Чому наші ключі до Європи – у Берліні й Парижі
Вийшовши з пострадянського простору, Україна намагається знайти своє місце під «геополітичним сонцем». Війна заблокувала східний напрямок, і це – не тільки РФ. Певною мірою, той блок поширюється, наприклад, на країни Центральної Азії, які все ще залежні від Москви. Проблема полягає в тому, що вектор європейської інтеграції – надто широкий для його політичного втілення.
Для успішного вступу в ЄС країні потрібен потужний «промоутер». Що буває, коли такого промоутера нема, можна побачити на прикладі Туреччини, яка вже багато років стоїть на порозі ЄС без жодних ознак реальних перспектив на вступ.
До речі, якби в Туреччині й досі панував кемалізм як базова ідеологія, Україна могла б спільно з нею займатися промоушном одна одної. Тобто як дві великі країни, що прямують до ЄС і просувають позицію одночасного прийняття їх до ЄС. Задіюючи для цього весь свій вплив і кумулятивний потенціал. Формуючи євроінтеграційну синергію двох великих країн, яких ніхто дуже не чекає, але які аж так важливі для ЄС, що їх потрібно включити у союз разом.
Але в Туреччині тепер базові ідеології – це османізм та пантюркізм. І, зважаючи на демографію, він там надовго. Це значить, що вектор інтересів Туреччини направлений на Закавказзя і далі, в міру просування, – у Центральну Азію.
Туреччина тепер вирішує питання успішного завершення війни між Вірменією та Азербайджаном за Нагірний Карабах. Залишилось зробити декілька акцентів: питання Зангезурського коридору для з'єднання Туреччини, ексклаву у вигляді Нахічевані та Азербайджану. Потім – посилення свого впливу у Грузії (Аджарія), відновлення впливу на Північному Кавказі. Далі – розширення спільного тюркського світу на Центральну Азію у результаті геополітичного посилення Союзу тюркських країн.
Якщо зазирнути у далеке майбутнє, то «тюркський вовк» може піти й далі за «м'яке підчерев'я» РФ – у Поволжя, Алтай та навіть в Якутію (яку вважають чи не прабатьківщиною тюркських племен, звідки тюрки колись пішли у свої мандри «за сонцем»).
У цьому контексті позиція Туреччини щодо України буде визначатись за її відносинами з Росією. Поки Анкарі потрібно врегулювати на користь Баку ситуацію з Вірменією, турки будуть лагідними з росіянами. Купуючи в них газ, нафту, перетворюючись у хаб для обходу західних санкцій, зокрема фінансових (пропонуючи в стамбульських банках спеціальні «російські пакети» для обслуговування клієнтів). Коли сили тюркського союзу будуть зміцнені, позиція Туреччини до РФ може стати й агресивною. Це показали події у Сирії.
Україна ніколи не стане для Туреччини стратегічним партнером у геополітиці. Хоча б тому, що серед фантомних болів цієї країни є Кючук-Кайнарджійський мирний договір, тобто мирна угода між Російською та Османською імперіями, яку підписав 10 липня 1774 в Кючук-Кайнарджі фельдмаршал Петро Румянцев (похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври).
Якщо придивитись до мапи, то війна РФ проти України тепер – це війна Москви за статус-кво Кючук-Кайнарджі 1774 року, тільки сьогодні вона атакує Україну, а не Туреччину, і окуповує вже українські землі. А так схожість дуже помітна: це битва за Крим, гирло Дніпра, Кінбурнську косу та Азовське море, яке внаслідок окупації перетворюється у «внутрішнє російське» (за словами Путіна, до речі).
Але зверніть увагу – у XVIII столітті ці території контролювала Туреччина, так само, як і Ізмаїл та Очаків, що їх росіяни завоювали згодом, і ці завоювання були оформлені в Ясській мирній угоді. Тоді росіяни взяли під контроль Дніпро-Бузький лиман, що відкрило судноплавство Дніпром і дало потужний поштовх економічному освоєнню степів Північного Причорномор'я.
Навіть більше, Російська імперія почала контролювати гирло Дунаю (Ізмаїл, Кілія). Як наслідок – динамічний розвиток портового міста Одеси на місці турецького провінціального Хаджибею. Поруч – територія Буджака, який тепер частково належить Молдові (Гагаузія).
Узагалі стратегія Путіна досить чітко проглядається під час аналізу цієї циклічної кліодинаміки:
1. Реінкарнація та статус-кво Кючук-Кайнарджійського мирного договору (захоплення Криму, Приазов'я, гирла Дніпра, Кінбурну).
2. Реінкарнація та статус-кво Ясського мирного договору (коридор у Придністров'я з можливою окупацією Одеси та дунайських портів).
3. Знищення всіх тих драйверів розвитку Півдня України, які були сформовані у XVIII столітті – насамперед у вигляді відкриття судноплавства Дніпром, Дніпро-Бузьким лиманом, дунайськими портами та портами Одеси.
Просування Росії тепер цілком збігається з аналогічним просуванням імперії у XVIII столітті (див. на мапи, – авт.). Але за всіма тими процесами прискіпливо спостерігає Туреччина, яка пам'ятає, що всі ці території колись входили в Османську імперію.
Звісно, у контексті кемалізму, відмови від імперського минулого та вестернізації країни ці історичні алюзії могли б бути цікавими лише праворадикальним націоналістичним організаціям. Але в умовах османізму та пантюркізму це стає ледь не політичним мейнстримом.
Для розуміння процесів варто лише подивитися на тональність зустрічі Ердогана з башканом Гагаузії Іриною Влах, а також проаналізувати динаміку зростання присутності турецького бізнесу в цьому автономному територіальному утворенні в складі Молдови. Приглянутися до кількості турецьких шкіл та освітніх центрів. І все це буквально поруч з українською частиною Буджака.
То якою може бути стратегія України?
До 2014 року поруч з нами формувалась надпотужна геополітична вісь «Берлін – Москва – Пекін». Ідея Меркель про «четвертий економічний рейх» та зону вільної торгівлі від Лісабону до Владивостоку. Тепер ця вісь розрубана навпіл, адже саме її існування містило величезні геополітичні ризики для ключових світових морських імперій – Британії та США. Наразі залишилась тільки частина осі «Москва – Пекін».
Контрвіссю «Берлін – Москва – Пекін» могла стати Балто-Чорноморська дуга, яка фактично перпендикулярна до неї і розрубає її на ділянці «Берлін – Москва». Геополітичний конгломерат з країн Балтії, Польщі, України та у перспективі – Білорусі (у разі зміни політичного режиму). Але таке геополітичне утворення з населенням майже 90 млн осіб – це суттєвий дисбаланс, який формується на противагу Німеччині як осьовій економіці ЄС.
Якщо Балто-Чорноморська дуга перебуває під контролем Британії та США, – це фактично диспозиція сил напередодні Другої світової війни. Ще більше, така диспозиція, цілком імовірно, може стати початком і Третьої світової війни. Для Німеччини ця модель балансування сил є неприйнятною, адже вона дуже розігріває амбіції Польщі, яка з драйвера європейського зростання перетворюється на регіонального лідера Східної та Центральної Європи.
Тут слід згадати і зростання націоналістичних настроїв серед поляків, і їхні непомірні історичні претензії до Берліну. Тому для Німеччини більш корисно було б формування нової осі «Берлін – Відень – Будапешт». Це фактично теж стара кліодинаміка та базовий ментальний код німців, австрійців та угорців. Підкладка розвитку у вигляді Пруссії (історичний наступник – Німеччина) та Австро-Угорської імперії (історичні наступники – Угорщина та Австрія). Саме тому, наприклад, Німеччина є активним промоутером європейської інтеграції Балкан і багато зробила для вступу в ЄС Хорватії та Словенії. Адже Балкани – це давня вотчина Австро-Угорської імперії.
Що стосується Балто-Чорноморської дуги, то її існування залежить від активного промоушна Великої Британії та США. Що стосується Америки, то фокус її уваги буде в найближчий час зміщено в зону Індо-Тихоокеанського регіону з ключовим супротивником – Китаєм. Дуже швидко цей процес «перефокусації» відбуватиметься за каденції Трампа (якщо він переможе). Але вже очевидно, що і демократи не зможуть працювати «на два фронти». Що стосується Великої Британії, то її інтенції на наш регіон і геополітичний потенціал значно переоцінені в «розвиткових» країнах (спрацьовує постімперський синдром).
У цих умовах Україна дійсно потрапляє в певну «пастку геополітичних можливостей» – покинувши пострадянський простір, вона не набула нового геополітичного дому. Це як равлик, що втратив свій старий панцир і ще не відростив нового, причому равлик дуже повільний, який перебуває на небезпечній ділянці світового хайвею.
То що робити?
На мій погляд (хоча він не популярний у нас), єдиний шлях для нас – знайти свої ключі від німецького «замка», але зробити це, «перестрибнувши» через Польщу. Це своєрідна геополітична стратегія гетьмана Скоропадського під час визвольних змагань (яка, до речі, дала змогу побудувати найбільш стабільну і тривалу на той час Українську державу). Тобто бути не «посилювачем» для Польщі, а «стримувачем» її геополітичних амбіцій у результаті активної взаємодії із Берліном. Стати союзником Німеччини на східному фланзі ЄС.
Що це нам дасть? Залучення німецьких інвестицій, ринок збуту нашої продукції, технології, військове співробітництво. На відміну від Польщі, ми ніколи не конкуруватимемо з Німеччиною. Водночас ми зможемо бути своєрідним балансиром польських амбіцій у відносинах Варшави та Берліна.
У всякому разі, ключі до Європи для нас є не у Варшаві, Вільнюсі чи Лондоні. Вони навіть не у Вашингтоні. Вони – у Берліні та Парижі, але голос Берліну буде вирішальним.
Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик
FB
реклама