Сакартвело, що з тобою?.. Допоки живий, путін не відчепиться від Грузії
Що з тобою трапилося, Грузіє? Чому ти повірила Іванішвілі? Чому повірила росії? Що змусило тебе так змінитися? Адже для мого покоління, яке виросло в радянському союзі, ти завжди була взірцем високої національної культури, символом непокірності й прапором вільнодумства. Руставелі, Думбадзе, Туманішвілі, Абуладзе, Мамардашвілі, Данелія, Бендукідзе – ці імена супроводжували мене з дитинства крізь усе життя. А Софіко Чіаурелі й Вахтанг Кікабідзе були ріднішими, ніж багато хто з акторів-земляків.
Нам із заздрістю розповідали у ті далекі роки, що тільки Грузія з усіх незліченних союзних і автономних республік СРСР змогла добитися того, що грузинська мова була закріплена в конституції республіки як державна. І ми гадали: як вони змогли так “виборсатися” з рамок “нової історичної спільноти – радянського народу”?
У Грузії, у Батумі, в 1974 році я побачив те, що не бачив більше ніде в радянському союзі – цілу вулицю приватних крамниць – неначе в якійсь капіталістичній країні. І це тоді, коли приватне підприємництво в комуністичній імперії вважалося важким кримінальним злочином, за який могли засудити до смертної кари.
Грузія першою з республік, ще у 1989 році, провела референдум, на якому її народ проголосував за повну незалежність. А у квітні 1991 року ухвалила рішення про вихід з СРСР. І з неї брали приклад інші, в тому числі й Україна.
А успішна Революція троянд 2003 року послужила за взірець для Помаранчевої революції в 200-у.
Ми завжди вважали, що Грузія випереджає Україну в реформах, національній свідомості, прагненні свободи, а її національна еліта – в рівні інтелекту.
Що ж трапилося з тобою, Грузіє?
Це втома від реформ? Втома від безперервної необхідності змін? Страх перед повторенням грізних подій 2008-го? Страх перед поверненням націоналізму Гамсахурдії? Чи прагнення спокійного життя, сподівання, що замуркотівши десь у підчерев’ї хижака, ви виторгуєте собі кілька років спокійного, мирного життя посеред горнила світової війни?
Боюся, не буде такого.
Усе це печально. Й не через те, що Україна втратила однодумця й союзника у важкий для себе час. Сумним бачиться майбутнє грузинського народу, яке обіцяє “Грузинська мрія” в обіймах імперії.
Грузія ж бо для відновлення цієї імперії в очах кремлівського старця є не менш сакральним жертвоприношенням, аніж Україна. Якщо не більш.
Я пам’ятаю радянську символіку 60-х і 70-х – трійця братніх народів Союзу: росіянин, українець... А третім був не білорус, як підказувала радянська логіка, а грузин. Саме Грузія – була визнана одним із трьох китів радянської імперії. Звідси й партикулярний прапор у руках людини з грузинським прізвищем над Рейхстагом. І один із “чотирьох танкістів” у легендарному польському серіалі.
І зрозуміло, чому. Бо Грузія для російського імперського мислення – це виключно батьківщина “батька народів” Йосифа Джугашвілі.
Культ особи Сталіна на той час вже давно був засуджений, але продовжував жити в свідомості “глибинного російського народу”. Чи вони чекали, що Горі делегує їм нового тирана для остаточного придушення вільнодумства на Русі? Так чи інакше, Грузію боялися і... поважали.
Тому путін, поки живий, не відчепиться від Грузії. Батьківщина Сталіна, зважаючи на всі сповідувані ним міфи, неминуче має бути в складі нової імперії. Підкорення й приєднання Грузії, я так підозрюю, було б для нього ідеологічно й міфологічно масштабнішою перемогою, ніж анексія Білорусі, країн Балтії чи Середьої Азії.
Чи розуміє це та сучасна грузинська еліта, яка радіє “відновленню добросусідських відносин” з режимом міжнародного кримінального злочинця? Що вона відчуває? На що сподівається?
Євген Якунов
FB
реклама