Два роки Великої війни: чому партнери не стали союзниками
Сьогодні саме час поговорити про ситуацію, яка склалася після двох років Великої війни.
У ці дні було багато заяв, слів підтримки, багато делегацій, візитів. Зокрема в Києві була президентка Європейської комісії, прем’єр-міністри Канади, Італії, напередодні прем’єр-міністр Данії у Львові.
А президент Франції Макрон вже 26 лютого провів окрему конференцію високого рівня на підтримку України.
Була відео конференція і заява Групи 7. Як завжди, ми почули слова підтримки і солідарності, як завжди, ми почули засудження агресора, як завжди, ми почули запевнення в тому, що Україну і народ України будуть підтримувати стільки, скільки потрібно.
Проте ситуація на полі бою свідчить, що підтримки якраз і недостатньо. Вже протягом кількох місяців за умов відсутності рішення Сполучених Штатів про надання допомоги Україні європейські країни намагаються перекрити цю нестачу боєприпасів, перекрити перерви в постачаннях і зробити все можливе для того, щоб Збройні Сили України продовжували оборонні дії і продовжували відбивати ворога.
Що відбувається і чому так сталося? Що далі кінець кінцем?
Ця ситуація дала поштовх багатьом дослідника, експертам і світовим засобам масової інформації подивитися на неї глибше, з стратегічного кута зору.
І цей кут зору одразу виносить на поверхню питання, а що ж дійсно є метою допомоги країн Європейського Союзу, НАТО, Сполучених Штатів Америки, всіх партнерів, які об’єдналися в антипутінську коаліцію, які працюють у форматі Рамштайн і поза цим форматом.
Яка мета? Формулювання «підтримувати стільки, скільки буде потрібно», не дає відповіді, до чого ми прагнемо, що потрібно.
Україні потрібна перемога. А що потрібно Заходу? Ми бачимо певні дії і певні рухи, які свідчать про те, що війна в Україні нарешті після двох років призвела до прийняття рішень, принаймні в Європейському Союзі, які докорінно змінюють ситуацію в Європі. Точніше, змінять, бо вони не можуть це зробити одномоментно.
І Європейський Союз всерйоз почав розробляти і втілювати програми оновлення, модернізації і розвитку військово-промислового комплексу. Тому, що війна в Україні показала: щоб воювати, треба озброєння, треба боєприпаси. Спроможності Європи недостатні без підтримки Сполучених Штатів. І для того, щоб цей розрив між спроможностями і потребами компенсувати, відбуваються рішення, які в тому числі мають на меті залучити Україну для створення оборонно-промислового комплексу.
Але це майбутнє, це не буде одразу. А снаряди потрібні зараз. І справа нібито зрушила з місця. Після конференції в Парижі прийнято рішення фінансувати закупівлю снарядів калібру 155 мм для забезпечення негайних, невідкладних потреб Збройних Сил України.
Варто сказати, що про цю кількість боєприпасів ще на Мюнхенській конференції говорив президент Чеської Республіки. Два тижні вже було витрачено, ще тиждень пішов на те, щоб зібратися, підготуватись, і вже на цій конференції в Парижі були зобов’язання окремих учасників про те, що вони зроблять фінансові внески на цю закупівлю. І сподіваємося, що плани реалізуються дуже швидко.
Проте це мала частина. Йдеться тільки про снаряди і тільки зараз. А що робиться в ширшому контексті? Скільки треба снарядів, цих і наступних, і на який час. Про це дискутують зараз. І ці дискусії стосуються не тільки рішень в Європейському Союзі про зміцнення оборонно-промислового комплексу. Вони також стосуються і конкретних заходів в НАТО.
НАТО розпочала готуватися до збройного конфлікту. Вже згадувалося про найбільші з часів холодної війни військові навчання НАТО Steadfast Defender 2024, які відбуваються зараз і триватитимуть до кінця травня.
Хочу ще раз привернути увагу до цифр. Це найбільше навчання, і там візьмуть участь 90 тисяч військовослужбовців з підрозділів всіх країн-членів НАТО, а також Швеції. 90 тисяч – нібито цифра дуже велика, і нібито навчання розтягнуті в часі. Але ми знаємо, скільки сил Росія тримає на території України, на нашому фронті. Якщо порівняти ці цифри, то вони показують на разючий дисбаланс. Усіх цих сил, які будуть залучені на навчаннях НАТО, недостатньо для того, щоб стримати агресора в тих масштабах, як він почав діяти в Україні.
Разом з тим час від часу в пресу потрапляють сценарії чи розробки військових штабів різних країн-членів НАТО. Один з них буквально днями був оприлюднений, сценарій Бундесверу. Цікаво подивитися, що він передбачає. І це нам дасть можливість краще зрозуміти, з чого виходять наші партнери і на що вони розраховують.
Отже, один із сценаріїв генерального штабу Німеччини передбачає, що конфлікт буде. Цей конфлікт буде збройним, він буде складатися з 4-х фаз. Перша фаза, яка може тривати декілька років, буде фазою гібридних дій, не явних дій, не гарячого етапу війни.
Друга фаза, як вважають військові планувальники, це розгортання військ, яке буде тривати, за їхніми планами, декілька місяців. Мається на увазі, що розгортати війська буде і Російська Федерація зі східного флангу НАТО, і НАТО також буде розгортати свої збройні сили по той бік кордону, не відомо тільки якого саме.
Далі, вважають планувальники, які розробляють сценарії війни, буде відкрита військова агресія, військові дії, які триватимуть один рік. Після цього, через рік спротиву, оборони на східному кордоні НАТО, відбудеться вторгнення на територію Німеччини.
Після року бойових дій. Це вторгнення буде тривати, за цими планами, кілька місяців і закінчиться припиненням вогню. Припинення вогню через кілька місяців військових дій на території Німеччини. Це один із сценаріїв, які розробляються в НАТО.
Що можна зрозуміти і побачити з цього сценарію? По-перше, планувальники не бачать можливості закінчити війну в Україні зараз так, щоб зруйнувати всі спроможності і можливості Росії наростити свої сили і бути готовими до активних дій вже через два роки. Вони планують, що це буде, отже вони не бачать, що війна в Україні щось змінить у розстановці сил.
Так само бачиться протистояння, кордон НАТО, бачиться можливість Росії розгортати свої війська.
Отже, перемога України чи закінчення, як вони вважають, війни в Україні не принесе докорінних змін, не змінить ситуацію з безпекою на європейському континенті і не усуне можливості агресивних дій, поновлення війни і вторгнення з боку Російської Федерації.
І найголовніше те, що навіть ця нова можлива агресія Росії, в яку вже буде втягнуто НАТО і яка вже буде відбуватися навіть на території Німеччини, закінчиться перемир’ям. Не поразкою Росії, не руйнуванням спроможностей і здатності Росії виношувати і здійснювати нові плани агресії, а перемир’ям, тобто, поверненням до статус-кво.
Очевидно, що такі розрахунки і такі плани показують нам, що і війна в Україні очима НАТОвських стратегів закінчиться не перемогою України, на їхню думку, а якогось роду перемир’ям.
Про це, до речі, свідчить і дуже розлогий аналіз, який підготували фахівці RAND Corporation, там більше 150 сторінок про те, як можуть розвиватися події в Україні, і з самого початку, вже в передмові цього великого аналізу відкидається можливість перемоги однієї зі сторін, як пишуть обережні аналітики, в цій війні, яка зараз розгортається на території України.
Тобто, в тих сценаріях і аналізі RAND розглядається тільки можливість припинення бойових дій і переговори. Про що переговори? Ми вже знаємо, що з Росією переговори вести не можна, що будь-які заклики та сподівання на те, що буде припинено агресію з боку Росії не мають ефекту і не мають сенсу.
І тому, коли в заяві Великої сімки в день другої річниці Великої війни міститься в черговий раз звернення до Російської Федерації із закликом припинити військові дії і вивести війська з території України, слід розглядати це як свідчення, що ритуальні стандартні заклики будуть продовжуватися.
Я вже не кажу про те, що новий чи світовий порядок, заснований на правилах, не може спиратися на фундамент, який вже не є міцним, на фундамент і вже нічого не тримає.
Вся архітектура безпеки, яка існувала до вторгнення Росії в Україну, зруйнована. Вже не тільки даху немає в цієї архітектури, стіни пішли тріщинами, та й сам фундамент вже не такий міцний, як був раніше. Коли ми говоримо про фундамент безпеки, то маємо на увазі передусім Статут Організації Об’єднаних Націй і завдання Ради Безпеки, яка має упередити конфлікти і вирішувати конфліктні ситуації.
Всього цього немає, проте в натівських стратегіях та й інших, які нам доступні, мова йде про те, що всі ці елементи безпеки, які підтвердили свою неефективність і нездатність усувати будь-яку небезпеку, загрози і конфлікти, далі традиційно та інерційно продовжують використовуватися у теоретичних побудовах і сценаріях, які розробляють аналітики.
Йдеться про те, що замість того, щоб чітко ще раз собі сказати і нам підтвердити, що єдиний вихід із ситуації, яка зараз складається, – це перемога України, приборкання агресора і зміна всієї системи безпеки в результаті поразки Росії в цій війні.
Це єдиний шлях до нової безпеки і до нового світового порядку. І тільки тоді буде успішною Формула миру Зеленського, українська формула миру, коли Україна переможе, коли ми зможемо говорити про те, що тільки з цієї точки може бути розпочатий відлік побудови нової системи безпеки.
Все інше призводить до намірів проводити ремонти, чи то косметичні, чи то капітальні, споруди, яка вже не піддається ремонтам, не піддається реноваціям. А заклики припинити війну і вивести збройні сили Росії з території України нічого не дадуть.
Такими закликами або «мирними переговорами» нічого не можна добитися, навіть не можна сподіватися, що Кремль видасть військових злочинців трибуналу, поверне всіх викрадених дітей, що Кремль сам прийме рішення повернути всіх заручників і військовополонених, яких Росія утримує на своїй території, добровільно виведе залишки Чорноморського флоту з Севастополя, добровільно поправить свою Конституцію і відмовиться від окупації Криму та деяких областей України, які Росія вже вважає своїми. Це, до речі, підтвердила в черговий раз російська сторона, коли створила два військових округи – Ленінградський і Московський, – які включають в себе окуповані області України, вже не частково окуповані їх частини, але наші області в повному обсязі.
Це наш противник, тому шлях один – перемагати Росію і тільки після перемоги говори про все інше.
Якщо ж повертатися до аналізу ситуації, яка складається з діями наших партнерів і їх стратегічними планами, то на питання про те, яким є насправді план і якою є стратегія Заходу відносно війни в Україні і як закінчувати війну, скоріш за все відповіді нема.
Навіть заголовки деяких публікацій за останні дні свідчать про те, що так само на ці питання, як і куди буде розвиватися ситуація в Україні, відповіді нема. Один приклад, публікація у Financial Times під заголовком «Чому лякливість Заходу лише підбадьорила Путіна». Чому підбадьорила Путіна, у чому лякливість? Лякливість у тому, що зброя і боєприпаси надавалися не так швидко, як треба було, і не в тих обсягах, які були потрібні. Кожного разу тривали такі дії, узгодження і погодження, які призводили до затримок.
Затягувались рішення про те, які ж типи і види озброєнь можна і треба передати Україні і для чого. І такі коливання показують, що ця нерішучість викликана тим, що відсутня стратегічна мета, якою має бути перемога України.
Для перемоги потрібні і літаки, і засоби протиповітряної оборони, і засоби враження дальнього радіусу. Це те, про що далі продовжуються дискусії, які відволікають, відтягують момент перемоги, момент, коли Збройні Сили України матимуть достатньо боєприпасів, озброєнь і ресурсів, щоб планувати свої дії.
Нерішучість Заходу, нерішучість наших партнерів виявилася, на думку західної преси, і в тому, що санкції не були дієвими. І широко відомий факт, який часто наводиться в засобах масової інформації, що за два роки війни Європейський Союз заплатив Російській Федерації за нафту і газ більше, ніж Україна отримала в якості допомоги.
Такі дисбаланси та зволікання ведуть до того, що збільшується невизначеність. В умовах невизначеності агресор, відчуває себе більш впевнено, більш вільно і тому дозволяє собі різні інші рухи, дозволяє собі погрози щодо вторгнення на територію НАТО, натяки на те, що буде втручатися в ситуацію в Придністров’ї і таке інше.
Москва і Путін планують і бачать своє майбутнє в горизонті шість років, і про ці шість років сказано в посланні Путіна, як вони бачать собі це найближче майбутнє.
Ми бачимо найближче майбутнє зовсім інакше, і для цього нам необхідно, щоб наші партнери стали нашими союзниками і думали так само як ми: єдиний вихід із ситуації – це перемога.
І тому для перемоги треба робити все, не обмежуючись формулою «стільки, скільки це буде потрібно», робити вже зараз. І не слухати чи чекати коментарів з Кремля на пропозицію президента Макрона ввести військові підрозділи на територію України.
Замість цього треба не чекати, якою буде реакція, не перевіряти цю реакцію, а у Вашингтоні (на саміті НАТО, - авт.) прийняти рішення і запросити Україну до членства в НАТО. Це ніяк не змінить стратегічного балансу сил і не викличе того, чого так боїться Захід, що Росія негайно реагуватиме з використанням ядерної зброї.
Таких рішень не треба уникати, треба розуміти, що Росія слабка і буде ще слабкішою, якщо наша рішучість, наша спільна рішучість буде ще сильнішою, якщо ми не будемо говорити про будь-які інші можливості, будь-які інші опції, аніж перемога і покарання агресора.
Ігор Долгов, український дипломат
Повну відеоверсію цього блог-проєкту дивіться на каналі Ukrinform TV
Читайте та дивіться й інші випуски проєкту "Блог Ігоря Долгова":
● Від Вільнюса до Вашингтона: Україна, НАТО, безпека
● Мюнхенська безпекова конференція: Мир через діалог
● Чи залишиться Європа з Україною без підтримки США
● Стривожена Європа готується до війни
● Рамштайн: від Контактної групи з питань оборони України до “коаліції коаліцій”
● Формула миру: вища математика геополітики. Перший Глобальний саміт миру замість Третьої світової
● БРІКС: Що по той бік «стіни» та з якої цегли її складено
● Державний тероризм. Шлях злочинця
● Що показав досвід нейтралітету Фінляндії і Швеції
● Геополітичний вимір Євросоюзу: Як змінюється ЄС і як на це впливає Україна
● Глобальний Південь: що це таке, як з цим жити і куди рухатися далі
реклама