Данило Самойлович. 1. Екзарх епідеміології

20 лютого (4 березня) 1805 р. у Миколаєві від важкої форми гепатиту (хвороба Боткіна), пішов за межу видатний український лікар, засновник епідеміології в Російській імперії, фундатор першого (1784) вітчизняного наукового медичного товариства, дійсний статський радник Данило Самійлович Самойлович (Danilo Samoylovitch). Тим часом у Медичну управу Міністерства внутрішніх справ Російської імперії оператор Чорноморської медичної управи А.Медовников рапортував інший діагноз – мовляв, віддав Богу душу “від жорстокої жовчної лихоманки, поєднаної з холеричним нападами”. Хоч як там діялося, а поховали колишнього головного лікаря карантинних закладів Півдня України у Миколаєві, проте, де знаходиться могила достойника, – тепер ніхто не відає.

Земна слава за ним ходила світом, а його батьківщину-мачуху оминала. За видатні заслуги в галузі медицини цього славетного українця, котрий першим у західному світі довів можливість протичумного щеплення і понад 20 років працював головним лікарем Катеринославського намісництва, визнали членом 12 іноземних академій, наукових товариств та медичних колегій Старого Світу, рахуючи Діжонську (читай: Бургундську), Марсельську, Немську (усі: 1782), Паризьку, Нансінську, Тулузьку (усі: 1783), Падуанську (1784), Ліонську (1785), Туринську, Майнцьку (обидві: 1786), Мангеймську (1787), а також Паризьке вільне королівське вчене зібрання (1783). Попри це слухняна до трону Імператорська Академія наук Російської імперії ніяк не бажала визнавати його наукових заслуг. Єдиним виявом уваги до українця стало надання звання штаб-лікаря (1771), а за 20 років – обрання почесним членом Санкт-Петербурзької державної Медичної колегії (1792).

Тим часом, наприкінці життя тихий праведник скромно переконував:

- Усе життя для мене не існувало нічого більш жаданого, аніж прислужитися суспільному благу, і це завзяття зобов’язує мене віддавати борг своїй Батьківщині.

Після смерті видатного лікаря “Загальний журнал медичних наук” наче прорвало:

- Якщо пам’ять достойників, котрі сприяли благу Вітчизни, має право на подяку нащадків, то Самойлович заслуговує на неї з усією справедливістю.

Знаний французький філософ та лікар П’єр-Жан Кабаніс (Pierre Jean Georges Cabanis; 1757-1808) висловився ще лаконічніше, назвавши нашого земляка “величним благодійником людства”. Що нам про знакову постать відомо?

*   *   *

Він народився 11 (22) грудня 1742 р. (є варіанти – у 1744 р. та 1746 р.) у козацькому селі Янівка Чернігівської сотні Чернігівського полку (від 1947 р. – с.Іванівка Чернігівського району Чернігівської області) як Данило Самійлович Сущковський (інші версії: Сущинський, Сушинський) у багатодітній сім’ї місцевого священика. Це за 15 км від майбутнього губернського містечка. Під час хрещення хлопчик отримав ім’я на честь Святого пророка Даниїла, день пам’яті якого святкували 30 грудня не лише у Козацько-Гетьманській Державі.

Батько – отець Самійло Олексович Сущковський, походив із родини потомствених священників, мав славу праведника, але дав знехотя згоду на світську професію молодшого сина. Лагідна мати, Агафія Сущковська, як і личить слухняній паніматці, чоловікові не суперечила.

Перші систематичні знання невеличкий зростом, сутулий та худорлявий хлопчина здобув у Янівській церковно-приходській школі. Потім підліток вступив до Чернігівського колегіуму, одного з перших загальноосвітніх навчальних закладів вищого рівня, що в Гетьманщині діяв 1700-1786 рр.

*   *   *

Отож, у сім років Данило Сущковський вмів писати і читати за букварем, а також за Десятисловієм, Часословом та Псалтирем. До губернського навчального закладу учнів в іншому разі не приймали. Адже тут із першого класу спудеї вивчали... латину. Відверто кажучи, студії у слов’яно-греко-латинському колегіумі Чернігівської школи не були, як декому з нас думається, легкою прогулянкою.

У граматичних (початкових) класах тут вивчали церковнослов’янську (згодом – російську) та польську мови; викладання останньої зумовлювала традиція, що склалася за часів, коли Лівобережна Україна входила до складу Речі Посполитої. 

Старші класи, так звані курси поетики, риторики та філософії, які були наступними після граматичних класів, – взагалі, викладалися виключно латиною.

Наприкінці філософського та богословського курсів замість екзаменів випускники Чернігівському колегіуму проводили диспути, традиційні для Києво-Могилянської академії (1659-1817). Логічно, що у 1776 р. Чернігівський колегіум, заснований 1700 р. за кшталт Київської колегії архієпископом Чернігівським і Новгород-Сіверським Іоанном Максимовичем (1651-1715), перетворився на духовну семінарію, що проіснувала аж до 1917 р.

*   *   *

Ще про забуті традиції... Колись в Україні при вступі до Війська Запорозького, за постригу в ченці та вступу до Київської академії існувало правило – змінювати прізвище, бо людина, вважалося, зовсім нове життя починала. Ось чому мати Агафія, тримаючись заводу, 28 березня 1756 р. записала Данила до Могилянки під батьковим ім’ям – Самойлович; саме під ним наш земляк увійшов у світову історію.

У 1756-1761 рр. у Києво-Могилянській академії чернігівський попович, котрий за вдачею був “допитливим, прудким і непосидючим”, навчався старанно, а невдовзі став одним із найкращих шпудеїв, котрі опановували словесні науки, філософію та богослов’я. В Академії він навчався на одному курсі з майбутніми світилами вітчизняної медицини – Андрієм Італинським (1743-1827), Нестором Амбодиком-Максимовичем (1744-1812), Іллею Руцьким (1744-1786) та Михайлом Трохимовським (1739-1815), із якими попович товаришував ціле життя.

Слід зазначити, що в ті часи Києво-Могилянська академія була єдиним (!!!) вищим загальноосвітнім навчальним закладом, а також важливим культурним центром не тільки України, а й цілої Східної Європи. Основну масу студентів, звісно, складала талановита молодь Лівобережної України. Проте вчилися в Києві й юнаки з Правобережжя, що входило до Королівства Польського (Królestwo Polskie).

Разом з ними граніт науки в стінах Могилянки гризли вихідці й з Росії. Як-то в 1734 р. в Києві слухав філософські лекції Ієроніма Миткевича, а також лекції з математики та фізики помор із Холмогорів Михайло Ломоносов (1711-1765), якого за рік відправили до Санкт-Петербурга. Від 1742-1748 рр. у місті на Дніпрі навчався один із перших вітчизняних флористів-систематиків, майбутній професор медицини Костянтин Щепін (1728-1770) та інші. Окрім того, у першій половині XVIII століття тут освіту здобувало чимало молоді з Сербії, Угорщини, Болгарії, Румунії.

*   *   *

Україна-Русь поширювала освіту в регіоні, тоді як зброя завжди була головним дипломатичним інструментом Московії. Для прикладу, в ХVIII столітті Росія вела вісім тривалих воєн, тому зі ста років лише 57 для неї були мирними. Нескінченні битви, пов’язане з ними різке збільшення чисельності армії, зростання кількості поранених та, як наслідок, спустошливі епідемії, що супроводжували постійне переміщення десятків тисяч вояків, вимагали значного збільшення медичного персоналу, який би володів належним досвідом.

Регулярні війни, в які завжди пхалася пихата Московія, збільшували кількість хворих, особливо – поранених, а через антисанітарію у лазаретах спалахували численні епідемії. Це вимагало від недо-Імперії рішучого збільшення медперсоналу. 

Очолював Медичну державну канцелярію у ті роки талановитий організатор, доктор медицини грецького походження Павло Кондоїді (1710-1760), котрий за двадцять років царевої служби втомився від небажання керівництва Московської слов’яно-греко-латинської академії направляти своїх вихованців навчатись у госпітальні медичні школи, бо студенти там навчалися 12 довгих років. Ось чому профільні освітні заклади отримували від столичної Академії найслабших учнів. Врешті-решт, Медична державна колегія вимушено звернулася до Правлячого Синоду із проханням – дозволити набирати слухачів госпітальних шкіл із числа студентів українських колегіумів Чернігова, Харкова, Переяслава, Полтави, Новгород-Сіверського, а також Києво-Могилянської академії.

*   *   *

А ви дивуєтеся, чому в ті часи кожен третій (!!!) вітчизняний лікар Російської імперії був випускником Києво-Могилянської академії... Аби не українці, Московію б воші загризли... 

Одне слово, кадрово-політичний бекграунд змальовано, тепер – про персоналії... Тим, що старшокурсник Данило Самойлович вибрав саме медицину, він завдячував старшому лікареві Санкт-Петербурзького генерального сухопутного госпіталю, професору Санкт-Петербурзької сухопутної госпітальної школи І.А.Полетиці (1722-1789), котрий походив із Ромен Лубенського полку.

Під час чергового відрядження в Україну знаний фахівець набирав майбутніх слухачів для госпітальних шкіл. З-поміж 55 найкращих студентів Києво-Могилянської академії на початку вересня 1761 р. Іван Андрійович відібрав 30 кандидатів, рахуючи шпудея класу риторики Д.Самойловича.

*   *   *

Трохи забігаючи наперед, скажу: І.А.Полетика відіграв важливу роль у становленні національної школи епідеміології. Зокрема, від 1768 р. цей українець служив лікарем при Карантинній заставі у Василькові Київської губернії, де самовіддано боровся з епідемією чуми, як тоді у нас казали – моровиці. Посаду Васильківського карантинного лікаря він обіймав більш як 20 років, до самої смерті. Окрім іншого, Іван Андрійович Полетика успішно трудився у Київському карантинному госпіталі.

Так ось... На 26 підводах у супроводі кур’єра вирушила талановита українська юнь до гетьманської канцелярії – Глухова, адміністративного центру Лівобережної України, де імпортовані абітурієнти отримали паспорти для проїзду до Москви та Санкт-Петербурга. 15 студентів із освітнього пошту залишилися навчатись у Білокам’яній – у тамтешньому сухопутному шпиталі, решта рушилаи до Північної столиці.

27 листопада 1761 р. українських студентів зарахували до Санкт-Петербурзького генерального сухопутного шпиталю, тоді як Данила Самойловича з його товаришами прийняли лікарськими учнями Адміралтейського госпіталю, створеного 1716 р. для лікування морських служителів (моряків) і робітників адміралтейських майстерень на набережній Фонтанки, 162.

*   *   *

Запитайте мене: якими вигодами метрополія заманювала талановиту українську молодь у госпітальні медичні школи? Річною стипендією розміром у 24 рублі, безкоштовним харчуванням, гуртожитком та оплатою проїзду до... місця навчання. Більшість погоджувалися, бо були чи сиротами, чи вихідцями із зубожілих родин.

Отже, здібному чернігівцю хотілося мати ґрунтовні фахові знання, тож від 26 листопада 1761 р. у прискореному темпі Данило Самойлович здобував медичну освіту в Санкт-Петербурзькій адміралтейській (морській) шпитальній школі. Попервах було важко, та, знаєте, як у народі кажуть: очі бояться, а руки роблять... 

Окрім лекціонів (тобто, лекцій), за студентських років майбутній медик здобув купу навичок. Він чергував по шпиталю, виготовляв медичні препарати, розносив ліки, перев’язував гнійні рани, ставив п’явки та шпанські мушки, асистував в анатомічному театрі, знай, менше буваючи у бібліотеці, знай більше – в ботанічному саду. Це лише пішло на користь молодому природознавцеві, а в подальшому житті стало у великій нагоді. У 1765 р. випускник отримав звання підлікаря, а в 1767 р. став справжнім лікарем.

Щоправда, без упередженості до вихідця із провінції не минулося. Під час випускного іспиту на звання лікаря хірург-екзаменатор взявся вичитувати Д.Самойловича, закидаючи обурливі зауваження. Несправедливість ковтати українець не збирався і негайно звернувся зі скаргою до Державної медичної колегії. У Санкт-Петербурзі це розцінили як неординарну подію, і лист не залишили поза увагою. Комісія призначила додаткові екзаменаційні операції, які чернігівець склав на позитивну оцінку і заслужено здобув звання лікаря.

*   *   *

Спочатку українець працював у Адміралтейському госпіталі викладачем, а потім кілька місяців очолював першу в Російській імперії жіночу венерологічну лікарню для хворих “франц-венерією”, відкриту на Виборзькій стороні, у будинку купця Олексія Овчинникова, куди було приставлено військовий караул.

Коли спалахнула наступна Російсько-турецька війна, 23-річного медика демобілізували. 5 серпня 1768 р. його призначили полковим лікарем Копорського піхотного полку 1-ї російської армії під командуванням генерала П.О. Рум’янцева-Задунайського. Так Данило опинився у пеклі, у самому театрі бойових дій...

Зокрема, він брав участь у штурмі фортеці Хотин, потім опікувався здоров’ям гарнізонів Ізмаїла та Аккермана. Під час Російсько-турецької війни 1768-1774 рр. він зблизька познайомився з різними інфекційними хворобами взагалі та однією з найстрашніших для людства – чумою, зокрема. Зацікавившись перебігом останньої, у Валахії українець спілкувався з місцевим населенням. Для цього – окрім латині, польської та французької мов – довелося вивчити молдавську.

Якщо восени 1770 р. чума лише тліла у Молдавії та Валахії, то невдовзі епідемія охопила всю Правобережну Україну, а незабаром досягла Києва, Ніжина та Чернігова. Так полковий лікар знайшов власне покликання, бо саме боротьбі з моровицею учорашній венеролог присвятив усе подальше життя.

Навесні 1771 р. Данило Самойлович передав справи військового лікаря молодшому землякові, вихідцю із села Миколаївка Полтавського полку Петру Федоровичу Чайковському (за народження – Чайка; 1745-1818), дідові композитора Петра Чайковського, і відбув до Василькова, де ще в 1740 р. виник перший карантинний будинок. Поясню: тоді Васильків стояв на кордоні з... Королівством Польським, звідки також походила загроза епідемії чуми. Щоправда, київський період служби Д.С.Самойловича виявився нетривалим.

*   *   *

До появи мікробіології як науки та розвитку сучасної епідеміології – під час епідемій моровиці на вулицях і площах просто палили “куровища” – багаття із кізяків, соломи й хмизу, у такий спосіб борючись зі... шкідливими міазмами. В Україні села обкопували палаючими ровами, будинки обкурювали тліючим травами, зокрема палили ялівець, а під стелю вішали цибулю. Це – проти чуми...

Із тією пошестю як боролися по цілій Європі? Через повітря, всіляко намагаючись сприяти його руху. Аби воно... не застоювалося. Із цією метою рубали дерева та кущі, ламали паркани – мовляв, ті заважають переміщенню повітряних мас, – раз-у-раз бабахали з гармат, калатали в церковні дзвони – ті, нібито, викликали “повітряно-здригувальні коливання” – та коїли безліч інших дурниць.

Відкриття Данила Самойловича повністю перевернули європейську систему боротьби з епідемією. Адже спостережливий українець першим помітив: хвороба передається виключно за прямого контакту з хворим, або через речі, якими той користувався! Адже птахи й тварини на чуму не хворіють.

...Про мікроби загал тоді взагалі не чув, навіть не здогадувався... Мікроорганізми відкрив і вперше описав у 1673 р. в англійському часописі “Філософські праці Королівського товариства” (“Philosophical Transactions Оf Тhe Royal Society”) голландський натураліст Антоні ван Левенгук (Thonius Philips van Leeuwenhoek; 1632-1723), який у містечку Делфті досліджував різні речовини під мікроскопом, сконструйованим ним самим. Роздивляючись цвіль, бджіл та вошей, він побачив крихітних “звірят”, яких природознавець назвав... “анімалькулі”.

*   *   *

На жаль, у лікаря Самойловича свого часу під руками був мікроскоп, що збільшував об’єкти лише у 250 разів, але й тоді українець намагався знайти в бубонному гної збудник хвороби – “чумну отруту”. Уяви не маючи ні про мікроби, ні про анілінові барвники – бацили він, звісно, не побачив, а виявив хіба “щось, схоже на жаб’ячу ікру”. Ймовірно, лімфоцити.... Заспокою вас: потрібної потужності прилад, здатний показати чумну паличку, – з’явився тільки через 110 років.

Але що значить кмітливість... Нічого не побачивши, українець про все здогадався – це і називається наукове прозріння! І дарма він... всіляко намагався розгледіти збудник моровиці у примітивний мікроскоп. Працюючи у польових умовах, молодий епідеміолог не тільки виконував щоденну роботу лікаря, а й намагався шукати нові методи боротьби з небезпечною хворобою. Його практичні рекомендації здавалися простими, але виявилися напрочуд дієвими.

Це на пропозицію молодого поповича почали обкурювати спеціальним складом палати, де лежали хворі та зберігалися їхні особисті речі. Це на пропозицію українця запровадили спеціальне сортування інфікованих пацієнтів – відповідно до ступеня тяжкості перебігу хвороби. Це на його пропозицію епідеміологи почали вдягатись у спеціальні захисні костюми – халати та взуття, а також вперше у світі почалися виконувати протичумні щеплення, виготовлені із вмісту... бубонів хворих.

Як результат, професійними діями та фантастичною проникливістю син сільського священника значно знизив захворюваність та смертність особового складу Копорського піхотного полку.

*   *   *

Та все має свою ціну – у 27 років полковий лікар геть спрацювався.

З ранку до пізньої ночі, а часто – й ночами, він лікував, лікував, лікував. Зрештою, здоров’я сильно схитнулося, і достойник сам опинився в Ізяславському польовому шпиталі. Зрештою, 4 листопада 1770 р. Державна медична колегія вирішила перевести Данила Самойловича в Оренбург – батальйонним лікарем тилового гарнізону.

Наказ фельд’єгерською поштою гопкав із Північної столиці кілька місяців, а хворий – від наказу, здавалося, тікав. Оскільки, починаючи з квітня 1771 р., Копорський піхотний полк, де служив українець, постійно змінював дислокацію. І вістовики фізично не встигали за колишньою адресою.

Врешті-решт отримавши наказ, 13 червня 1771 р. полковий лікар прибув до Москви, звідки мав намір виїхати до Оренбурга. Щоправда, грошей на дорогу не було, тож Данило хотів позичити у колег із Московського військового шпиталю. Але в Білокам’яній він раптом опинився в епіцентрі епідемії чуми, що вгорнула місто ще у 1770 р.

*   *   *

- До Першопрестольної моровиця завітала у березні 1771-го разом із солдатами, котрі повернулися з Російсько-турецької війни, і... турецькою вовною. Османські трофеї привезли та вивантажили на Великий Суконний двір – одне з найбільших підприємств Москви, де працювало 3260 кріпаків. Інфікувалося кілька десятків робітників. Щоб не афішувати пошесть, власник фабрики ховав їх на церковних цвинтарях. Так чума перекинулася на місто, – про все це українець почув від свого земляка, доктора медицини, професора Московської госпітальної школи Касіяна Йосиповича Ягельского (1736-1774). Той лише бідкався, з яким неймовірним невіглаством – як серед медиків, так і чиновників – знову доводиться в Московії стикатися. І це попри те, що столична епідемія моровиці 1654 р. уже забирала життя більше як половини москвичів.

Побачивши, що діється в столиці, військовий лікар порушив наказ – він не вирушив до Оренбурга, а став до боротьби з чумою. Тим часом місто занурилося в хаос. Спека посилювала трагічну ситуацію. Данило Самойлович виявився єдиним лікарем у столичній Комісії з ліквідації епідемії, котрий переконував її голову, графа Григорія Орлова (1734-1783), який в усьому догоджав цариці Катерині ІІ: мовляв, не слід страхатися розповсюдження інфекції повітряним шляхом.

Перед 30-річним медиком розгорнулася жахлива картина напівспустошеної, оточеної карантинними заставами Першопрестольної. Разом з колегою і земляком, піонером на ниві перекладу медичних підручників Петром Івановичем Погорецьким (1740-1780) Данило Самойлович залишився для роботи у зачумленій Москві. Прогресія смертей вражала... З огляду на розгубленість уряду та брак фахівців, у квітні 1771 р. померло 744 містян, в травні – 851, у червні – 1 099. Апогею епідемія сягнула в серпні, коли городяни почали масово (7268) вмирати просто на вулицях, а небіжчиків більше ніхто не рахував. Смертність тоді сягнула 80 відсотків.

*   *   *

Досвідченого лікаря за наказом генерал-поручика Петра Дмитровича Єропкіна (1724-1805), поставленого наглядати “за здоров’ям всієї Москви”, у червні 1771 р. прикомандирували до протичумної лікарні, розгорнутої при Миколо-Угрешському чоловічому монастирі. Там уже знаходилося 2000 пацієнтів. Щоб бодай якось розмістити хворих, довелося зруйнувати перегородки між 200 келіями.

Вимушено, але Данило Самойлович знову повернувся до звичної справи – лікувати хворих на моровицю. Ні, хвороби особисто він не сахався, адже у легкій формі перехворів на чуму ще на фронті у Валахії. Спокійно, без жодних запобіжних заходів українець цілодобово перебував серед пацієнтів, місяцями не залишаючи госпіталь. Він міряв пульс, через тютюновий лист слухав хворих, давав ліки, оперував та оперував гнійники, досліджуючи їхній вміст. 

Чи було це небезпечно? Ясна річ.

Його помічники, студенти-медики Степан Цвєтков, Олексій Назаров та Олексій Смирнов, котрі, накладаючи припарки, торкалися недозрілих бубонів, що містили гній непослабленої сили, – загинули. Із 16 медбратів вижили тільки троє.

Коли відважний лікар утретє перехворів на чуму, по одужанні Данила Самойловича перевели на легшу роботу – у південне передмістя Москви, у Данилів монастир, де на піклуванні перебувало, хіба що, 1600 пацієнтів, які одужували після чуми.

І тоді сталася трагедія: на допомогу столичній поліції, аби прибрати з вулиць трупи загиблих, із в’язниць залучили колодників-кримінальників. Брутальними діями та відвертим мародерством “чорні дияволи” наводили жах на городян. 

*   *   *

Народне невдоволення сягнуло апогею у вересні 1771 р., коли від морової виразки в Москві померла більш як 21 тисяча городян. Спалахнув чумний бунт. Адже містом пішла поголоска, буцімто, чудотворна ікона Боголюбської Богоматері у Варварській брамі дарує зцілення. Знервований народ посунув юрбищем. Щоб уникнути стовпотворіння, архієпископ Московський та Калузький Амвросій (1708-1771), родом із Ніжина, наказав негайно перенести образ до найближчої церкви. Проте обурений народ палицями забив митрополита.

Далі вибухнула некерована ситуація – повстанці руйнували карантини, випускали хворих. 15 вересня 1771 р. натовп увірвався до Чудового монастиря у Кремлі й розграбувала святиню. Наступного дня бунтівники приступом взяли Донський монастир. Інша частина зневірених містян громили карантинні будинки та лікарні.

У Даниловому монастирі заколотники схопили Д.С.Самойловича, який пригадував:

- Я перший потрапив до рук бунтівників. Вони схопили мене, відлупцювали. Якимось дивом я врятувався від невдячних, котрі шукали моєї смерті.

Потім військова команда управління Москви криваво придушила заколот, засіявши Красну площу сотнею трупів повсталих. Коли бунт урядові війська загасили, в столиці відкрилися нові карантини та інфекційні шпиталі. Зросла кількість лікарень загальних практик, було підвищено платню лікарям. Щоб добровільно залучити пацієнтів у карантинні будинки, казенним коштом усім видавали новий одяг та... грошову допомогу: холостим – по п’ять рублів, а одруженим – по десять. Дурень платить двічі, а москаль – тричі.

*   *   *

Від нього, єдиного лікаря з-поміж членів Московської протичумної комісії, а згодом завідувача чумних шпиталів, багато що очікували. І він, як дієвий організатор ліквідації найтяжчої в історії Російської епідемії чуми, давав і давав. Тоді ж експериментальним шляхом Данило Самойлович з’ясував: за моровиці терапевтичну користь має крижане обтирання, що стало швидко популярним у Західній Європі. Затим українець запропонував для медиків спеціальний протизаразний одяг – халати і взуття, просякнуті оцтом та густо змащені дьогтем.

Універсальна освіта, здобута в Києво-Могилянській Академії, давалася взнаки. Й один за одним лікар нового покоління розвіював міфи та забобони. Зокрема, він висміяв полотна багатьох західноєвропейських майстрів, довівши: на чуму не хворіють тварини, а значить, картини епідемії із зачумленими птахами в похмурому небі – якась маячня малограмотних художників. Чернігівець допитувався:

- Чи не породжуємо ми цим у серцях населення страх, який ще більше посилює небезпеку хвороби? І чи не краще роздмухувати в народі бадьорість, показавши простими і доступними спостереженнями, до якого ступеня можна протистояти жорстокій хворобі й яким засобами слід запобігати її поширенню?

Постійно вивчаючи перебіг епідемії, Д.С. Самойлович звернув увагу на одного пацієнта, чумні бубони в паху якого розсмокталися без лікування. Революційним його колегам видався висновок українця: причиною хвороби стало необережне… користування медичним інструментом, яким нещасному потім пошкодили шкіру і саме в такий спосіб інфікували. Іншим важливим відкриттям стало: “двічі на моровицю зрідка хворіють”, а значить, потрібна вакцинація.

Більшості сучасників той син сільського священника здавався прибульцем з інших світів. Чи не першим у Старому Світі Данило Самойлович узявся робити у Москві протичумні щеплення, впорскуючи здоровим людям екстракт, отриманий із гнійників хворих пацієнтів. Проте ота “чортівня” не на жарт перелякала начальство, бо занадто дико все це виглядало в останній чверті XVIII століття. Рубати дерева, ламати паркани, бабахати з гармат, калатати в церковні дзвони – це будь ласка, а вакцинуватися – так борони, Боже.

*   *   *

Отже, саме українець першим у світі відкрив механізм, яким передається чума, визначив шляхи контагіозності (заразливості), узявся наполягати на сортувальній ізоляції хворих, дбав про профілактичні заходи при транспортуванні пацієнтів, запропонував різні моделі дезінфекції особистих речей, пропагував щеплення вакциною, а на підставі власної експериментальної системи застосування протичумних заходів заклав підвалини сучасної епідеміології.

До початку 1772 р. чума відступила, забравши життя близько 50 тис хворих. За незаперечні успіхи у подоланні епідемії в Москві на подання уряду в жовтні 1771 р. Данило Самойлович отримав чин колезького асесора, звання штаб-лікаря і вступив на службу до Московського медичного департаменту Правлячого Сенату. Зважте, у 30 років наш земляк очолив Спеціальну державну комісію, що координувала боротьбу з моровицею по цілій Російській імперії.

Коли пошесть остаточно зліквідували, разом із трьома іншими українцями, а саме: штадт-фізиком, керуючим Медичною конторою в Москві Опанасом Шафонським (1740-1811), дипломованим доктором медицини Касіяном Ягельським (1736-1774) і майбутнім ініціатором створення в Києві цивільних лікарень Опанасом Масловським (1740-1804), – у 1775 р. він написав фундаментальну працю “Опис морової виразки, що була в столичному місті Москві з 1770 по 1772 рр.”. Трактат підсумовував досвід боротьби з епідемією чуми. За рік монографію переклали й надрукували німецькою мовою.

Наступні чотири роки штаб-лікар Сенатського департаменту Д.С. Самойлович перебував на службі в Москві.

*   *   *

Справжній лікар – не тільки істинний Ескулапій, а й справжній гуманіст...

Ось яскравий приклад на підтвердження тези. Восени 1774 р. Данилі Самойловичу судилося стати особистим лікарем ровесника із “малоросійської станиці” Зимовійської, донського козацького отамана, одного з керівників селянської війни на землях Російської імперії у 1773-1775 рр. Омеляна Пугачова (1742-1775).

Було діло так. Закутого в кайдани бунтівника у дерев’яній клітці на двоколісному возі в супроводі роти піхоти з кількома гарматами 4 (15) листопада 1774 р. привезли до Москви, де заґратили в одиночній камері Монетного двору, розіп’явши на масивних ланцюгах на стіні. Дорогою із Симбірська до Білокам’яної ватажок селянського повстання застудився, йому щодня гіршало. До хворого запросили лікаря, бо в Московії зазвичай лише здорових ворогів публічно вбивають.

Медиком виявився Данило Самойлович. Діагностувавши запалення легенів, він зажадав, аби ув’язненого у кайданах негайно зняли зі стіни, приніс ліки та особисто розпочав лікування. Ситуація склалася нелегка: імператриця Катерина II жадала якомога швидше влаштувати публічну страту... здорового бранця, а доктор медицини з європейським дипломом щосили боровся за життя... хворого пацієнта.

Коли Омеляну Пугачову полегшало, Д.С. Самойловича перестали допускати до народного ватажка, а за кілька днів, 10 (21) січня 1775 р., на Болотяній площі в Москві публічно четвертували. Як того вимагав статут, лікаря примусили бути присутнім при страті, і безпомічно стояв істинний Ескулапій біля самого ешафоту.

Майбутнього в екзарха епідеміології у дикунській Імперії не було. Тож ще у період боротьби з чумою земляки та колеги, як-то: головний лікар шпиталю Лефортівського палацу Петро Погорецький та дипломований Лейденським університетом доктор медицини Касіян Ягельський, – зважаючи на наукове обдарування та сумлінність Данила Самойловича, радили йому просити у Медичної колегії стипендію та їхати до Європи за шапочкою доктора медицини і тільки там публікувати у вигляді дисертації власну методу боротьби з моровицею.

*   *   *

Минав час, епідемію чуми по цілій Російській імперії подолали… 

З’явився час для роздумів про майбутнє, й ідея їхати за кордон, щоб підготувати і захистити докторську дисертацію з медицини, раз-у-раз зринала у голові колишнього полкового лікаря. До більш рішучих дій схилила випадкова зустріч. У червні 1776 р. у Москві Данило Самойлович випадково зіштовхнувся з колишнім одногрупником по київській Академії Нестором Амбодиком-Максимовичем. Буквально днями той стипендіат фонду княгині К.Д.Голіциної-Кантемір (1720-1761), а тепер вже поважний медик-другокурсник Страсбурзького університету (Université de Strasbourg), прибув із Франції до Росії – на канікули.

Зерна впали на родючий ґрунт, бо два фахові устремління просто розривали українця. З одного боку, хотілося впакувати в наукову працю колосальний досвід із польового лікування чуми – зі справжніми відкриттями та оригінальними висновками. З іншого, не перший рік Данила Самойловича приваблювала акушерська наука та кваліфіковане породілля, оскільки надзвичайно високими в Російській імперії залишалися материнська й дитяча смертності.

Шальки терезів схилились у бік останнього, бо Медична колегія у державній стипендії нашому земляку відмовила. Буквально за тиждень, звільнившись із посади штаб-лікаря сенатського Медичного департаменту, Данило Самойлович власним коштом вирушив за кордон, аби навчатись на медичному факультеті Страсбурзького університету.

Паралельно у родопомічній школі ельзаського університету 34-річний студент поглиблював та систематизував знання щодо складної акушерської науки. Грошей катастрофічно бракувало, жити доводилось упроголодь. Лише за два роки, у травні 1778-го, цариця Катерина ІІ підписала указ Сенату про виплату казенних коштів пенсіонеру на здобуття “докторського градуса з медицини”.

На матеріальний стан виходець із козацького села не зважав, бо мало хто із земляків здобував такий унікальний шанс – закордонні студії. Набутий у Російській імперії досвід дався взнаки, і в 1778 р. українець написав ґрунтовний посібник з токології “Міська і сільська повитуха”, про що його ще за свого життя не один рік просив перший російський академік у царині природознавства Михайло Ломоносов. У Москві той бестселер довелося автору в 1780 р. видавати... власним коштом.

*   *   *

Здобуваючи практичний досвіду з акушерства, український лікар вступив у Нідерландах до найстарішого в країні Лейденського університету (Universiteit Leiden). Тут, 26 жовтня 1780 р., Данило Самойлович захистив докторську дисертацію на тему “Tractatus de sectione symphyseous ossium pulis et. sectionem Caesareum” (“Трактат про симфізеотомію та про кесарів розтин”), видану в Парижі у 1783 р. Монографія настільки справила враження на читача, що ще двічі перевидавалась як справжній бестселер: французькою – у 1785-му в Парижі та німецькою – у 1787-му в Лейпцигу.

Коли те видання перевидали російською мовою, як ви гадаєте?

Більш як через півтора століття.

Підкреслю, саме українець першим з лікарів Російської імперії опублікував за кордоном не тільки докторську дисертацію, а й інші наукові авторські праці, зокрема, “Сучасний спосіб лікування з настановами, як можна простому народу лікуватися від укусів скаженої собаки та від ужалення змії” (1779). Його класичні твори “Міркування про щеплення чуми” (1783) і “Міркування про чуму, яка спричинила спустошення у столичному місті Москві” (1785; 1787) видані відповідно в Страсбурзі, Лейпцигу й Парижі, не тільки принесли авторові світову славу, а й сприяли популяризації всієї російської науки у Західній Європі.

Обкладинка книжки “Міркування про чуму, яка спричинила спустошення у столичному місті Москві”, Париж, 1787 р.

Цікаво, звідки у нас взялося зображення українського лікаря кінця XVIII століття? Факт безпрецедентний... Як стверджувала у нарисі “Данило Самойлович і розвиток охорони здоров’я у Миколаєві” (2010) мистецтвознавець, головний зберігач фондів Миколаївського обласного краєзнавчого музею Наталя Кухар-Онишко (1951-2020):

- Мешкаючи в Парижі, лікар познайомився з російським скульптором, пенсіонером Імператорської Академії мистецтв Феодосієм Щедріним (1751-1821), який створив скульптурний портрет-барельєф. Потім гравер Елісей Кошкін (1761-1836), у 1790 р. приставлений для різання на міді до князя Г.О.Потьомкіна, виконав з авторського барельєфа гравюру для добре відомого портрета Д.С.Самойловича, що зберігся до наших днів.

*   *   *

Як дієвий менеджер новітньої медицини, склавши руки, за кордоном наш земляк не сидів. Власні наукові праці автор надіслав відомим вченим Старого Світу. Тож його думки і пропозиції, особливо – щодо протичумного щеплення, викликали в науковому світі жваві дискусії. Ось чому про Данила Самойловича заговорили вчені цілої Європи. Адже з приводу обміну думок щодо книжки, наприклад, “Міркування про чуму, яка спричинила спустошення у столичному місті Москві” в Італії, Німеччині, та Франції збиралися окремі наукові симпозіуми. Щирими просвітниками рухає не стільки патріотизм, скільки гуманізм.

Але нема пророка у своїй вітчизні. Розглянувши на своєму засіданні наукові праці Д.С. Самойловича про попередження чуми в Росії, Медична державна колегія рекомендувала Катерині ІІ опублікувати роботи екзарха епідеміології, щоб ознайомити з ними усіх лікарів Росії. Однак, найвищого схвалення не надійшло.

Більше того, засилля іноземців у владних та наукових інституціях Російської імперії породжувало саботаж по відношенню до національних фахівців, особливо – вихідців із провінцій. Чому доктору медицини Данилу Самойловичу так і не пощастило передати багаж нагромаджених знань і професійного досвіду з викладацькою кафедри, пояснює промовистий факт. 

На прохання академіка Михайла Ломоносова прийняти Д.С. Самойловича у дійсні члени Російської Академії наук, саксонський історик, німець-бібліотекар Її Імператорської величності Іван Іванович (Йоганн) Тауберт (Johann Таubert Caspar; 1717-1771) пихато відповів:

- Хіба нам ще один Ломоносов потрібен? Росії одного досить.

*   *   *

Отримавши ступінь доктора медицини, ще три роки Данило Самойлович практикував за кордоном у кращих акушерських клініках Франції, Англії, Голландії, Німеччині та Австрії. Його професійні інтереси ширшали, українець вивчав не спеціальність, а саму організацію медичної справи та побудову системи вищої медичної освіти, маючи на меті запровадити в Російській імперії набутий досвід.

Утім, норовливій імператриці Катерині II нашептали про критичні висловлювання лікаря на адресу російського уряду, і з’явилося розпорядження – позбавити крамольника привілеїв та встановити... таємний нагляд за “неблагонадійною” особою. І це попри те, що в ті часи, можу із впевненістю сказати, було не знайти у метрополії іншого такого вітчизняного лікаря, як Д.С. Самойлович, котрий би настільки щиро, із почуттям глибокої поваги до пацієнта прагнув перенести на національний ґрунт високі здобутки передової європейської медицини.

Навіть перебуваючи далеко від Батьківщини, українець надіслав Медичній колегії проєкт організації в Російській імперії профільної школи, яка б професійно готувала вітчизняних акушерів. За політичних мотивів ідею відхилили – цариця у пропозиції відмовила. Тим часом чистої води романтик від науки щиро сподівався…

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко