Георгій Москаленко і Віктор Кукса. Зухвалі прапороносці

Щось подібне лише відчайдухи могли утнути… Проти ночі, 1 травня 1966 р. на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства (КІНГ; нині - Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) майстер-сантехнік КБУ-521, студент вечірнього відділення КІНГу Георгій Москаленко та електрозварювальник БМУ-13 Віктор Кукса встановили на флагшткові національний синьо-жовтий прапор.

Двоє товаришів по робітничому гуртожитку у Виноградному провулку готувалися заздалегідь, ґрунтовно. Ретельно вибрали місце - на Брест-Литовському проспекті, 54/1 (деякий час - проспект Перемоги)… Адже в тому районі — станція метро “Більшовик” (тепер - “Шулявська”), і там уранці до Першотравня зазвичай збиралися велелюдні колони політично грамотних демонстрантів. А тут ось таке несподіване привітання від уряду УНР! Останнім трамваєм, що курсував тоді Брест-Литовським проспектом із Святошина, ці двійко приїхали до заводу “Більшовик”. Вийшли на зупинку раніше, на вулиці Гарматній. Остерігалися: будь-яка деталь могла викликати підозру…

Знак спротиву вони, початкуючі “українські буржуазні націоналісти”, вибрали яскравий - синьо-жовтий прапор розміром 86 см на 60 см. Із блакитною тканиною проблем у них не виникло, а ось за жовтою довелося походити, поки в універмазі “Жовтневий”, на розі вулиці Гарматної і Брест-Литовського проспекту, 60, вони не надибали… жіночий шалик, трохи коричневого відтінку. Саме його до місця підшили у кімнаті №20 у повній секретності — якраз не було третього сусіда по гуртожитку.

Настрій комунякам і комсюкам такий стяг мав зіпсувати.

До речі, спершу розглядали варіант, щоб вивісити національний прапор над залізничним вокзалом.  Але там, як то кажуть, не встигнеш злізти, як схоплять. Придивилися уважніше до будівлі КІНГу - годиться, і пожежна драбина збоку є. У мовчазних рабах віку коротати вони не схотіли, бо як попереджав ще “перший європеєць на селі” Михайло Драгоманов (1841-1895; див. тут і тут.:

“Лишень тоді, коли ми покажемо силу, хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других лишень тому, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди цікавляться лишень тими, хто одбивається, і таким лишень звичайно й помагають”.

***

Уперше практикуючи ідеологічну диверсію, історичних тонкощів Георгій та Віктор не знали, тому з купюри 50 карбованців УНР скопіювали національний герб. Ні, вони бачили, що той має бути золотавим, але ж треба було, щоб їхній герб люд побачив метрів із двохсот. Тому вирізали тризуб із чорної підкладочної саржі, й пришили його на саморобний прапор.

Щоб зрозумів кожен уярмлений радянщиною громадянин УРСР, друкованими літерами, чорнилом, на стязі вивели: “Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ”. Хоча знизу, із проспекту Перемоги, хто отой меседж міг прочитати?

Врешті-решт ролі розподілили так: попід пожежною драбиною при будівлі КІНГу 27-річний студент-сантехнік Г. Москаленко став на чатах, бо на озброєнні він мав… самопал (про всяк випадок, для сигналу “небезпека”), набитий сіркою із сірників, а 26-річний слюсар-електрозварювальник В. Кукса поліз на дах. Чому так?

Ні, справді попервах на дах мав дертися старший Георгій, але Віктор зізнався, що не вміє… стріляти із самопала, звареного та виструганого товаришем. Тож Москаленко залишився внизу, а Кукса натягнув на черевики… шкарпетки, на руки - рукавички (просто спецагент!), сунув кухонний ніж у кишеню, а національний стяг - за пазуху. І з Богом за Україну - на дах КІНГу! 

Покінчивши із праведним ділом, пішки, о другій годині ночі, вони повернулися до гуртожитку у Святошині… Щасливим спільникам не потрібні щасливі історії. У таких балачках мають потребу нещасливі змовники, яким украй потрібно пояснювати собі та іншим причини невдач, аби виправдати власну неспроможність.

***

Тим часом, перепрошую, не готувалися Георгій та Віктор на Яворівському полігоні під наглядом інструкторів НАТО: і дах виявився крутішим, аніж передбачалося, і підошви не тримали, і за рубці одягом чіплявся Віктор Кукса. Коли він врешті-решт дістався до червоної ганчірки, не полегшало. Так, одразу вдалося знизу підхопити тканину ножем, хоча далі червоний прапор довелося рвати зубами. Тільки тоді ганчірка впала додолу і дахом ковзнулась униз.

Відчуваючи бентегу, буквально бинтом Віктор прив’язав синьо-жовтий символ волі до флагштоку - і той, наче із тихою вдячністю, ледь хитнувся під першим подувом вітру. Напередодні Травневих свят охоронці вузу уже міцно святкували, аж носами орали, тому особливих проблем із ними не виникло.

На перший погляд, передбачили зухвалі прапороносці все. Навіть під пожежною драбиною КІНГу довкола щедро полили бензином - щоб службові собаки слід не взяли. Саму пляшку закинули далеко в озеро Комсомольського парку (нині - парк “Нивки”). Коли зранку, годині о 10-й, спільники приїхали до інституту - подивитися на свою красу, над будівлею прапор уже не майорів. Проте однаково, загадково усміхаючись один одному, у Пушкінському парку вони сфотоґрафувалися на пам’ять про ту знакову подію.

Чи усвідомлювали молоді патріоти, що вони зробили? Цілком.

Як пізніше розповідав в інтерв’ю Віктор Кукса:

- Ми будили Україну від компартійного сну. Вона була залякана, затуркана, забита комуністичними ідеями. Ми з товаришем вважали, що наша Батьківщина - не радянська, не УРСР, а Українська Народна Республіка. Тому й вивісили прапор УНР.

У роздумах товариша підтримує Георгій Москаленко:

- У шістдесятих роках, напередодні вивішення прапора, - то був період утворення в світі багатьох держав: Малайзія, Лаос, Камбоджа, Панама, Уругвай, Парагвай. Різні народи зачинали держави. Народ протестував, виходив на демонстрації, їх стріляли, розганяли водою, а вони голосно вимагали незалежності або звільнення від колоніального ярма.

***

Що нам тепер відомо про тих героїв, учасників національно-визвольного руху 1960-х, котрі на кшталт сучасної української спецури “тихо заходили - тихо йшли”, тобто робили свою справу із пробудження самосвідомості та розчинились непоміченими?

Ні, запеклим бандерівцем український громадський діяч, дисидент та політв'язень Георгій Митрофанович Москаленко не був, бо народився 24 липня 1938 р. в Одесі. Батько - Митрофан Пантелійович працював у порту, мати - Ніна Парфентіївна Діянова, за походженням із болгар, трудилася кухаркою у місцевому санаторії. Навесні 1944 р., коли почалася Одеська наступальна операція, завбачливо родина виїхала в село Якимів Яр Ширяївського району Одеської області.

Тут при дідові та бабі за материнською лінією Георгій мешкав наступні десять років, тут закінчив семирічку. Змалку хлопчик цікавився історією, знав про Українську Народну Республіку, а слова славня “Ще не вмерла” вивчив ще у молодших класах. Лише підтверджуючи тезу, що всі витоки справжнього героїзму закорінені в дитинстві, ось як Георгій Митрофанович міркував:

- З малих літ у нас на селі жили переселенці із західних областей, котрі розповідали про самостійну Україну. Це мене цікавило, я завжди тягнувся до тих дядьків, послухати, що ж це за самостійна Україна, що це таке, чого вони прагнули. Їх більшовики виселили із західних областей, а розселені були на Одещині… У вас такого в читанці не було - це десь у четвертому класі вивчалося. Там синьожупанники, сірожупанники з’являлися - вони разом із Коновальцем штурмували “Арсенал”. То це мене почало цікавити: значить, була якась Держава...

Деякий час підліток працював у колгоспі, але в січні 1955 р. вирушив до Києва та влаштувався слюсарем-сантехніком на будівництві. Жив відтоді Георгій у гуртожитку в Святошині. У 1957-1960 рр. служив у лавах Радянської Армії. Освіти бракувало, тому в 1962 р. простий робітник закінчив у столиці УРСР вечірню школу та вступив на вечірнє відділення Київського інституту народного господарства, бо вдень працював майстром Київського спеціалізованого управління №521 “Сантехмонтаж”.

Не дарма ж кажуть:

- Наука зробила нас багатими раніше, ніж ми навчилися бути людьми.

***

Український громадський діяч, дисидент та політв’язень Віктор Іванович Кукса ідеологічним спецназівцем теж не народився, а світ він побачив 13 лютого 1940 р. у селі Саварка Богуславського району Київської області. Тут, до речі, у 1920-1923 рр. мешкав знаменитий український математик Михайло Кравчук (1892-1942; див. тут ), котрий став першим директором Саварської школи та особисто навчав майбутнього генерального конструктора авіаційної техніки, академіка, а тоді лише 11-річного самородка Архипа Люльку (1908-1984). У Саварці, між іншим, і досі мешкають родичі А. М. Люльки.

Є також відомості, що родичі В. І. Кукси брали участь у Національних Змаганнях 1917-1920 рр., материн вітчим – полковник Армії УНР Олександр Ронський, скажімо, за більшовиків відсидів 20 років.  Батько хлопця - Іван Васильович Кукса (1907-1969), у комуністах теж не ходив, але користувався в односельців авторитетом та обирався головою сільради. За німецької окупації його, кажуть, залишали для підпільної роботи, а за першої-ліпшої можливості Іван Васильович рятував молодь від відправки до Німеччини, за що гітлерівці його ледь на розстріляли. Неймовірно, та свого часу Архип Люлька був сусідом родини Кукси; більше того, у дитинстві Архип Люлька та Іван Кукса корів разом пасли.

З учителями Віктору Куксі пощастило, в переважній більшості були вони вірними патріотами своєї справи і справжніми патріотами України. Скажімо, вчителем музики у них, у сільській восьмирічці служив Дмитро Євдокимович Чалий, котрий ще пам’ятав УНР та на Колимі відсидів у радянських концтаборах 25 років.

У 1957 р. В. І. Кукса закінчив Саварську середню школу та поїхав до Києва, де влаштувався працювати на будівництві. Жив юнак у робітничому гуртожитку в Святошині, у 1959-1961 рр. відслужив у радянському війську та повернувся до Києва, де у 1962 р. закінчив вечірню школу, так звану ШРМ - школу робітничої молоді при верстатозаводі на Нивках. Він стверджував:

- Нині неможливо відтворити атмосферу тих років, коли багато хто навіть серед працівників держбезпеки серйозно вірив у те, що Радянський Союз - царство пролетаріату. До мене навіть у камеру приходив генерал (генерал-майор держбезпеки Павло Тихонов, 1909-1990. - О.Р.) розпитувати, як це робітник і… націоналіст? Я йому відповідав щиро: мої ж батьки й діди були очевидцями проголошення УНР, потім Голодомору, бандерівського руху.

А ви, часом, не помічали, що чим більше рабів є в Україні, тим більше слави у Москви?

***

…Коли о 6:30 1 травня 1966 р. інститутський двірник Володимир Литвиненко почав прибирати прибудинкову територію, дивний прапор на будівлі він одразу помітив і негайно повідомив про це вахтера, котрий мерщій викликав на місце ЧП секретаря парткому КІНГу Романа Костюка та проректора Костянтина Капустіна.

Знамено на даху вони не чіпали: боязко… Коли тов. Костюк викликав міліцію, їм заборонили наближатися до “стороннього предмета”… Мовляв, а якщо націоналістичний прапор диверсантами заміновано? Дізнавшись про ексцес, терміново прибув непомітний співробітник УКДБ у Київській області, якийсь лейтенант Іванов: опитав свідків, в якості промовистого доказу злочинної діяльності забрав полотнища червоного та синьо-жовтого прапорів та відвіз у центральний офіс відомства на вулицю Володимирську, 33.

Що справа політична, у вузі одразу зметикували… І справді, вже о 10:30 до Київського інституту народного господарства прибула слідча група лейтенанта держбезпеки Леоніда Берестовського. Разом із криміналістом вони оглянули місце політичного злочину та склали протокол, за яким невдовзі було порушено кримінальну справу щодо “зазіхання на територіальну цілісність УРСР”.

***

Того ж дня голова КДБ при Раді міністрів УРСР Віталій Нікітченко (1908-1992), котрий мав репутацію ліберала і прихильника Петра Шелеста, у спеціальному повідомленні доповів про ідеологічну диверсію товаришам із ЦК КПУ, а ті вже доповіли Москві. Справу поставили на контроль, а злочинців наказали знайти за будь-яку ціну.

Слідчий КДБ Л. П. Берестовський, до речі, фігурою був дрібною, але одіозною… Це він намагався ламати багатьох українських “шістдесятників”.

“Практику” він розпочав у 1965-му, так би мовити, опановуючи фах на аспіранті Київського педінституту В’ячеславові Чорноволу (1937-1999). У серпні того самого року Л. Берестовський заарештовував інженера-геодезиста Івана Русина (1939), навесні 1972-го звинуватив у проведенні антирадянської агітації і допитував учителя української мови та літератури Василя Овсієнка (1949), а  у березні 1973-го відкрив справу проти поета і літературознавця Миколи Холодного (1939-2006).

Із перебудовою Леоніда Петровича Берестовського з органів потурили, і швиденько він перефарбувався в… адвокати якоїсь юридичної консультації.

Адвокати диявола а ля медведчук?

***

Та не слід вважати, що всі агенти КДБ були тупоголовими йолопами, діло своє єзуїтське вони добре знали… Тож слідчі перевірили найближчий магазин промтоварів (універмаг “Жовтневий”) біля Київського інституту народного господарства, а допитана продавчиня відділу текстилю впізнала пред’явлену тканину прапора, а потім пригадала, що наприкінці квітня продала двом молодим чоловікам жіночий шалик жовтого кольору. Далі - вийти на конкретних виконавців - була справа техніки.

Адже студентське середовище компетентні органи наситили агентами-сексотами. У технічному вузі раптом почастішали занадто… філологічні диктанти, за матеріалами яких… шукався почерк зловмисників, котрі виконали напис на синьо-жовтому прапорі. У поле зору слідчих Георгій Москаленко та Віктор Кукса потрапили одразу: обидва послуговувалися виключно українською мовою, а перший - навіть на семінарі з історії КПРС - міг порушити питання про незалежність України.

Ледь-но коло підозрюваних звузилося, компетентні органи діяли за традиційною схемою. У кімнату гуртожитку до підозрюваних товаришів підселили свого сексота (Олексій Лебідь. - О.Р.). І раптом одного дня зник особистий записничок Георгія із адресами й телефонами, де були не тільки занотовані прізвища кількох “шістдесятників”, але й контакти по цілому СРСР.

Як потім, під час допиту п’ятикурснику КІНГу слідаки нахвалялися, вони “весь Совєцький Союз перебрали - там і Ташкент, там і Алма-Ата… Показали цілу схему, як вони мене відпрацьовували”.

***

Зрештою, оперативні кедебістські заходи за півроку дали наслідки.

Наприкінці 1966-го слідство вийшло на організаторів кричущого випадку антирадянської діяльності. Аби остаточно розвіяти підозри, Георгія Москаленка викликали до військкомату, де просили заповнити анкету - начебто для виїзду за кордон, і обов’язково - друкованими літерами. Як написано на прапорі.

Після експертизи почерку Георгія Москаленка їх заарештували...

У ґрунтовному нарисі “Прапор над Києвом” (2002) колишній політв’язень Василь Овсієнко написав:

- Заарештували їх майже одночасно. Москаленко працював тоді майстром-сантехніком у Фастові. По нього 20 лютого 1967-го року послали машину і привезли в монтажну організацію до Києва, а там три оперативники у цивільному посадили затриманого в “бобик” - і на вулицю Рози Люксембург, 16 (тепер — вул. Липська), в обласне управління КДБ. 21 лютого 1967-го року Віктора Куксу викликали до відділу кадрів, де два дебелі хлопці взяли робітника попід руки, посадили у “Волгу” - і на Володимирську, 33, у республіканський КДБ.

***

Хлопці опиралися недовго, сенсу не було. Вели справу - слідчі Логінов та Чуніхін, долучалися - майор Разумний і начальник слідчого відділу, підполковник держбезпеки І. Дубовик. Звичайно ж, російською мовою:

- Ну что ты – вот муха, а вот слон. Вот слон возьмет, хлоп - и раздавил тебя. Видишь - нет тебя.

Постанова, обшук і остання деталь - знайдені банкноти УНР із тризубом, який і було перемальовано на синьо-жовтий прапор, вивішений над КІНГом.

Потім Георгія Москаленка також перевели на Володимирську, 33, у республіканський КДБ - політичній справі це додало найвищого в УРСР статусу. У супроводі начальника слідчого відділу підполковника Івана Дубовика на живих “українських буржуазних націоналістів” приходив очима полупати генерал-майор держбезпеки Павло Тихонов, начальник УКДБ при Раді Міністрів Української РСР у Київській області. Й оте високе цабе намагалося дізнатися, хто їх на таке підштовхнув.

Анкета заарештованого Г. Москаленка

Аби відсікатися від співрозмовника, Георгій Москаленко відповів:

- Свого часу це зробив і Олег Кошовий, коли пішов зі зброєю захищати свободу…

- Так то же было за идею, за Родину! – намагався парирувати генерал.

- А ми теж щось таке подібне вчинили, - у вічі відповів п’ятикурсник КІНГу.

Трохи згодом розкажу, яке продовження ця історія мала з Олегом Кошовим.

Бо москаль тільки тоді правду скаже, коли чорт молитися стане.

***

Попри те, що показовий процес тривав три дні, лише один свідок, явно підсаджений інформатор - Дмитро Головченко, котрий щойно закінчив ФЗУ і рвався до кар’єри комсорга, - відкрито оголосив: звинувачені агітували його “в дусі націоналізму”.

Уся справа була шита білими нитками.

Лютіше за самого прокурора Г. М. Москаленка та В. І. Куксу ідеологічно шпетили два… відставники, наряджені у звинувачувачі від радянської громадськості, котрі запевняли, що саме вони першими побачили синьо-жовтий прапор на будівлі КІНГу і куди треба негайно сигналізували.

Анкета заарештованого В. Кукси

Як не згадати рядки Ліни Костенко:

«Є боротьба за долю України. Все інше - то велике мискоборство».

31 травня  (за іншими джерелами - 2 червня) 1967 р. на закритому засіданні Київський обласний суд визнав їх винними у проведенні антирадянської агітації і пропаганди: як “першотравневі прапороносці” не виправдовувалися, мовляв, ДПУ (Демократична партія України) на прапорі - то їхня явна вигадка. Обидва пішли політичними - за ч.1 ст.62 КК УРСР.

За часів Совка логіка діяла залізна… Знаєте, чому саме вивішування синьо-жовтого прапора мало склад злочину і каралася статтею “антирадянська агітація”? У свідомості радянського прокурора червоний прапор був радянським, а синьо-жовтий - антирадянським.

Років із десять тому Віктор Іванович Кукса розмірковував в одному інтерв’ю:

- Звичайно, новому поколінню важко зрозуміти ті часи, що настали по хрущовській відлизі. Можливо, тепер не оцінять, наскільки, зважаючи на тодішню атмосферу, це був резонансний жест. Поверталися сталінські погляди, але, з іншого боку, українство намагалося знаходити напівлегальні способи, аби заявити про власні потреби. Тоді створювали гуртки на кшталт Клубу творчої молоді, багато патріотів збиралося навколо Леопольда Ященка й хору “Гомін”. Почав циркулювати самвидав, а також книги, видані у 1920-х роках, а пізніше заборонені. Ходила між людьми відома праця Івана Дзюби (мається на увазі знакова для українського самвидаву стаття “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, 1965. - О.Р.), популярності зажили вірші Василя Симоненка, Володимира Сосюри, раннього Павла Тичини.

***

Окрім того, Георгія Москаленка окремо звинуватили у виготовленні та зберіганні вогнепальної зброї (ст. 222, ч. 1 і 3) і, як підсумок, засудили до 3 років позбавлення волі - із відбуванням терміну в таборах суворого режиму. А Віктора Куксу - додатково за ч.2 ст.222 - носіння холодної зброї (кухонного ножа), що обернулось у 2 роки.

Привезли засуджених: спочатку - до Харкова, у пересильну в’язницю, де зумисне потримали в камері смертників, а потім запхнули аж на станцію Потьма.

Це - кінець географії, остання сторінка, де наклад друкується…

Спочатку покарання Г. М. Москаленко і В. І. Курса відбували у ДубровЛазі - таборі №11 (він же - Особливий табір №3, ОсобЛаг №3, Дубравний ВТЛ), що на станції Явас Зубово-Полянського району Мордовської АРСР, а від 1969-го - у таборі №19 (колишній ВятЛаг - один із найбільших таборів сумнозвісного ГУЛагу), що у селищі Лєсной (північ сучасного Верхньокамського району Кіровської області). Табір №19 – це за 30 км від табору №11.

І там, і там українців у другій половині 1960-х було, може, три чверті засуджених. Каралися там тоді 800 в’язнів, з-поміж яких особливим авторитетом користувалися Богдан Горинь, Михайло Горинь, Василь Підгородецький, Левко Левкович, Василь Якуб’як, Степан Мамчур, Олександр Мартиненко, Михайло Озерний, Богдан Ребрик, Опанас Заливаха, Дмитро Басараб та інші.

У ДубровЛагу - таборі №11, зібралося, доповім вам, добірне товариство… Дисиденти й націоналісти не тільки з України, але й Білорусі, прибалтійських республік. У мордовській глибинці опинилися Михайло Осадчий, Мустафа Джемілєв, Іван Гель, Андрій Синявський. Може, і півтисячі душ інтелігентів - митців, літераторів, вчителів. Як пізніше висловився Віктор Кукса:

- Хто не побував у тому таборі, той не знає справжньої України.

***

А ви ще запитуєте, чому від другої половини 1960-х років солов’їна не лунала в Києві та Харкові? Бо саме українською, домінуючою! виповнювалися хащі Мордовської АРСР... Що цікаво, ніхто з політв’язнів у таборі жодного разу не вилаявся матом - у нелюдських умовах належало залишатися людиною. Усі бранці залюбки книжки читали, поки їм охорона не обмежила… доступ до бібліотеки.

Що прикметно, засуджених росіян (за національністю) у мордовських таборах майже не було. Хіба що свідки Єгови та п’ятдесятники. Або ті із зрадників, які досиджували давні вироки - за службу в Російській визвольній армії Андрія Власова.

Потрапивши в ДубровЛаг – у табір №11, одного дня Геннадій Москаленко випадково з’ясував: у Явасі покарання відбував бургомістр Краснодона за німецької окупації Василь І. Стаценко, засуджений у 1948 р. на 15 років. Із ним українцю не довелося поговорити, а ось від особистого кучера градоначальника - Степана Давиденка вдалося дізнатися про цікаві речі.

Слухайте. Далі - пряма мова Віктора Кукси:

- Так ось… Степан Давиденко був вітчимом Олега Кошового. Одного дня він наказав пасербу: “Завтра запряжеш коні. Поїдемо, бо німці хочуть заарештувати Сергія Тюленіна і ще там когось”. Давиденко увечері попередив Тюленіна: “Тікай, Серього, бо тебе завтра закриють”. Молодь не послухала, і їх гітлерівці похапали. А заарештували їх ніби за те, що юнаки покрали з трьох машин, що не охоронялися, різдвяні подарунки, надіслані німецьким солдатам. Із поцупленого пригостили вони шоколадом хлопчину, - здається, молодшого чи то брата, чи то сусіда Івана Земнухова, а той роззява випхався на вулицю з гостинцем, а назустріч патруль… По шоколадці німці вийшли на злодіїв. На окупованих територіях вони нещадно карали за крадіжки - покидали всіх у шурф шахти. А чи була, взагалі, “Молода гвардія” - сказати не можу. Вже після війни зі злодіїв комісар Олександр Фадєєв зляпав символ спротиву окупантам. Степану Давиденкові, коли я з ним розмовляв, минуло років 60, Стеценкові - 70. Ясна річ, до Краснодону вони ніколи не повернулися і правди не розказали, бо померли у радянському таборі. А тепер головне: оунівське підпілля у Краснодоні було, як мені особисто вповідав знаний оунівець з Донбасу Євген Стахів (1918-2014), а радянське - ні: одні дрібні злодюжки.

***

Відбувши термін покарання від дзвінка до дзвінка, бульдозерист Віктор Кукса опинився на волі у 1969 р., а сантехнік Георгій Москаленко - у 1970-му. Першим із величезними труднощами зіткнувся Віктор. Він - “один політичний на районі”, відчув щоденне стеження кількох агентів КДБ та дільничного міліціонера. Пресували настільки щільно, що й не передати.

Ледве пощастило патріотові знайти місце машиніста екскаватора та оселитись у колишньому гуртожитку в Святошині:

- Від першого дня я відчував настороженість колег - уже не знаю, що їм про мене набазікали на їхніх партійних зборах. Власне, кожен мій крок відстежували. Ще Василь Стус (див. тут і тут) був не судимий (уперше поета заарештували 12 січня 1972 р. - О.Р.), а я прийшов до нього в гості… У Святошинському районі жив він разом із дружиною та сином недалеко - у двоповерховому будинку на вулиці Львівській, 62. І - наступного дня я мав виклик до “органів”, де лежала оперативка про мої відвідини Стуса.

Ні постійні присікування дільничного міліціонера, ні підвищена увага з боку кураторів з КДБ його не зламали. Віктор Кукса продовжував жити повноцінним життям, спілкувався з “шістдесятниками”, як-то: Василем Стусом, Іваном Світличним, Іваном Русином, відвідував репетиції етнографічного хору “Гомін” під орудою диригента Леопольда Ященка (1928-2016), що проходили біля Печерської Лаври. Там він, свідомо безпартійний, глибше познайомився з літературою самвидаву та брав посильну участь у русі українства до Незалежності.

Відомо, що останнім часом Віктор Іванович Кукса працював в Українському нафтогазовому інституті в Новобіличах. У 1973-му році він нарешті одружився з дівчиною патріотичних поглядів - Марією Поліщук, мав сина Владислав (1992), а мешкав на київській Борщагівці.

***

Георгію Москаленку також із чималими труднощами вдалося прописатися в Києві та влаштувався на роботу… Бо колишнім засудженим за політичними статтями таке щастило зробити лише з дозволу КДБ.

Спочатку він працював на вулиці Виборзькій у Київському спеціалізованому управлінні №521 (КСУ-521) сантехніком  ІІІ розряду, хоча до засудження мав V розряд. Далі - більше. Так, за ґрати юнак потрапив із п’ятого курсу, але дописати диплом випускникові просто не дали…

Зрештою, вищу освіту Георгій Митрофанович не здобув, як не намагався поновитись у Київському інституті народного господарства - на це також потрібен був спецдозвіл КДБ, а назавжди ставати сексотом патріот не захотів. То ж видали йому… академічну довідку про освіту.

За деякий час вправний сантехнік став бригадиром, потім - майстром, нарешті – виконробом, у підпорядкуванні якого було до 40 робітників, отримав квартиру у Бучі, одружився та разом із молодшою на три роки дружиною - Вірою Григорівною Матейко з Чернігівщини, виховав трьох синів: Олега (1966), Романа (1972) й Олександра (1973). Як з огляду на російську агресію склалися їхні життя, не знаю… Може, хтось із читачів або колег вийде на контакт і розкаже - мешкав колись Г. М. Москаленко у Бучі за адресою: Нове шосе, 13, кв.100?

У 1990-х рр. Георгій Митрофанович Москаленко брав участь у рухові за незалежність, у 1990-1995 рр. був депутатом Бучанської селищної Ради, а від 1998 р. був членом Демократичної партії України (ДемПУ), до якої тоді входили Юрій Бадзьо, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Іван Драч, Юрій Цеков, Роман Іваничук, Галина Гордасевич, Віталій Дончик та інші.

***

Минуло майже три роки від здобуття Україною суверенітету, і лише тоді Постановою Пленуму Верховного Суду України від 20.05.1994 р. судові рішення в частині засудження Москаленка Г. М. і Кукси В. І. за статтею 62 ч. 1 КК УРСР скасували, а кримінальну справу в цій частині - закрили (за відсутністю складу злочину).

Тоді як і надалі зухвалий прапороносець Віктор Іванович Кукса вважався засудженим за… ч.2 ст.222 КК УРСР - за носіння холодної зброї (кухонного ножа), яким на даху КІНГу зрізав червону ганчірку.

Мало минути ще 12 (!) довгих років, аби 26 січня 2007 р. Ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 та ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України УРСР від 4 липня 1967 в частині засудження Г. М. Москаленка за чч. 1, 2 ст. 222 КК УРСР було скасовано, а справу в цій частині також закрито - за відсутністю в його діях складу злочину на підставі п.2 ч.  ст.6 КПК України.

Георгій Москаленко та Віктор Кукса у літньому віці

Навіть сьогодні досить сумно лунають слова Віктора Івановича Кукси:

- Химерних речей у нашому житті залишається чимало. От, наприклад, щоб засудити нас, вистачило трьох днів та одного прокурора. А реабілітовували шістнадцять довгих років аж 40 суддів двох палат - Судової у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України.

Насправді, що окрім почуття моральної гідності ці незламні люди, тепер - літні пенсіонери, здобули на своїм віку? Окрім, ордену “За мужність” І ступеня (Г. М. Москаленко), відповідно до Указу Президента України від 18 серпня 2006 р., та ордену Свободи (В. І. Кукса) в 2016 р., а ще - меморіальної дошки на двох, пригвинченої 16 листопада 2006 р. до будівлі Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана.

***

Цікаво, що факт встановлення українського національного прапора виявився в підрадянській Україні не одиноким.

Уночі із 21-го на 22-ге січня 1973 р. у Чорткові на Тернопільщині керівник місцевої національно-патріотичної підпільної організації, літератор Володимир Мармус (1949) із друзями вивісили аж чотири синьо-жовті прапори та розклеїли по стінах 19 патріотичних листівок, а саме: “Свободу українським патріотам!”, де йшлося про репресії 1972-1973 рр. проти інакодумців; “Ганьба політиці русифікації!”; “Хай живе зростаючий український патріотизм!”

Учасників того акту спротиву оперативники КДБ розшукали та заарештували. 24 вересня 1973 р. судова колегія Тернопільського обласного суду винесла вирок, і за “антирадянську агітацію і пропаганду”, “вчинення особливо небезпечних державних злочинів”, “незаконне носіння, зберігання вогнепальної зброї” засудила Володимира Мармуса за ч.1 ст.62 КК УРСР до 6 років позбавлення волі у колонії суворого режиму із наступним засланням на 5 років.

На лаву підсудних сіли і різні терміни отримали: Степан Сапеляк (5 років), Петро Винничук (4 роки), Володимир Сеньків (3 роки), Микола Слободян (3 роки), Андрій Кравець (1 роки), Микола Лисий (1 рік). Виправдали тільки одного Петра Вітіва, бо на момент скоєння злочину йому виповнилося лише 16 років. За це Володимиру Мармусу “доважили” статтю “втягування неповнолітнього в злочинну діяльність”. Тобто злочину нема, але “втягування в злочинну діяльність” є. Совок є Совок. 

Олександр Рудяченко.