«Міграційний» шантаж Європи

Сухопутний кордон Європейського Союзу протяжністю 6000 кілометрів між Україною, Білоруссю, Молдовою, Російською Федерацією та його східними державами-членами (Естонія, Фінляндія, Угорщина, Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Словаччина, Болгарія та Румунія) донедавна не був воротами для нелегальної міграції. Згідно з даними Fortex (Європейської Агенції з прикордонної та берегової охорони), масштаби нелегальної міграції на всьому східному кордоні були значно менші, ніж на будь-якому іншому міграційному шляху до ЄС, і становили лиш частки відсотка від загальної кількості.

У 2015 році, коли наплив біженців до країн Європи досяг небувалих із часів Другої світової війни розмірів, на східному кордоні зафіксували 1927 випадків нелегальних перетинів. Для порівняння: західнобалканським шляхом у тому ж році до ЄС нелегально потрапило 764 тисячі 33 людини, а східносередземноморським шляхом – 885 тисяч 386. Навіть тимчасовим шляхом нелегальної міграції, арктичним, який утворився в період з жовтня по грудень 2015 року, до ЄС потрапило близько 6000 прохачів притулку переважно з Афганістану та Сирії – утричі більше, ніж за весь рік через східний кордон.

Цього року ситуація на східному кордоні ЄС змінилася радикально. У порівнянні з 2020 роком, кількість випадків нелегальних перетинів зросла на фантастичні 1407%. Але вражають не так абсолютні цифри, які відносно невисокі (скажімо, наразі німецька поліція зареєструвала 6600 мігрантів, які нелегально прибули з території Білорусі, переважно у жовтні). Найбільше вражає спосіб, яким вони були досягнуті: цей канал нелегальної міграції штучно створив режим самопроголошеного президента Білорусі.

Мігрантів централізовано завозять до країни, спокушаючи оманливими перспективами подальшого легкого трансферу до ЄС, концентрують їх на західних кордонах, де під дулами автоматів фактично штовхають на штурм, не даючи можливості повернутися. Раніше на білорусько-литовському, а зараз на білорусько-польському кордоні події нагадують фронтові зведення: провокації, прориви, сутички, постріли. У такий спосіб Лукашенко мститься сусіднім країнам ЄС за підтримку білоруської опозиції.

До Лукашенка так чинив Каддафі, покійний диктатор Лівії, у 2011 році. У помсту за підтримку Італією противників свого режиму – Каддафі «перетворив на пекло» Лампедузу, невеликий італійський вулканічний острів у Середземному морі, відправивши туди на човнах тисячі відчайдушних африканських мігрантів. Сотні яких загинули при спробі перетину морського кордону.

«Посадити охоплених розпачем людей на човни, штовхнути їх у море – відправити їх на смерть у Середземне море – це щось дуже близьке до того, щоб стати черговим злочином проти людства», – казав тодішній міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні.

У лісах на західних кордонах Білорусі від холоду та голоду вже загинуло щонайменше 10 мігрантів. Пропагандисти режиму Лукашенка очікують, що жертв буде ще більше, і наперед цинічно покладають провину за них на польську сторону.

Антон Шеховцов, український експерт зі зв'язків Кремля з ультраправими та екстремістськими рухами, вважає таку поведінку Лукашенка «актом спонсорованого державою тероризму».

ДІЄ ЛУКАШЕНКО САМ ЧИ ЗА ВКАЗІВКОЮ З КРЕМЛЯ?

Прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький звинувачує Путіна в організації міграційної кризи на кордоні країни з Білоруссю.

«Лукашенко є виконавцем нападу, але у цього нападу є спонсор, якого треба шукати в Москві, й цим спонсором є президент Путін», – сказав Моравецький під час екстрених дебатів у польському парламенті.

Білорусь ніколи б не поводилася так агресивно на польському кордоні без згоди Москви, чіткого схвального сигналу від Путіна. Вона діє як агент Росії, вважає експерт з російської військової політики Якоб Хеденског зі Шведського агентства оборонних досліджень.

Британський Королівський інститут міжнародних відносин Chatham House також пише про Білорусь, як про «ще один інструмент у гібридній війні Росії проти західних ліберальних демократій».

Москва справді не тільки не перешкоджає Мінську створювати вибуховий конфлікт на формально спільному кордоні (Союзної держави), але й повторює його риторику, покладаючи провину за кризу на Захід. Утім, схвалення цієї схеми, яка вписується у кремлівську політику розхитування та послаблення Європи, не означає, що Лукашенко виступає у ролі всього лише її виконавця. Він давно вороже ставиться до Польщі й ще майже двадцять років тому лякав її тим, що «у нас приблизно 150 тисяч нелегальних мігрантів – з Індії, Пакистану, Афганістану та інших країн, вони у нашій країні на низькому старті, щоб подолати цей кордон».

«Я впевнений, що європейці не просто до Білорусі прийдуть, вони приповзуть і проситимуть у нас допомоги у співпраці, як мінімум, у боротьбі з наркотрафіком та з нелегальними мігрантами, бо це у них найболючіша зараз проблема. Тому вони нікуди не подінуться без співпраці та нашої підтримки. І ще. Не платитимуть, ми власним коштом не захищатимемо Європу від цих потоків... Вони мають принаймні нас попросити, щоб ми боролися проти цього, і заплатити нам», – казав Лукашенко в інтерв'ю 2002 року.

У цьому ж інтерв'ю майже двадцятирічної давності він критикував Путіна за «велику любов з Євросоюзом», а також за «вступ Росії до НАТО на приставній табуретці». Тому Кремлю не потрібно його дресирувати та нацьковувати в антизахідному ключі, це невіддільна частина його світогляду. І до того, що Європу можна шантажувати дірявим кордоном, він здогадався сам по собі.

До речі, режим Лукашенка десятиліттями брав у ЄС гроші на перебудову білоруських прикордонних органів та розвиток інфраструктури. Лише у період з 2001 по 2012 рік підтримка Євросоюзом Білорусі в галузі інтегрованого управління кордонами становила приблизно 47,5 мільйона євро.

«ДОБРОВІЛЬНИЙ ПУТІНСЬКИЙ ПРОВОКАТОР»

Утім, антизахідні погляди та схильність до шантажу самопроголошеного президента Білорусі не означають, що Москва не зацікавлена в цій кризі та не підживлює її, заохочуючи Лукашенка своєю підтримкою. Москва може вважати, що завдяки цьому конфлікту вбиває одразу двох зайців: завдає удару по Європі та відрізає шляхи відступу самому Лукашенку, не залишаючи йому простору для політичного маневру.

Хоча він і сам його не залишає, стверджуючи, що країни Заходу наче навмисно під прикриттям міграційної кризи просувають свої війська ближче до кордонів Союзної держави. І погрожуючи, що «у нас є що просунути ближче до кордонів, а тим більше – у Російської Федерації». Звичайно, в Росії таку риторику радо підтримують.

Американський аналітичний центр Atlantic Council влучно називає Лукашенка «добровільним путінським провокатором». Він діє відповідно до своїх схильностей, але на користь Москви. Видання порівнює Лукашенка з Кадировим. Називаючи останнього «добровільним путінським катом», який ліквідує критиків Путіна, дозволяючи йому «не залишати відбитків пальців».

На думку колишнього командира спецпідрозділу GROM (військової частини Сил спеціального призначення Польщі) генерала Романа Полько, Лукашенко дійсно намагається використати проти Польщі «людську бомбу», наївно вважаючи, що Європа піддасться шантажу, зніме всі санкції й, можливо, навіть надасть якусь фінансову допомогу, щоб зупинити потік мігрантів. Але водночас це Путін «смикає за ниточки».

«Путін постійно веде гібридну війну. Він знає, що занадто слабкий, щоб виграти відкритий збройний конфлікт з НАТО. Крім того, Росія занадто залежить від західних економік, щоб дозволити собі такий конфлікт», – каже генерал.

Насправді, пише Atlantic Council, сфабрикована білоруським диктатором криза імітує тактику, у застосуванні якої раніше звинувачували Росію. Йдеться про міграційну кризу 2015 року, пік якої настав після вступу Росії у війну в Сирії.

У 2015 році сирійським збройним повстанцям вдалося досягти значного прогресу в боротьбі з військами режиму Башара Асада й поставити під загрозу утримання урядовими військами Дамаска.

Президент Асад звернувся по допомогу до Кремля, а 30 вересня Рада Федерації Росії уповноважила президента Путіна вести війну на території Сирії. З вересня 2015 року російська авіація атакувала антиурядові сили (від 7 до 15 тисяч бойових вильотів, за різними оцінками – понад 12 тис. знищених об’єктів). Це докорінно змінило хід військового конфлікту. Президент Асад, у поразці якого мало хто сумнівався, залишився при владі.

Тоді ж почалася хвиля міграції, й сотні тисяч сирійців рушили на захід, намагаючись уникнути війни. Осінь і зима 2015 року принесли до Європи хвилю міграції набагато більшу, ніж хвиля, викликана війною в колишній Югославії. Тільки до Німеччини прибув мільйон біженців.

Хвиля біженців породила низку невирішених проблем. Це призвело до зміцнення позицій дружніх Кремлю правопопулістських лідерів, партій і рухів, створило розкол серед європейських країн, підштовхнуло Британію до виходу з ЄС, а також дало благодатний ґрунт для російської пропаганди, яка малювала апокаліптичні картини загибелі Європи. І стверджувала, що вижити Європа зможе тільки-но в союзі з Росією.

Такий самий меседж просуває зараз білоруська пропаганда, яка вже не відрізняється від російської: «Європа може бути сильною лише тоді, коли вона з Білоруссю та Росією має добрі стосунки».

Вони апелюють до «справжньої» Європи, до якої зараховують Німеччину та Францію, називаючи їх країнами, які «мають суверенітет хоч якийсь». Причому як доказ суверенітету наводять укладання необхідних Росії угод. І зневажливо відгукуються про Польщу, Литву, Україну. Мовляв, вони провокують конфлікти, які не потрібні «справжній» Європі, але їх буде миттєво знищено.

«Рішення військовим шляхом даного конфлікту спричинить кінець польської державності, литовської, та й роздроблення Євросоюзу. Про Україну ми взагалі вже не говоримо, цієї держави як такої немає», – стверджують на телеканалі СТВ.

Таким чином, сценарій, за яким розігрується ця політична п'єса, дуже схожий на сценарій 2015 року: створити кризу – звинуватити в ній того, хто від неї страждає – запропонувати себе як рішення. Але цього разу все надто шито білими нитками. У 2015 році Росію не ловили за руку, могли звинувачувати у створенні кризи тільки на основі непрямих ознак. Штучна природа цієї кризи надто очевидна. Тому пропаганда, яка намагається повторити той самий прийом знову, виглядає тим, чим є: лицемірством та цинізмом. А самі дії – «нелюдськими та бандитськими».

Крім того, коли кажуть, що натовп мігрантів, який трощить перешкоди однаковим новим інструментом, «самоорганізувався», або про те, що це «крок відчаю», або коли загрожують «нехай тільки спробують стріляти в жінок та дітей», і звинувачують у «провокаціях» того, хто захищається, в Україні дуже добро зрозуміло, що це означає: гібридну війну.

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки