Вільнюський саміт: відкладене rendez-vous

Про головні підсумки Вільнюського саміту сказано вже багато, і їх результати та значення для України розібрані й розкладені по полицях – і стосовно багаторічного пакету допомоги, оголошень про поставки Україні далекобійних ракет та початок тренування українських пілотів для F-16, і щодо політичного рішення заснувати нову Раду НАТО–Україна, підтвердження євроатлантичного майбутнього України тощо.

Щоправда, очікуваного (або не очікуваного) багатьма запрошення до входження до НАТО Україна у Вільнюсі не отримала. Підсумкове комюніке саміту підтверджує євроатлантичну перспективу України, але містить обережний, погоджений усіма союзниками висновок: «Ми зможемо надіслати запрошення для України приєднатися до Альянсу, коли з цим погодяться союзники і коли всі умови будуть виконані».

Саме ця теза, одне це речення, викликали абсолютно різнобарвну реакцію в самій Україні. Якщо офіційні особи урядових структур та з ОП робили наголос на конструктиві прийнятих у Вільнюсі рішень, в українських телевізорах та у соцмережах розпочалося справжнє божевілля навколо чергової «зради».

Червонощокі експерти, ясноокі телевізійні діви та очкасті інтелектуали, а також ті, хто в ці ефіри «просто постояти» вийшли, з трагічними виразами облич, з драматичним тремтінням голосу (зараз заплачу!) та ледь не заламуючи руки – віщали українцям, що все пропало, що «ай-ай-ай», що ці бездушні та боягузливі союзники так і не насмілилися дати Україні запрошення до членства в НАТО.

Подібні емоційні висновки, ймовірно, можна було б прийняти, як таку собі точку зору, що має право на існування в демократичному суспільстві. Але є нюанс. Під час саміту союзники по Альянсу прийняли погоджене спільне рішення, ймовірно, не таке, про яке мріялося в Україні. Але це їх рішення. Його заперечення на рівні «диванних експертів» позбавлене будь-якого практичного сенсу, а емоційні публічні звинувачення у «підступності» або «боягузтві» на адресу партнерів спричиняють пряму шкоду інтересам України.

Якщо хтось думає, що ці оцінки не чують наші західні партнери, – той глибоко помиляється. Україна, в силу відомих причин, уже стала невід’ємною частиною європейського інформаційного ландшафту. А тепер уявіть, що у відповідь на новий пакет допомоги для України, наприклад, з боку Німеччини, який включає додаткові комплекси протиповітряної оборони та БМП, уряд країни отримує звинувачення у нерішучості. Уряд тієї самої Німеччини, яка після початку російського вторгнення в Україну зламала свої власні, внутрішні стереотипи, у тому числі, по відношенню до Росії, які формувалися десятиліттями.

Чому майже одночасно радник президента США з нацбезпеки Салліван та міністр оборони Великої Британії Воллес заговорили про те, що українцям було б варто бути вдячними партнерам за багатомільярдну фінансову та військову допомогу. Навряд чи вони погоджували між собою час для таких заяв, але, напевно, у кожного з них були на те свої причини. Але мова зараз не про них. Мова про нас. Чи навчилися ми цінувати те, що отримуємо від НАТО, від окремих союзників, від ЄС, від європейських партнерів? І чи здатні ми, попри емоції та «туман війни», адекватно оцінити, що, насправді, відбулося на Вільнюському саміті Альянсу 11-12 липня 2023 року? Спробуємо спокійно розібратися.

СИМВОЛИ

По-перше, це був саміт несподіванок. Уявіть, заходите ви у звичайнісінький рейсовий літак з Брюсселя до Вільнюса – і першим, кого бачите, є ніхто інший, як президент Євроради Шарль Мішель, який слідує тим же маршрутом. Скажете, дрібниця? Ні. Це відображення стилю та самоконтролю. Навіть керівник такого рангу вимушений звітувати перед громадськістю за кожен євроцент, витрачений з бюджету ЄС.

Друга несподіванка чекала в аеропорті Вільнюса, коли одразу після виходу, праворуч, на якомусь віддаленому будівельному майданчику можна було побачити величезний синьо-жовтий прапор, на кілька десятків «квадратів», де білим по синьому та по жовтому було написано: «Слава Україні! Героям Слава!». У свідомості мільйонів українців ці слова пов’язані з останніми миттєвостями життя Героя, Олександра Мацієвського. Згадаймо його, знову й знову. Це потрібно всім нам, щоб жити з гідністю.

Насправді, у Вільнюсі народилося повне відчуття повернення в Україну. Наші прапори були на адміністративних будівлях, у вікнах житлових будинків, вони майоріли на флагштоках на площах литовської столиці поряд із державними прапорами Литви та з білою «розою вітрів» на синьому полотнищі прапора НАТО. Ця нерозлучна «трійця» прапорів була присутня буквально всюди – на автомобілях, на бігбордах, вони прикрашали всі дороги та мости міста, тож кортежі лідерів країн НАТО, найбільш впливових та розвинених країн світу, просто не могли уникнути, щоб саме це сполучення кольорів закарбувалося у зоровій пам’яті та в уяві учасників саміту.

Їх, наших прапорів, було 33 тисячі по усьому Вільнюсу. Чому 33 тисячі? Тому що, після успішного входження Швеції, Україна зможе стати 33-м членом Альянсу. І стане, напевно стане. От такий символ…

Тепер уявіть рейсовий автобус. Там, на боковій верхній панелі, де зазвичай розміщують рекламу, знову прапор України, а поряд – зображення бойового літака. Напис (англійською, щоб усі могли зрозуміти): «Поки ви чекаєте на зупинці, Україна чекає на F-16». Є ще одна версія подібного постера, який говорить про те, що «…Україна чекає на членство в НАТО». Креативно настільки, що оминути ці послання абсолютно неможливо.

Перед будівлею Національної бібліотеки Литви – арт-інсталяція на тему російських злочинів під час вторгнення в Україну. «Ми – громадський рух. Робимо це за своєю ініціативою. Ми дуже чітко бачимо – що відбувається в Україні, де добро та де зло. Ми допомагатимемо вам всім, чим зможемо, адже доля України – це і наша доля», – говорить організатор інсталяції, молода дівчина на ім’я Агне. Ці слова йдуть від серця, а ці переконання поділяють мільйони людей у країнах Балтії – саме вони, якщо рахувати на душу населення, зробили найбільше у світі для того, щоб Україна могла перемагати ворога.

І ще про прапори. Президент Зеленський разом з президентом Литви Науседою на центральній площі литовської столиці підняли український прапор, пробитий кулями й осколками, той прапор, що був доставлений сюди з Бахмута.

«Бахмут став символом незламності України. Цей прапор, переданий нашими захисниками, є символом, що ніколи знову чобіт російського солдата не ступить на землю Литви та інших демократичних країн», – сказав український лідер. Треба було бачити очі литовців, коли вони аплодисментами зустрічали цей вислів…

Що ви там встигли подумати про «нещирість» союзників по НАТО?

УМОВИ

Лідери держав та урядів країн НАТО погодили підсумкове комюніке ще у перший день саміту. Цей день завершився підсумковою пресконференцією генерального секретаря Альянсу Єнса Столтенберга, який, власне, й оголосив, що Україна отримає запрошення приєднатися до Альянсу, коли всі союзники з цим погодяться і коли будуть виконані «відповідні умови». Під час цієї пресконференції прозвучали десь шість запитань. Одне – щось про ситуацію на Балканах, п’ять інших – про ті самі умови, що ж мається на увазі під цим терміном. Журналісти ставили це питання у різних формулюваннях і під різними кутами та на додаток допитувалися: а в чому ж різниця між деклараціями Бухарестського та Вільнюського самітів про те, що Україна стане членом НАТО?

Треба віддати належне професіоналізму. Єнс Столтенберг не був засмучений таким медіа-натиском і терпляче, як дітям, пояснював журналістам – умови є різними, формулювання є різними, а Україні ще є куди рухатися шляхом правових та демократичних реформ. Крім того, в Бухаресті мова йшла про започаткування для України Плану дій щодо членства, а у Вільнюсі лідери країн-членів погодилися взагалі відмовитися від цього етапу.

Це означає, що замість двох етапів, які передбачалися раніше для вступу, Україна впритул, на відстань в один крок, наблизилася до Альянсу. Все, що потрібно для завершення процесу – це рішення союзників. А також, безумовно, щоби закінчилася війна, і щоб Україна за її результатами перемогла та збереглася як демократична європейська держава. Тому що без такої перемоги у війні за саме існування незалежної України питання щодо членства в НАТО просто втрачає будь-який сенс.

Хто ж сперечається… Розмовляємо вже після пресконференції з італійською колегою. «Насправді, достатньо однієї причини. Поки триває війна – вступ України до НАТО неможливий, тому що ніхто не хоче втягуватися у війну. Цієї однієї причини достатньо, навіщо ж вигадувати ще якісь «умови», – говорить колега.

Насправді, як можна зрозуміти з публічних заяв, теза про «умови», включно з демократичними перетвореннями та боротьбою з корупцією, прозвучали від американців. Напевно, у цього були свої причини. Але, знову, за умови взаємної поваги, яка, безумовно, присутня у наших відносинах, не потрібно шукати приводи, достатньо навести аргументи. Небажання перетворити війну в Україні у світову є зрозумілим. Щоб цього уникнути, Україна має перемогти.

Саме про це пізніше, вже наступного дня, говорив Президент України. Про те, що питання членства в НАТО розглядатиметься після завершення війни, і що Україна та українці вдячні Сполученим Штатам та народу цієї країни, як і іншим союзникам і партнерам, за суттєву і дуже конкретну підтримку у боротьбі з російською агресією.

Цікаво, що цю полеміку навколо умов, напевно, почула президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн.

«Ми маємо одну важливу можливість – зробити внесок у здійснення українського бажання не лише бути членом Європейського Союзу, але також приєднатися до НАТО. Незамінними для цього є реформи, зміцнення інституцій, і, наприклад, боротьба проти корупції. Європейська Комісія інтенсивно працює разом з Україною у здійсненні цих реформ… Є вражаючим бачити швидкість, з якою Україна реформує себе, незважаючи на цю війну», – зауважила Президент Європейської Комісії.  

Кожен робить для України все, що може. Але лише Україна може пройти свій шлях.

ЩЕ РАЗ ПРО «АБСУРД»

Треба визнати: твіт президента Зеленського, що був оприлюднений напередодні саміту НАТО, де він назвав проєкт підсумкового комюніке саміту без часових рамок для запрошення України «безпрецедентним та абсурдним», набув широкого розголосу у міжнародній пресі.

Під час підсумкової пресконференції Столтенберга та в ході національних брифінгів лідерів країн-союзниць від різних медіа почали звучати нові питання – чи має українська сторона бути більш обережною у висловлюваннях, щоб не обернути проти себе відданих союзників, які виявляють з боротьбою України щиру солідарність.

Керівник Альянсу знову знайшов професійні та дуже дипломатичні аргументи. «Варто уявити себе в ситуації, в якій знаходиться Президент Зеленський. Коли кожного дня відбуваються обстріли й кожного дня гинуть люди. Зрозуміло, він хоче їх захистити. Але ми робимо все, щоб допомогти. Нині Україна є ближчою до НАТО, ніж будь-коли раніше», – сказав Столтенберг.

Після серії двосторонніх зустрічей Президента Зеленського з лідерами країн НАТО стало очевидним – ситуація розрядилася. Президент України публічно ще раз подякував союзникам за підтримку і назвав «добрим» Вільнюський саміт, додавши, що захід був би «ідеальним», якщо б надійшло запрошення для України.

Президент України провів паралель з ЄС – ніхто не говорить, що Україна вже завтра увійде до Європейського Союзу, але статус країни-кандидата, який вона отримала влітку минулого року, став потужним стимулом для внутрішніх перетворень. Те ж саме і з НАТО – запрошення або часові рамки для входження в Альянс могли б стати додатковим стимулом для військовослужбовців у жорстоких боях з російськими загарбниками та для всіх українців, які сподіваються на повернення до миру та до нормального життя. Після перемоги України, зрозуміло.

Хоч як би там було, є очевидним: попри весь емоційний надрив, що пов'язаний із війною, нам треба цінувати увагу та солідарність наших партнерів і союзників. Докори у недостатній допомозі або у недостатньо швидких поставках зброї можуть, несподівано, отримати зворотний ефект у силу суто психологічних причин. Оскільки рішення приймають уряди, але при цьому вони спираються на громадську думку. Критичні питання журналістів щодо позиції України – це перший, але дуже тривожний дзвінок. Якщо одне необережне слово буде сприйнятим як прояв зневаги, це може, за гіршого сценарію, залишити Україну наодинці з війною й бідою. І це означатиме докорінну зміну ситуації.

Цього разу грім і блискавки пролетіли десь на горизонті, по дотичній. Декларація лідерів G7 щодо гарантій фінансової та військової допомоги для України – одне із ґрунтовних підтверджень, що гроза цього разу пройшла повз. Але це не є приводом, щоб ігнорувати знаки попередження. Мова не про Президента, про кожного з нас.

Почуття, що увесь світ нам зобов’язаний за стримування Росії, – це небезпечна самоомана. Не так. Світ нам допомагає, тому що сприймає нас своєю частиною, яка відстоює універсальне міжнародне право. Можливо, це прозвучить жорстоко, але краще про це знати: якщо Україна зазнає невдачі у боротьбі з агресором, світ знайде інші важелі для стримування новоявленого рашизму. Але вже без України. Тож допомога союзників та партнерів, яку отримує Україна, є насправді безцінною, і цю допомогу варто навчитися цінувати.

ЧЕСНО, І ПРО ГОЛОВНЕ

На тлі поширеної риторики в дусі «все пропало», на думку спадають цікаві ідеї. Наприклад, чи можуть ті, хто вважає «провальним» підсумкове комюніке Вільнюського саміту, відповісти на запитання – за що зараз б’ється Україна? За запрошення до НАТО? Може, за членство в НАТО? Продовження логічного ряду: якщо би не було поряд жодного НАТО та відповідної допомоги, чи припинила б Україна воювати з російськими загарбниками?

Ні, не припинила б. Тому що НАТО – це інструмент, а не мета. Мета України, і з цим погодяться мільйони українців, – відстояти свою свободу від російського поневолення, захистити своє майбутнє та саме право на існування. Оскільки російська агресія – це екзистенційний виклик для України та для усього її багатонаціонального народу.

Тож, якщо не буде поряд НАТО – ми будемо рвати ворога зубами. Але в такому випадку ціна нашої перемоги буде зовсім іншою, вона вимірюватиметься у мільйонах життів, а зовсім не в грошах. Це гідний привід, щоби цінувати кожен євро чи долар, що надходять на підтримку нашої економіки, кожну одиницю техніки та озброєння від країн-партнерів, які допомагають нашим військовим знищувати загарбників та звільняти окуповані території. Світ – з нами у цій боротьбі. І ми цінуємо його солідарність.

…Запрошення до членства в НАТО Україна, безумовно, отримає. Вона стане надійною складовою цілісної системи Євроатлантичної безпеки, головним та єдиним завданням якої є збереження миру. Рішення Вільнюського саміту – це не відмова. Навпаки, це призначення майбутньої зустрічі, вже після війни. Відкладене рандеву (rendez-vous – фр.), яке обов’язково відбудеться.

Дмитро Шкурко, Вільнюс–Брюссель

Перше фото Офісу Президента