знову пішов на фронт, отримав важке поранення. І зараз я дивлюся, як він підтягує підприємців до себе, з унікальними бізнесами, з малими, з середніми, і мені здається, що вони стануть отим осередком такої хорошої, правильної ветеранської спільноти.

Бо якщо цього не робити, якщо не спрямовувати цей потенціал, враховуючи кількість учасників бойових дій, якщо допустити маргіналізацію в цьому середовищі, можна створити страшенну соціальну проблему в країні. Відсутність ефективних ветеранських політик і роботи з ними призведе до шаленої суспільної напруженості. І це держава має розуміти та вже зараз думати про те, як цьому запобігти та як втілювати   кращі ідеї і практики.

Юлія Абакумова, Київ 

Фото: Павло Багмут