Після Берліну: якими є нині насправді позиція і перспективи України
Повернувшись до Києва, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба «підбив» підсумки візиту до Берліну, опублікувавши допис на Фейсбуці.
«Ми не підемо на прямий діалог з окупаційними адміністраціями. Ми не підемо на вигадану Кремлем федералізацію. Ми не поступимося у питанні кордону, виводу російських військ, розформування окупаційних адміністрацій (…) Україна з року в рік демонструє готовність йти на розумні компроміси, але ми ніколи не підемо на жодні особливі статуси за російським сценарієм, з правом вето на загальнонаціональні рішення та іншими вимогами, які підривають наш суверенітет», – пише Кулеба.
Водночас глава українського дипвідомства вважає «важливим досягненням» поїздки в Німеччину повернення до порядку денного питань анексованого Криму та українських політв’язнів в Криму і Росії.
«Крим і Донбас – це все українські території, тимчасово окуповані Росією у ході агресії. У цьому плані між ними немає різниці (…) Ми доб’ємося деокупації і реінтеграції в Україну і Донбасу, і Криму. Скільки б часу це не зайняло», – наголошує глава МЗС.
Все це звучить доволі оптимістично. Українські пріоритети сформульовані чітко і не допускають різночитань. Наша делегація в Берліні була рекордно представницькою. І те, що ми наразі знаємо про візит із заяв його учасників, підказує висновок: союзники з нами, перспективи справедливого завершення російської агресії обнадійливі. Але чи насправді це так? Ми же знаємо про мистецтво дипломатів не сказати того, чого не можна або не хочеться, роблячи це так, що ніхто цього й не помітить.
То яка реально, з погляду експертів, позиція і перспективи України, виходячи з перших підсумків візиту і публічних заяв? На це питання Укрінформу відповіли:
Павло Клімкін, дипломат, міністр закордонних справ України у 2014-2019 рр.:
«Дві принципові речі візиту українського «десанту» в Берлін – відновлення довіри і спільна координація. Чи досягнули ми цього – невдовзі побачимо»
– Декілька тез. По-перше, цей візит запізнілий. Його потрібно було зробити щонайменше у вересні-жовтні минулого року. По можливості таким же складом.
По-друге, цей склад я би не називав делегацією або командою. Це – своєрідний десант. Є різне ставлення серед наших партнерів до посадовців, які займаються проблематикою Донбасу. І те, що вони поїхали в Берлін разом, це важливо.
По-третє, на сьогодні немає проривних результатів цього візиту. Він був робочий. І, насправді, не про заяви, а про дві принципові речі.
Перший момент – це відновлення довіри. Оскільки наші західні партнери буквально з преси дізналися про деякі результати «мєждусобойчика» з Росією, приміром, про ідею створення так званої «Консультативної ради». Зараз цю ідею успішно поховано, утім осад залишився. І відновлення довіри… Чи досягнули цього – побачимо протягом наступних місяців, тому що за результатами публічних заяв, які, до слова, були достатньо стримані, цього не побачиш.
Другий момент – дієва координація. Нам це конче потрібно. Україна в рамках Нормандського формату завжди спочатку погоджувала позицію зі Сполученими Штатами, а також іншими колегами по «Великій сімці». А вже потім цю позицію ми спільно намагалися представляти Росії. Я до того, що наші німецькі друзі не зрозуміли гру з абеткою. Себто, коли Україна заявляла про план «А», план «Б», «В» тощо. Наші колеги хочуть конкретики, хочуть розуміти, що це насправді за плани, які їх роль, за яких умов можуть бути реалізовані. Щоб виробити спільна стратегію – треба розуміння.
Чи почули від нас цю конкретику в Берліні? Мене там не було, тому – не знаю. Як на мене, Україна мала б презентувати свої плани декілька місяців тому. І взагалі, коли ми працюємо над звільненням Донбасу і Криму, то як би контраверсійно це не звучало, але це питання суспільного консенсусу та нашого консенсусу з колективним Заходом, з нашими друзями і партнерами. Оскільки без спільної лінії неможливо політично і дипломатично натиснути на Росію. А що потрібно зараз РФ? Щонайменше – пом’якшити санкції. А ще краще – скасувати їх узагалі. Ну, і по можливості не з’їхати з планів прямого і опосередкованого контролю над Україною. Тож протидіяти Росії можна тільки спільними зусиллями. Ми не можемо домовитися у двосторонньому порядку. Тому що ряд питань, які є ключовими для Москви, виходять за межі будь-якого двостороннього діалогу. Зрештою, діалог з країною-агресором… Скоріше, це взаємодія, бо діалогом це не назвеш.
Відносно атмосфери переговорів міністрів закордонних справ – нормально. Обговорювалося різне: і Донбас, і взаємодія з Німеччиною в контексті їхнього піврічного головування в ЄС, і взаємодія з НАТО, і так далі. Загальний контекст усього цього побачимо вже найближчим часом. Маю певні відгуки від наших німецьких партнерів. І ці відгуки – змішані. Вибачте, але детальніше не коментуватиму.
Михайло Басараб, політолог, співкоординатор «Руху Опору Капітуляції»:
«На жаль, Зеленський, як і Порошенко, продовжує рухатися в парадигмі буквального виконання «Мінська»
– Дуже складно аналізувати наратив правлячої команди щодо так званого “мирного врегулювання”. Тому що на сьогодні маємо щонайменше чотирьох посадовців, які виголошують офіційну позицію влади з цього приводу. Це сам президент України Володимир Зеленський, глава ОП Андрій Єрмак, міністр і віцепрем’єр Олексій Рєзніков та міністр МЗС Дмитро Кулеба. Буває складно зрозуміти заяви кого із них відображають реальну позицію влади. Не виключаю, що подібну конструкцію побудували навмисно, аби приховати справжній сенс процесу “мирного врегулювання”.
Стосовно результатів поїздки до Берліну, а також подальших планів і намірів. Вірити, покладатися на обіцянки, на якісь протокольні заяви за підсумками переговорів – це невдячна справа. Оцінка – тільки за діями. Нагадаю, що 11 березня 2020 року Єрмак разом із Кучмою підписали протокол про створення так званої «Консультативної ради», до якої мали увійти представники окупаційних адміністрацій на Донбасі. Так, звучали пояснення, що мовляв, їх не так зрозуміли, це не те, про що ми подумали, тощо. Але це не має значення. Бо є протокол, де все чорним по білому написано, де стоять підписи Єрмака і Кучми. Зараз зі слів пана Рєзнікова відомо, що ідея «Консультативної ради» вже не актуальна. Але тут є одне важливе «але»! Не актуальною ця ідея стала тому, що проти неї виступили Франція та Німеччина.
Що буде далі – сказати важко. Окрім традиційного набору пунктів і питань, які порушувалися в Берліні, мою увагу привернула заява про те, що таки формується делегація громадян України з окупованих територій до ТКГ у Мінську. Єрмак назвав це зміною формату Тристоронньої контактної групи. А також зазначив, що Німеччина погодилася з такою ініціативою українських переговорників. Що ми про це знаємо на сьогодні? Направду – дуже мало. Приміром те, що в цю делегацію наш уряд вже визначив перелік ймовірних представників українських громадян, які будуть у Мінську представляти окуповані території. Але хто займався відбором цих людей? Хто будуть ці люди? Але ще важливіше, яким буде статус цих представників у рамках ТКГ? Що означає зміна переговорного формату? Запитаєте, чому я звертаю на це увагу, чому це важливо? А тому, що ця група не повинна стати рівнозначним з Україною учасником переговорного процесу. Неприпустимою є легітимізація у будь-якій формі ОРДЛО як окремого суб’єкта за столом переговорів. Нам байдуже, у який спосіб демонструється окремішність Донбасу. Це у будь-якій формі категорично неприйнятно. Звісно, Україна ніколи не визнає «ДНР» та «ЛНР». Але включення у переговорний процес громадян з окупованих територій в якості окремого суб’єкта, з їхніми окремими вимогами, поруч з представниками України та іншими учасниками переговорів – фактично закріплює російський наратив про громадянську війну в Україні. Це м’яке, “замасковане” визнання їхньої окремішності, що вимагає особливого ставлення до них. Від імені всіх громадян України, в тому числі, і від тих громадян, які проживають на окупованих територіях, у міжнародних переговорах повинні говорити лише офіційні інституції держави Україна. І ніхто інший! Якщо допустимо їх до переговорів в автономному статусі, то це викличе цілий ланцюг зайвих запитань і проблем. А головне – ми ніби самі погоджуємося, що мешканці Донбасу це якісь особливі українці, з якими треба вести переговори окремо. Ми робимо велику помилку і закладаємо під себе ще одну міну. Росіяни неодмінно цим скористаються.
І на завершення… На жаль, чинна українська влада продовжує рухатися в парадигмі буквального виконання «Мінська». Це є системна і базова проблема українських переговорників. Як сьогоднішніх, так і за Порошенка. Реалізація тупикових «мінських домовленості» не є можливою. Тому що призведе до масштабних потрясінь на території всієї України, відлуння яких відчує також і вся Європа. “Мінські домовленості” – це шлях не до миру, а до ще більшої війни, бо вони суперечать національним інтересам, здоровому глузду і настроям абсолютної більшості українців.
Віталій Мартинюк, політолог, керівник міжнародних програм Центру глобалістики “Стратегія XXI”:
«Спільна поїздка Кулеби і Єрмака продемонструвала узгодженість діяльності президентської і урядової гілок влади»
– Візит української делегації до Німеччини був своєчасним з кількох причин. По-перше, період карантину привів до паузи у зовнішньополітичних контактах, а візит у Берлін став сигналом німецькому керівництву щодо намірів України розвивати українсько-німецьке співробітництво. По-друге, необхідно було «нейтралізувати» візит Козака до ФРН: донести українську позицію; відреагувати на те, що Козак наговорив у Берліні; підтвердити готовність до продовження переговорів з припинення війни; закріпити підтримку німецької сторони. По-третє, у другій половині цього року Німеччина головуватиме в Раді ЄС. Цей етап є важливим для України з огляду визначення майбутнього функціонування Східного партнерства після 2020 року, інформування німецького керівництва про хід процесу європейської інтеграції України, і знову ж отримання підтримки Берліна у цьому вимірі. Спільна поїздка Кулеби і Єрмака мала продемонструвати узгодженість діяльності президентської і урядової гілок влади. Участь у візиті віце-прем’єр-міністра – міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Резнікова і міністра оборони Тарана вказала, що ключовим була безпека України, припинення російської агресії і зміцнення української обороноздатності.
Позитивним є те, що німецькій стороні передали докази присутності російських військ на українській території, що мало б надати німецькій стороні додаткові аргументи відповідальності Росії за війну на сході України. Окрім питань європейської інтеграції, у фокусі була інтеграції України до НАТО, що обговорювали і міністр закордонних справ, і міністр оборони. Але все ж ключовим був російсько-український конфлікт. Безпосереднє інформування німецького керівництва є важливим з огляду на посилення української позиції у нормандському форматі, а узгодження позицій Києва і Берліна необхідним для посилення тиску на Москву, враховуючи, що німецький міністр оборони заявила про неможливість нормалізації відносин з РФ до відновлення територіальної цілісності України. І тут треба вбачати і питання окупації Криму, яке все більше звучить у міжнародних форматах, і що Україна має активізувати. Водночас, все ще є потреба додаткового інформування керівництва ФРН про ситуацію на окупованих територіях. Адже в інформаційному повідомленні МЗС Німеччини про візит використано термін «сепаратисти», хоча потім непідконтрольні Україні території й названо «окупованими територіями». З негативу варто також відзначити невисокий інформаційний рівень уваги німецької сторони до цього візиту. Наприклад, на сайті Міністерства оборони ФРН не було повідомлення про нього, хоча пані міністр мала зустріч з українською делегацією.
Марія Золкіна, політичний аналітик фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»:
«За останні півроку українське МЗС набрало політичної ваги. Наша позиція тепер виглядає більш зрозумілою, більш сформованою і більш адекватною»
– Хоча мету №1 візиту до Берліну офіційно не проголосили, але цей візит був важливий для нинішньої ситуації в російсько-українській війні….
Минулого року Франція фактично підштовхувала до організації «нормандської зустрічі». Президент Макрон тоді був дуже активний. Він учепився за ініціативу Зеленського домовлятися з Путіним. Але після «Парижа» все, умовно кажучи, стабілізувалося. І Німеччина знову тихо, бюрократично і розмірено почала координувати цей процес – грати першу скрипку. Тому, коли українська сторона щось пропонує, наприклад, реформувати ТКГ у Мінську в прийнятний для себе спосіб і, зокрема, щоб це виглядало, як реалізація «мінських домовленостей», то треба заручатися підтримкою, і в першу чергу – Берліна. І хоча цей візит не торкався виключно російсько-українських відносин і Донбасу, але, тим не менше, це була принципово важлива ціль: прозондувати підґрунтя і зрозуміти, що наша пропозиція по реформі ТКГ знаходить підтримку у німців. Бо в такій ситуації можна, по-перше, лобіювати цю ідею, а по-друге, показати і сподіватися, що західний світ зрозуміє: Україна готова йти на здорові компроміси. Це було дуже важливо!
Нинішня ініціатива по переформатуванню російсько-українських перемовин у Мінську, звісно, не знаходить підтримку в РФ. І, швидше за все, завершиться нічим. Думаю, Москва не піде на ініціативи Києва відносно переселенців. Або, принаймні, не погодиться, щоби тон і результативність перемовин якось змінилися, навіть якщо в цей процес переселенці будуть запрошені з боку ОБСЄ. І в цій ситуації критично важливо, аби Німеччина розуміла, що українська сторона зробила здоровий і логічний крок, але він, як і більшість попередніх, не був підтриманий Росією. Тоді і будь-який український план «Б» сприйматиметься значно адекватніше. А переходити на цей план доведеться з 90% вірогідністю, тому що перший рік Зеленського показав: готовність Києва домовлятися з Москвою ще не означає готовність Москви домовлятися на прийнятних для Києва умовах.
Що іще важливо… Із середньо та довгострокових цілей – це, звісно, питання Криму, яке за останні кілька років практично було зведено нанівець. І в інформаційному, і в дипломатичному полях. Так, церемоніально інколи про це згадували на міжнародних майданчиках, але щоб предметно – ні. Відтак те, що міністр закордонних справ України порушив це питання, ба більше, запропонував шукати можливості якогось формату для обговорення деокупації півострова – це важливий сигнал Берліну. Зрозуміло, що РФ опиратиметься і ще дуже довго не сприйматиме цю ініціативу, але чим частіше ми виходитимемо з пропозиціями щось зробити, тим легше це буде організувати.
Нарешті, слід наголосити, що зараз українське МЗС набрало політичної ваги. Хто залучений до цієї «кухні» – той бачать це і розуміє. МЗС, як і належить, виконує координаційну роль і «нормандського», і «мінського» треків. Загалом наша позиція на сьогодні виглядає більш зрозумілою, більш сформованою і більш адекватною. І це добре!
Поговорив Мирослав Ліскович. Київ
Перше фото: Фабріціо Бенч (Fabrizio Bensch), Reuters
