Ескалація на Донбасі: що має робити держава Україна

Уперше з 2014 року Росія сконцентрувала таку значну кількість військ і озброєння на кордонах з Україною. І не тільки військові аналітики, а й чимало європейських політиків першого ешелону стривожені цією ситуацією. Паралельно Кремль розгорнув безпрецедентну інформаційну війну, роздмухуючи в країні й за її кордонами воєнну істерію, звинувачуючи Україну в порушенні мінських угод та ескалації конфлікту. Російське керівництво не йде на переговори ні в рамках міжнародних структур, ні в рамках мінського процесу, відмовляючись пояснювати мотиви своїх військових приготувань.

У цих умовах від українського суспільства і його політичного керівництва потрібні консолідована позиція, виважені, але рішучі кроки, спрямовані на те, аби бути готовими до різного розвитку подій і адекватної відповіді на дії агресивно налаштованого сусіда. Український інститут майбутнього в аналітичній  доповіді, розміщеній на сайті організації, пропонує свою стратегію дій України у зв’язку з ескалацією на сході країни.

ЦІЛІ Й МОТИВИ КЕРІВНИЦТВА РФ

Автори доповіді, аналізуючи цілі ескалації й мотиви керівництва РФ, виділяють серед них як глобальні – що не пов’язані з Україною, так і регіональні, які мають до неї безпосереднє відношення.

Переслідуючи глобальні цілі, Путін і його оточення свідомо йдуть на підняття ставок у політичному протистоянні з Заходом (США та ЄС) на тлі загострення відносин між ними та переформатування міжнародних процесів після зміни влади у США. Вони ставлять перед собою задачу посилення протиріч між західними союзниками (США, Великою Британією, Францією, Німеччиною) у питаннях безпеки на Євразійському континенті.

Важливою метою політичного керівництва РФ, на думку аналітиків Українського інституту майбутнього, є реконсолідація політичного впливу з метою повернення у світову політику в якості глобального гравця, з яким вимушені розмовляти по ключових темах міжнародної безпеки, повернення до ялтинсько-потсдамського поділу світу, де Росія, як спадкоємиця СРСР, є ключовим гравцем і має зону виключних інтересів, визнану всіма іншими сторонами.

Росії важливо заручитися нейтралітетом або обмеженим прийняттям США домінуючої ролі РФ у своїй периферії (Україна, Білорусь, Казахстан, Південний Кавказ), здійснити тиск на європейські країни з метою виходу на прийнятний компроміс по розподіленню зон впливу на пострадянському геополітичному просторі.

Нарешті, метою дій РФ є прагнення завдати превентивний удар або продемонструвати готовність завдати такий удар на одному з кризових майданчиків, щоб відмовити Захід від спроб дестабілізації внутрішньополітичної ситуації у РФ.

Якщо говорити про регіональні цілі РФ у її спробах ескалації конфлікту, то в аналітичній доповіді виділені такі з них: прагнення розіграти “українську карту” для внутрішньої аудиторії для мобілізації прихильників перед виборами у Держдуму, де одним із головних елементів стане “захист російських людей”, і з метою превентивної каналізації протестних настроїв.

Не менш нагальним для Кремля є завдання – змусити Україну відкрити доступ до Північно-Кримського каналу, або почати переговори про це, або отримати доступ до нього шляхом проведення обмеженої військової операції.

Російська сторона також намагатиметься через загострення ситуації на сході країни схилити Україну до переговорів з бойовиками ОРДЛО.

Цілями політичного керівництва РФ, на думку аналітиків Українського інституту майбутнього, є також економічна блокада України через посилення тиску на Азовське море та ускладнення роботи чорноморських портів; дестабілізація внутрішньополітичної ситуації в Україні з метою як мінімум послаблення політичної влади і схиляння її до поступок у переговорах, а як максимум – доведення ситуації до хаосу та громадянської війни на тлі масової істерії й нагнітання обстановки; повернення проросійських сил в українську політику; збереження “питання Донбасу” як одного з топових питань внутрішньополітичного порядку денного в Україні.

У Кремлі також ставлять мету – добитися відмови України від поглибленої співпраці з НАТО, мораторію на перебування будь-яких військових сил НАТО та прототипів військових баз на території України.

В разі масштабного конфлікту – це швидка військова перемога над ЗСУ в найкоротші терміни із подальшим захопленням частини території або без цього.

ПЛАНИ ДІЙ ТА СТРАТЕГІЧНІ ЗАВДАННЯ УКРАЇНИ

Зупинившись на моделях поведінки, яку має обрати Україна в нинішній ситуації, автори аналітичної доповіді зазначили, що вони мають бути визначені залежно від стратегічних задач, що стоять перед державою. Таких моделей може бути декілька. В межах цих планів можуть застосовуватися всі або більша частина перелічених у доповіді інструментів, відрізнятися будуть лише пріоритетність їхнього застосування, тональність та комунікація із суспільством.

Модель №1. Превентивна ескалація. У разі вибору цієї моделі, вважають аналітики Інституту майбутнього, Україна піднімає ставки у відповідь на загострення з метою відрадити Росію від ідеї нового військового вторгнення або масштабної ескалації на лінії розмежування чи з боку Криму, а в кінці – повертається до деескалації та відновлення статусу-кво.

Модель №2. Прийняти виклик. У цьому випадку Україна піднімає ставки у відповідь на загострення з метою підготовки до спалаху масштабних бойових дій. На тлі глухого кута на переговорах і безперспективності переговорів, українська влада приймає виклик та ідею того, що для зміни модальності конфлікту потрібна чергова проміжна фаза бойових дій.

Модель №3. Поступова деескалація. Відповідно до цієї моделі, Україна здійснює обмежені кроки для підготовки військової інфраструктури до потенційного конфлікту, а паралельно – приймає низку рішень та ініціатив, спрямованих на деескалацію й розблокування переговорів, для уникнення подальшої ескалації та відновлення політичного процесу.

Модель №4. Мир будь-якою ціною. Обравши четверту модель, Україна ініціює нові переговори з РФ і приймає частину або всі умови, які призведуть до відновлення політичного процесу та виходу на врегулювання конфлікту, але під потужні та юридичні гарантії Заходу і РФ.

ІНСТРУМЕНТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПЛАНУ

Зупинившись на військових та військово-політичних інструментах, автори доповіді зазначають, що такими мають бути – засідання РНБО та підготовка указу про воєнний стан; термінове проведення військових навчань (по можливості, з членами НАТО). Причому особливий упор має робитися на відпрацювання ракетних стрільб та на підвищення боєздатності сил ППО. Необхідно також терміново ухвалити закон про тероборону, причому тероборона має бути не громадською організацією, як це пропонують зараз в ОПУ, а окремою частиною ЗСУ і підпорядковуватися Генштабу (закон можна прийняти протягом одного тижня). В найкоротший термін слід провести місячні збори-навчання тероборони; провести навчання резервістів.

Важливо також провести переговори про присутність у Чорному морі (портах України) кількох кораблів НАТО.

Водночас треба прискорити виконання оборонного замовлення і забезпечити безперебійне надходження коштів на заводи Укроборонпрому.

Серед політичних інструментів автори аналітичної доповіді бачать такі. Потрібно офіційно заявити про зрив перемир’я. Президент має заявити про нову ініціативу перемир’я, яка має передбачати в тому числі й можливості певного люфту щодо постачання води в Крим. Навколо цього потрібно почати великий міжнародний діалог.

Має бути проведене закрите засідання парламенту з обговоренням ситуації та можливих дій Ради по введенню воєнного стану; ухвалені зміни до бюджету, які передбачатимуть збільшення фінансування армії (обов’язково – підняття зарплат воєнним) та оборонного замовлення.

Необхідно буде посилити перевірку людей призивного віку, які переходять лінію розмежування.

Важливими, на думку аналітиків інституту, є консультації з Молдовою з питань контрабанди товарів через Придністров’я, посилення кордону з Придністров’ям.

Дієвим інструментом має стати Залучення до діалогу церкви, особливо УПЦ МП, яка змушена буде реагувати в незручній для себе ситуації. На думку авторів доповіді, варто звернути увагу на спонсорів церкви з тим, щоб вони були змушені тиснути на ієрархів.

В аналітичній доповіді також підкреслена важливість міжнародних інструментів реалізації українського плану дій.

Насамперед це скликання Радбезу ООН для обговорення нового перемир’я (очевидно, доведеться робити кілька засідань). Паралельно треба підготувати резолюцію Генасамблеї ООН з засудженням дій РФ.

Необхідно також розпочати інформаційну розкачку теми про підготовку «нової ініціативи» з врегулювання конфлікту на Донбасі (такий собі «Мінськ-3»). Разом з цією ідеєю, почати активно говорити про перенесення переговорів з Мінська в інше місце. Варіанти: Будапешт, Стамбул або Нур-Султан. Почати переговори про це з учасниками Нормандського формату.

Важливим інструментом автори доповіді вважають лобіювання в США посилення санкцій проти суверенного боргу РФ та їхнього банківського сектору.

Варто анонсувати кадрові перестановки у ТКГ (керувати нашою групою має дипломат-важковаговик). Визнати, що переговори у ТКГ можуть бути використані лише для вирішення тактичних та гуманітарних питань, а вся політична частина має бути перенесена у Нормандський формат. Повернутися до ідеї миротворців ООН для заморозки ситуації.

Разом з тим аналітики Інституту майбутнього вважають за потрібне домовитися про збільшення обсягів отримання летальної зброї з Заходу (в короткі терміни ми маємо отримати таку зброю, навіть у невеликих обсягах).

Як дуже крайній випадок, якщо виникне термінова потреба розрядити обстановку, в доповіді пропонується заявити про готовність переговорів з ОРДЛО, але тільки з тактичних питань, як наприклад – безпека на КПВВ, передача гуманітарних вантажів, ремонт інфраструктури. При цьому, зауважують автори запропонованої стратегії, варто твердо розуміти, що створення будь-яких постійних формалізованих майданчиків неприпустиме.

Пропонується також припинити інформаційну розкачку про «скоро отримаємо ПДЧ»: вона, зазначають автори доповіді, більше схожа на істерику та не допомагає в цій ситуації, показуючи, що ми слабкі й сподіваємося лише на зовнішню підтримку.

Щодо інформаційних інструментів, то в доповіді пропонується розпочати інформаційну кампанію про те, як країна готується до оборони. Головне завдання кампанії – об’єднати країну навколо ідеї збереження держави і проти єдиного ворога: путінської Росії. Наголос, підкреслюють аналітики, має бути саме на словосполученні «путінська Росія», зважаючи на те, що чверть населення досі не визнає РФ агресором.

Відзначається також важливість глобальної роботи в соцмережах по виявленню російських фейків і затриманню реальних кураторів ботоферм; реальне витіснення проросійських телеграм-каналів з інформпростору (там неможливо працювати виключно силовими методами). Наймасовіше поширення фейків відбувається через Вайбер-канали. З ними, на думку авторів доповіді, українські «спецслужби поки що не працюють взагалі». А отже, на їхню думку, потрібно на аутсорсі найняти компанії, які відслідковуватимуть ситуацію саме в цій мережі й даватимуть спецслужбам відповідну інформацію.

Варто також провести масовану кампанію, спрямовану до жителів ОРДЛО, з умовною назвою «робота, а не війна», з пропозицією роботи на неокупованих територіях. Головною метою має стати відтік молодих людей призивного віку з цих територій.

За публікацією в UIFuture

ДОВІДКА

Український інститут майбутнього – незалежний аналітичний центр, котрий прогнозує зміни та моделює можливі сценарії розвитку подій в Україні. Позиціонує себе як спільний проєкт представників українського бізнесу, політики та громадського сектору. Заснований влітку 2016 року. Інститут працює за п'ятьма основними напрямками: міжнародна політика, внутрішня політика, національна безпека та оборона, економіка, правоохоронна й судова системи. Вбачає свою місію у проєктуванні успішного майбутнього України через експертні дослідження та дискусії.

*  *  *