Головні жертви расизму в Російській імперії: євреї й поляки, китайці й корейці
Сьогодні ми переходимо до розгляду такої складної, маловідомої теми, як расизм, расовий підхід у Російській імперії – СРСР – Російській Федерації. Довгі роки вона була не надто обговорюваною, оскільки на тлі морських колоніальних імперій, системної сегрегації в них, у США, а також – у крайньому варіанті – в нацистській Німеччині, це явище здавалося непримітним. Потім була офіційно декларована антирасистська політика СРСР, що також не сприяло фокусуванню на цій темі. Ну й «будівництво демократичної Росії» за Єльцина, а також пафосні пропагандистські антиксенофобські промови Путіна теж успішно затуманювали питання.
Розгляд цієї теми, по-перше, допоможе зрозуміти, чому в рашизмі, в російській імперській традиції, так помітна зарозумілість метрополії. А по-друге – як склалося, що російське суспільство не отримало більш-менш масового антирасистського щеплення.
ПОНЯТТЯ «РАСИЗМУ», «РАСИ» – В РАСИСТСЬКІ ЧАСИ ТА НИНІШНІ
Але спочатку спробуємо визначитися із самими ключовими термінами.
З яким багажем ми приходимо до цієї теми? Для радянського, пострадянського простору характерне спрощене розуміння расизму. У культурі, мистецтві, живій мові, міському архітектурному просторі було апріорі прийнято існування на планеті трьох рас – "білої", "чорної" та "жовтої", а також кількох перехідних змішаних типів між ними. Відповідно під расизмом, расовим підходом розумівся, як правило, «білий расизм» з найпоширенішим антизахідним/антиамериканським аргументом, що дожив до XXI століття: «А зате у вас негрів вішають!».
Але коли слово «расизм» вживається в дещо іншому сенсі, це вводить (пост)радянську людину в ступор. Адже з наведеної вище позиції важко пояснити, чому називають «расовими» нацистські Нюрнберзькі закони 1935 року, які забороняли шлюб і співжиття з євреями. Адже за кольором шкіри ті практично не відрізнялися від німців.
А справа в тому, що після бурхливого розвитку природничих дисциплін у XIX столітті під «расою» малася на увазі будь-яка, в тому числі відносно мала група, людська популяція, що має схожі фізичні параметри. Виявлення цього забезпечувалося антропометричними описами та вимірюваннями (як людей, що живуть, так і скелетів, черепів із поховань, археологічних розкопок). А далі всім представникам цієї групи приписувалися деякі «вроджені» якості – соціальні, психологічні, моральні.
Такий суб'єктивний, часто політизований підхід був, на жаль, загальноприйнятим і в науці того часу, в тому числі – в антропології, що народжувалася. В його рамках могли розмірковувати про різні конструкти – скажімо, німецьку та романську «раси» (як видно з назви – прив'язані до мови). Або про трансетнічні «раси» – адріатичну, альпійську, нордичну тощо (тут акцент робився на антропометричних описах). Іноді ж – просто – термін «раса» збігався з визначеннями нації, етносу, але з ухилом у бік зовнішності їхніх носіїв.
Тепер, знаючи таку передісторію, ми зможемо краще зрозуміти сучасне визначення расизму, в часи, коли старе розуміння «раси» скасовано в науковій сфері, але має рецидиви в суспільстві. Сайт одного з головних підрозділів ОБСЄ – Бюро з демократичних інститутів та прав людини визначає так:
«Расизм – це упередження чи ворожість стосовно раси, кольору шкіри, мови, національності, національного чи етнічного походження людини. І хоча деякі громади особливо вразливі, об'єктом расизму може стати будь-яка етнічна група» (Це визначення може здатися тавтологічним, але треба пам'ятати, що національність/nationality в наш час є синонімічною до громадянства).
РАСИЗМ У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ БУВ НЕ НАДТО ПОШИРЕНИЙ. АЛЕ БУВ!
А тепер – власне, про Російську імперію. Справді, на загальному імперському тлі XIX - початку XX століть стурбованість расовими проблемами, «расовою чистотою» була для неї менш характерна. Серед іншого це пояснювалося й тим, що Росія являла собою не європейську, а євразійську імперію, яка перебувала у більш тісному – і повсякденному, й історичному – контакті зі Сходом. А відтак і значна частина російської аристократії, дворянства мала східне походження. А це також не дуже сприяло расовим вигадкам.
У Російській імперії майже не було законодавчих обмежень за расовою, етнічною ознакою. Під час різних переписів ключовою ознакою для опису підданих було віросповідання... Більше того, парадокс цієї країни полягав у тому, що до 1861 року у фактично рабському становищі кріпаків перебували саме слов'яни, зокрема росіяни (великороси), тобто титульний народ імперії. (Пам'ятаєте, як ми напередодні говорили про маловідому роботу Леніна «Росіяни та негри», в якій обігравалася ця паралель). За таких вихідних даних здавалося малопродуктивним системно та історично послідовно розглядати расизм у Росії.
Але у 2000-х роках, дивлячись на російську дійсність, гуманітарії все ж таки зацікавилися цією темою. І тут можна порекомендувати книгу Євгена Аврутіна «Racism in Modern Russia. From the Romanovs to Putin / Расизм у сучасній Росії. Від Романових до Путіна». У цій невеликій, але дуже насиченій роботі, узагальнені дослідження на цю тему до 2022 року. «Збіса своєчасна книга!», як міг би сказати з цього приводу згаданий вище класик «марксизму-ленінізму».
Є й першоджерела. Наприклад, томи паскудненької антології від одного з расистських, неонацистських видавництв, яке процвітало в Росії: «Російська расова теорія до 1917 року. Збірник оригінальних робіт російських класиків» (1 том – 2002, 2 том – 2004). У ній старанно зібрані давні роботи російських учених, які стали доступними, в тому числі – дійсно класиків. Наприклад, фундаторів російської антропології – Анатолія Богданова, Дмитра Анучина. Або корифеїв в інших сферах, що зрідка зазирали й в антропологію, як, скажімо, Ілля Мечников – нобелівський лауреат з фізіології та медицини (1908).
Такі тексти, зібрані разом, з гучними іменами хедлайнерів, можуть справити неабияке враження на незміцнілі уми. Хоча насправді нічого сенсаційного в цих книжках немає. Вони лише підтверджують, що російська наука на той час тісно контактувала із західною. А значить, поділяла і її помилки, у тому числі – що стосується «расового підходу», євгеніки (вчення про селекцію стосовно людини, «поліпшення людської породи»).
«РАСОВА ФІКСОВАНІСТЬ ЄВРЕЇВ» РОСІЙСЬКИМИ АНТРОПОЛОГАМИ
Взагалі Російська імперія з її величезними розмірами та великою кількістю етнічних груп була благодатним місцем для роботи антропологів. На початку ХХ століття вже було накопичено значний масив інформації, який можна було систематизувати. Тоді ж було зроблено амбітну спробу створити класифікаційну карту «расових груп» Росії. При цьому особливу увагу планувалося приділити строгим даним, тобто антропометричним вимірам тіла й особливо докладно – черепа. І тут вийшла накладка, оскільки виявилося, що внаслідок таких вимірів важко відрізнити білорусів – від українців і поляків, калмиків – від якутів, курдів – від азербайджанських татар (так тоді іменували власне азербайджанців, для бюрократичної простоти імперська влада часто називала різні тюркські народи татарами).
Але був виняток, який відзначили російські антропологи того часу (Яковенко, 1898; Елькінд, 1902; Вейнберг, 1902; Івановський, 1903). Творець і головний редактор «Російського антропологічного журналу» Олексій Івановський так сказав про це: «Загалом, євреї становлять закінчений і цілком відокремлений антропологічний тип, не з'єднаний з жодною [расовою] групою».
Звернімо увагу, коли це писалося. На той час «мова расової науки» стала в Росії досить поширеною й загальноприйнятою – як у наукових колах, так і в громадських. З іншого боку – це переддень першої російської революції (1905-1907), у ході якої пишно розквіт російський погромний антисемітизм. І подібні «строго наукові» заяви російських антропологів погіршували становище євреїв у Російській імперії.
Характерно, що один із видатних «расознавців» того часу, психіатр-психолог за основною та істинно науковою освітою Іван Сікорський (батько видатного авіаконструктора) на засіданні Київського клубу російських націоналістів визначив революційну напруженість на околицях Імперії як расову війну євреїв та поляків проти «арійських» східних слов'ян... Яка страшна і страшно пізнавана фразеологія соціал-дарвінізму, яка потім стане провідною в нацизмі!
До речі, досі не дуже широко відомо про російський внесок у теоретичні основи німецького націонал-соціалізму. У 1920-1921 роках у Мюнхені склалася російсько-німецька організація з украй правими поглядами Wirtschaftliche Aufbau-Vereinigung (Асоціація економічного розвитку). Створив її Макс-Ервін фон Шойбнер-Ріхтер, який під час «пивного путчу» йшов поряд із Гітлером і загинув, можливо, прийнявши на себе його кулі. Дізнавшись про його смерть, Гітлер сказав: «Усіх можна замінити, крім Шойбнер-Ріхтера». Видатним членом Асоціації був і Альфред Розенберг, автор другої за значенням нацистської праці «Міф ХХ століття», майбутній міністр східних територій. Обидва – «прибалтійські» німці, які росли, в тому числі, й на російській культурі, у політичному сенсі – часто антисемітській. Крім них в Aufbau-Vereinigung, яка вагомо вплинула на становлення ідеології НСДАП, були й інші російські німці, та й просто росіяни.
ПІКОВИЙ АНТИСЕМІТИЗМ ГРАФА ІГНАТЬЄВА ТА ОЛЕКСАНДРА III
Але повернемося до висловлювання Сікорського. Справді, останні десятиліття Російської імперії євреї й поляки були найбільш стигматизованими народами (на мові того часу – «расами») західної частини країни. При цьому особливості та динаміка зміни/погіршення їхнього становища були різними.
У XIX столітті антисемітизм різних видів проявлявся в різних країнах. При цьому Росія та європейські держави йшли у прямо протилежних напрямках. Наполеонівські війни, а також наполеонівські кодекси та реформи остаточно відчинили ворота європейських гетто. Водночас у Російській імперії лише видозмінювали правила «смуги осілості», обмежень місця проживання, навчання, зайняття тими чи іншими видами діяльності (часто – у бік погіршення). Скасування кріпосного права у 1861 році загострило антиєврейські страхи та упередження – тріумфу «жидівського царства» боявся не лише Достоєвський. Широка суспільна думка Росії вважала, що євреї становлять пряму економічну загрозу для російського суспільства.
Граф Микола Ігнатьєв, під час перебування якого на посаді голови Міністерства внутрішніх справ (1881-1882) погромні настрої загострилися до крайнощів, так писав про стан справ у столиці: «У Петербурзі існує могутня польсько-жидівська група, в руках якої знаходяться банки, адвокатура, значна частина друку та інші суспільні справи <...> Ця група дотична до розкрадання скарбниці та крамоли <...> Будь-який чесний голос російського життя заглушується польсько-жидівськими криками, що стверджують, ніби російські вимоги слід відкинути як відсталі й неосвічені».
У спеціальній доповіді Ігнатьєв переконав нового царя Олександра III, який і призначив його главою МВС, ніби погроми – це лише «народний самосуд» над євреями. І ціль уряду – замінити його законним судом. Тобто вжити каральних заходів не проти погромників, а проти тих, кого громили. Найчастіше – небагатих та беззахисних сімей, які становили більшість єврейського населення… Своєю чергою, прихід євреїв у суспільну, революційну діяльність лише збільшував підозру до них, до їхньої лояльності щодо Імперії.
ЄВРЕЇ ЯК «НЕГРИ РОСІЇ» ТА СЕГРЕГАЦІЯ ПОЛЯКІВ НА ЗАХОДІ ІМПЕРІЇ
Як ми вже зазначали, ключовою характеристикою Росії було віросповідання. Якась частина євреїв, щоб набути рівноправності або, принаймні, більшої свободи, приймали християнство і навіть змінювали ім'я. Але це часто не допомагало. У міру того, як «расове мислення» та концепція «расово фіксованого єврея» набували суспільного резонансу і визнання, російська бюрократія шукала способи більш надійного індикатора єврейства, ніж релігія та ім'я. Наприклад, у документах новонавернених християн ставилася позначка «з євреїв» – просто та ефективно. Тому не дивно, що західні мандрівники наголошували: євреїв часто називають «неграми Росії».
(До речі, Іван Сікорський, активіст Клубу російських націоналістів, ставив євреїв у самий низ «расової ієрархії», прирівнюючи до американських «негритянських елементів». У свою чергу, расова особливість їх характеризувалася расистами того часу, передусім, як «дикі інстинкти» та «груба плотськість»).
У зв'язці з євреями у мракобісних висловлюваннях тих часів невипадково були й поляки. Їхнє становище різко погіршилося після поразки повстання 1863 року (Січневе повстання – шляхетське повстання 1863-1864 років на землях колишньої Речі Посполитої, колонізованих Російською імперією. Разом із поляками у повстанні взяли участь литовці, білоруси й українці. Мета – здобути національну незалежність і відновити державність. – Ред.). Було відібрано сотні католицьких монастирів, церков та каплиць. Сотні тисяч людей під тиском – навернені до православ'я, тисячі – вислані до Сибіру. Посилені правила цензури, запроваджені заборони на професії – чиновні та викладацькі. Згідно з наведеним вище визначенням ОБСЄ, це також підпадає під практику «расизму».
Та все ж сегрегація поляків була не такою жорсткою, як у випадку з євреями. Все-таки слов'яни та християни, – хоч і західні. Якщо полякам вдавалося довести, що вони, відмовившись від своєї ідентичності, «виправилися», обрусіли – їх могли вважати майже своїми. Бо в цьому випадку не було «расового фіксування». (Загалом, «польський кейс» Російської імперії багато в чому схожий на український, про який ми поговоримо пізніше й окремо).
ЗАХОПЛЕННЯ ДАЛЕКОГО СХОДУ ТА ЙОГО БУРХЛИВА КОЛОНІЗАЦІЯ
А тепер поглянемо на східні околиці Російської імперії. І тут ми також маємо кілька стереотипів, пов'язаних з незнанням дійсної ситуації. По-перше, це добрі російські військові з фільму Акіри Куросави "Дерсу Узала" (1975). А по-друге, уявлення, що Далекий Схід – території, що здавна належать Росії. Ось і на пам'ятнику Леніну в місті на берегах Тихого океану процитовано розвесело-імперську фразу: «Владивосток далеко, але ж це місто-то нашенське» (1922).
Насправді території нинішніх чотирьох регіонів РФ (Приморського і південної частини Хабаровського країв, Амурської та Єврейської автономної областей) були відібрані у Китаю Айгунським і Пекінським договорами тільки в 1858-1860 роках. Після того захоплені землі треба було «освоювати», господарськи прив'язуючи до Імперії. У 1885-1913 роках для їх колонізації з європейської частини країни сюди прибули кілька мільйонів підданих. Але ж тут давно вже мешкали місцеві народи, до яких додалися сотні тисяч китайців та корейців, котрі приїжджали на заробітки. Вони працювали на лісозаготівлях, будівництві залізниць, золотих копальнях, у дрібній торгівлі та рибальстві.
Ставлення до них російської бюрократії та більшої частини прибулого «європейського» населення знаходилося в межах класичного білого расизму. (Так само, як це бувало на той час в інших місцях планети, куди приїжджали наймані китайські працівники, затребувані капіталізмом, що бурхливо розвивався).
КЛАСИЧНИЙ БІЛИЙ РАСИЗМ ЩОДО КИТАЙЦІВ І КОРЕЙЦІВ НА СХОДІ
Хороший приклад – російський мандрівник Микола Пржевальський, відомий на пострадянському просторі у винятково світлих тонах. Він, що називається, був «сином свого часу», білим расистом, який вважав європейців морально вищою расою порівняно з «жителями Азії, що деградували». Пржевальський порівнював далекосхідних китайців з євреями, кажучи, що «китаєць тут – це єврей плюс московський кишеньковий злодій, обидва – у квадраті». Він також дивувався, коли бачив випадки, що «європейці ввічливо ставилися до цього наброду». Взагалі, на думку мандрівника, досліджувати Азію (не тільки далекосхідну) слід «із карабіном в одній руці та батогом в іншій».
Порівняння китайців із євреями у тексті мандрівника-расиста не випадкове. Образно кажучи, китайці для російських імперців були «євреями Далекого Сходу», з приписуванням багатьох негативних рис, аж до головної – нелояльності верховній владі.
Міністр фінансів Сергій Вітте, який задумав Китайсько-Східну залізницю (КВЖД йшла із Забайкалля до Владивостока за найкоротшою лінією – територією Китаю) вважав, що китайські робітники необхідні для досягнення величі Російської імперії. Але водночас він наголошував, що інтеграція з місцевим населенням небажана, тому Росія має організовувати сегреговане співіснування білої та жовтої рас.
За такої расистської самовпевненості та зарозумілості війна Росії з Японією була неминучою, як і програш у ній. Адже супротивника, як мінімум, треба сприймати всерйоз. Проте Микола II і головнокомандувач російськими військами Олексій Куропаткін називали японців «короткохвостими мавпами» і були впевнені в тому, що перемогти їх буде неважко.
Приголомшлива поразка в російсько-японській війні справила велике враження на «расові теорії» того часу, завдавши удару білому расизму. Після чого почали говорити про «пробудження жовтих рас». Крім того ця поразка ввігнала Росію в згадувану вище революцію. Водночас вона ще більше посилила підозрілість до китайців та корейців (яких, серед іншого, підозрювали в симпатіях до японців). А це призводило до нових расистських упереджень та обмежень.
Наступного разу ми розглянемо елементи расизму в житті й політиці різних етапів радянського періоду.
(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига
