Петро Дяченко. Довічний громадянин УНР

23 квітня 1965 р. у Філадельфії, Пенсильванія, помер командир легендарного полку Чорних запорожців, очільник 2-ї Української дивізії УНА та протипанцерної бригади “Вільна Україна” генерал-хорунжий Армії УНР Петро Дяченко. Його поховали на Українському цвинтарі Святого Андрія (St.Andrew’s Ukrainian Cemetery) у південній частині Баунд-Бруку, Нью-Джерсі. І досі у Сполучених Штатах то єдиний пантеон, який у США перебуває під патронажем Української православної церкви. Майже неймовірно, але громадянства УНР він так і не зрікся, бо іншого ніколи й не прагнув.

У некролозі генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин (1896-1982) зазначив:

- Славної пам’яті генерал П.Дяченко належав до тих “новітніх запорожців”, які завжди шукали часу й місця, де вони могли бити ворогів України. У пам’яті своїх зверхників і підлеглих залишиться він як один із найкращих командирів і вояків відродженої української кінноти... Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою, а пам’ять про Тебе хай залишиться в наших серцях вічною!..

28 квітня 1965 р. в тризні брали участь митрополит Іоан та архієпископ Мстислав. Від вояцтва Армії УНР та Української Національної Армії в останню путь проводжав побратима генерал-полковник Павло Шандрук (1889-1979), з яким навесні 1919 р. вони у складі Кримської групи Петра Болбочана визволяли від більшовиків Крим. Від лицарів ордена Залізного хреста промовляв колишній старшина полку Чорних запорожців, а тепер генерал-хорунжий Володимир Герасименко (1892-1975).

І вже за столом, на поминках у вузькому колі, архієпископ Мстислав нагадав присутнім про “обов’язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків Армії УНР та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль”. Долучімося до тієї ініціативи і зробімо, що в наших силах.

*   *   *

Український військовий діяч Петро Гаврилович Дяченко народився 30 січня 1895 р. у старовинному містечку Березова Лука Гадяцького повіту Полтавської губернії (тепер – Миргородський район Полтавської області), заснованому ще 1630 р.

На світ хлопчик прийшов у сім'ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської.

У розвідці “Гадячанин Петро Дяченко – бойовий орел українського війська” (2912) директора Інституту Українського вільного козацтва імені Антона Кущинського Олександра Панченка йдеться:

- Про славну родину Дяченків у невеликому селі добре пам’ятають. Збереглася навіть їхня хата, де колись розташовувалося сільське поштове відділення... Очевидно, що майбутній Полковник походив із козацького роду, а його недалекі предки із Миргородського та Гадяцького козацьких полків вміло орудували шаблею та крісом і вживали їх у боях проти різних займанців України.

За різних причин з освітою у Петра не склалося. Підліток, хіба що, закінчив шість класів Миргородського земського реального училища за фахом “механік”. Коли почалася Перша світова війна, добровольцем він пішов до імператорської армії. Починав Петро Дяченко рядовим у 52-му Сибірському стрілецькому полку, згодом став унтер-офіцером, а 1 січня 1916 р. закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків, отримавши підвищення в чині. Та головними для українця були не титули... Як командир роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї дивізії наш земляк брав участь у боях на території Польщі, Литви та Галичини. За бойові заслуги безстрашного офіцера, із 1917 р. – штабс-капітана, нагородили хрестами Святого Георгія ІІ, ІІІ, ІV ступенів, медаллю Святого Георгія IV ступеня, а також усіма можливими орденами, рахуючи Святого Володимира ІV ступеня з мечами і стрічкою, та ще й відзнакою Святого Георгія ІV ступеня з лавровою гілкою.

*   *   *

У рік початку Визвольних Змагань, свідомо від 17 грудня 1917 р. він, колишній командувач “Батальйону смерті” у так званій Вятській республіці, став у Полтаві із невеличкою групою партизан на службу армії УНР. Невдовзі вони вже брали участь у боях за Київ. Офіцерські погони довелося зняти – іншою стала Батьківщина.... 25 лютого 1918 р. рядовий козак кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку Петро Дяченко отримав четверте бойове поранення.

Навесні 1918 р. у складі 1-го Республіканського пішого полку (або Республіканського полку, полку Української Республіки) під орудою підполковника Петра Болбочана (1883-1919; див. тут) від більшовиків він із запорожцями визволяв усю Лівобережну та Південно-Східну Україну: від рідної Полтавщини та Слобожанщини у березні т.р. до Криму – у квітні.

Коли 29 квітня 1918 р. до влади став гетьман Павло Скоропадський (1873-1945; див. тут, а також тут), Петро Дяченко українського війська не залишив, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку, тепер уже – Армії Української Держави. Тим часом сотня швидко розгорнулася в Окремий кінний курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. Петра Дяченка підвищили до сотника, а 17 січня 1919 р. він став курінним окремого “партизанського” куреня в складі Запорозького полку. За епохи Гетьманату його підрозділ охороняв українсько-російський кордон на Чернігівщині, виловлюючи контрабандистів і більшовицьких агентів. Аж раптом Гетьманат замінила Директорія.

*   *   *

22 січня 1919 р. у Кременчуці за наказом Симона Петлюри, який сам не взяв участі у жодній битві та ні разу не стрельнув у бік більшовика, – отаман Омелян Волох (1886-1937), якому Головний отаман Директорії довіряв в усьому, заарештував одного з найкращих стратегів Армії УНР. Просто з лінії фронту О.Волох зняв 3-й Гайдамацький полк та ешелоном терміново прибув до Кременчука у розташування штабу Запорозького корпусу. Мета була одна – усунути з посади Петра Болбочана разом із начальником штабу Лівобережного фронту Армії УНР полковником Гайденрайхом. А за першої-ліпшої нагоди – розстріляти обох.

Блискавично кінний дивізіон сотника Петра Дяченка помчав на Кременчук, щоб звільнити командувача. Дорогою, у Крюковому вони роззброїли підрозділ волохівського 3-го Гайдамацького полку, що супроводжував арештантів. Лише особисте втручання Болбочана утримало чорношличників від подальшого самосуду.

Дух справедливості та найвищих воїнських чеснот у Чорних запорожців нуртував. Не випадково у статті “Бойовий орел української кінноти” (1965) професор Лев Шанковський (1903-1995) стверджував:

- Поза модерною ударністю чорношличники полковника Дяченка справді нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Станіслава Мрозовицького-Морозенка чи Максима Кривоноса. Вони уподібнювалися до них своїм виглядом. Ось оголений лоб, з якого звисає козацький “оселедець”, – це не тільки стара традиція, але й засіб для збільшення боєздатності під сучасну пору. З “оселедцем” полону немає; большевики вигадували для власників “оселедців” особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до “отборних частєй Пєтлюри”. Далі, на голові шапка з довжелезним, козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками... Жупани й шаровари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій чорношличників, при чому козацький жупан мав на кінці чорні вилоги в трикутній формі... Чорний Запорозький полк був прекрасним, бойовим полком, що його аннали не знали поразки на полі бою. Це справді були бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел, командир полку, – полковник Дяченко, невмирущий козак-характерник наших днів, що свою ознаку успадкував по славних козацьких предках... Чорний Запорозький кінний полк у бою переможеним не був.

*   *   *

Знаєте, чому Бог позначив запорожців “оселедцями”? Щоб ангелам Господнім було легше їх із пекла діставати... Письмові листи-звернення командирів полків Запорозької дивізії з проханням до С.Петлюри повернути їм полковника Болбочана керівництво Директорії залишило без уваги. Тоді виникли розмови про більш рішучі дії. Йшлося про те, шо разом із січовими стрільцями Чорні запорожці захоплять потяги з урядом та утримуватимуть заручників доти, доки не буде звільнено полковника Болбочана. Останній категорично заборонив навіть думати про таку акцію. Невдовзі побратими дізналися, що полковника Болбочана катують!

Коли Симон Петлюра приїхав на фронт, козаки поставили питання руба про повернення командувача і його здоров’я... І тоді знову Головний отаман збрехав, запевняючи, мовляв, “волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим”. 29 червня 1919 р. чорношличники дізналися про розстріл 35-річного Петра Болбочана – із Директорією їм було більше не по дорозі. Бо ще 27 червня 1919 р. Симон Петлюра наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на... Окремий кінно-запорозький полк Запорозького корпусу, пізніше названий кінним полком Чорних запорожців під орудою Петра Дяченка.

Чому чорношличники вважалися елітним підрозділом Армії УНР?

Не лише тому, що здобували перемогу за перемогою у найзапекліших битвах і вважалися “залізними людьми”, а тому, що їхній командувач, котрий дуже багато перейняв від манери керування Св.Петра Болбочана, всю душу у підрозділ вкладав. Генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин про той феномен написав:

- Як командир полку, він (Петро Дяченко. – О.Р.) виховує підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає. Особиста його відвага – подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерті, завжди сам шукав ворога та бив його – де тільки зустрічав. У відношенні до підлеглих був він аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм за приклад. Той, хто старався ухилитися від вимог командира, довго в лавах “чорних” не затримувався. Не було, здається, бою, у якому б “чорношличники” не брали участі та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить з командного містка, – завжди останнім відходив із поля бою... Хто не бачив атаки “чорних”, той не може собі уявити і відчути стихійності тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки “чорних”.

*   *   *

У другій половині листопада за різних причин наддніпрянська армія УНР відійшла на рубіж Старокостянтинова - Нової Чорториї - Любара й опинилась у безвиході, у так званому “трикутнику смерті”. Із півночі на них наступала Червона Армія, з півдня – Збройні Сили Півдня росії (денікінці), із заходу – Армія Польська. Тим часом їх, вояків Дієвої армії, загальною кількістю було до 3500 бійців. Ці стояли на смерть. А державники? Рятувалися, хто як міг... Головний отаман Симон Петлюра із урядом УНР вирішили добровільно йти в полон до Польщі. Вбивця Св.Петра Болбочана, улюбленець Петлюри, отаман Омелян Волох (1886-1937) єдиним порятунком бачив перехід на бік... Української РСР; зрештою, він вкрав казну УНР – 2 мільйони українських карбованців і 30 тисяч царських срібних рублів, і перебіг до червоних.

На чолі елітного підрозділу Армії УНР – кінного полку Чорних запорожців, від 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. Петро Дяченко бився у “трикутнику смерті”. Тобто брав участь у Першому зимовому поході, відчайдушному партизанському рейді нечисленних патріотів тилами білогвардійців... Як бився? Його командарм, Михайло Омелянович-Павленко (1878-1952) назвав чорношличників одним із найкращих кінних полків. Багатьом вони видавалися нездоланними спартанцями...

Напередодні Першого зимового походу їхній загін складали тільки 417 козаків, в основному – старшин та інтелігенції. На озброєнні вони мали: одну гармату, 11 важких кулеметів “Максим”, дев’ять легких кулеметів “Люїс” та 212 шабель. Не густо, але потужно. Між іншим, тоді у бригаді Котовського було 500 вояків. Після наради у командарма Михайла Омелянович-Павленка сотник Петро Дяченко на коні особисто об’їхав на майдані у Новій Чорториї (тепер – Любарський район Житомирської області) лави безвусих лицарів та звернувся з промовою:

- Козаки, хвилево переміг нас ворог. Для нас лишилася одна дорога – йти в запілля супостата. Хто не бажає вирушити на партизанщину, хай залишиться тут, хай вийде наперед! – Лави стояли мов із каменю. Не дарма за півроку особовий склад Чорних запорожців збільшився удесятеро.

*   *   *

Під прапором чорношличників, на якому довкола тризуба було сріблом вигаптоване: “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”, – з району Любар - Чортория - Миропіль 6 грудня 1919 р. полк Чорних запорожців вирушив тилами денікінців. Рухалися болотом, супротив вітру зі снігом. Неподалік залізничного шляху Козятин-Калинівка у галичан, яких козаки зустріли, вони позичили коней та фураж, звісно, пообіцявши усе повернути, лише-но вони розгромлять денікінців.

Як написав у книжці “Чорні запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців” (1929) сотник 1-ї Запорозької дивізії Борис Монкевич (1896-1971):

- Кров’ю і смертю відзначили свій шлях новітні Запорожці. Народжені в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони весь час заховували в собі той гарт духу і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними... Вогонь самопожертви був їхнім батьком, Україна – матір’ю, а безустанні розпачливі змагання – їхньою колискою.

Смолоскип першим ніс Петро Дяченко. Від нього ніхто з підлеглих, особливо – старшин, не чув отого бундючного “то не моя справа”. Вимогливість він культивував власним прикладом... Якщо хтось із сотників не міг дати раду з некерованим паливодою, полковник Петро Дяченко брав того козака в... ординарці. І за місяць повертав шибайголову, з-під твердої руки, зовсім іншу людину – розважливого вояка, якого гарно вчили то отамановою нагайкою. то батьківською прочуханкою.

*   *   *

А тепер коротко – про бойові подвиги чорношличників, здійснені завдяки обміркованій мужності та граничній організованості. 11 грудня 1919 р. станцію Голендри (нині – Калинівський район Вінницької області) 4-та сотня полку Чорних запорожців захопила майже без жодного пострілу. Денікінців вони не бачили, а зруйнували залізницю і телеграф та й... посунули собі далі – на Самгородок.

Із півсотнею козаків 17 грудня 1919 р. Петро Дяченко натрапив на білогвардійців у Юрківці (тепер – Немирівський район Вінницької області), у селі саме вирував... традиційний ярмарок. Серед трофеїв були три важкі кулемети, 30 возів із майном, 40 офіцерів та два десятки рядових. Під час бою ледь не потрапив до українського полону генерал-лейтенант Генштабу Микола Бредов (1873-1945) – ледь вгамовував серцебиття “учорашній завойовник Києва”. Варто підкреслити, що від 10 січня 1920 р. Армія УНР припинила воювати з денікінцями, бо ті не складали собою жодної сили, а швидше і швидше котилися до Чорного моря, розраховуючи, що кораблі Антанти заберуть їх геть із “цього українського пекла”.

Відсвяткувавши усі довгі в Україні новорічні свята, 8 лютого 1920 р. полк чорношличників налетів на Смілу (нині – Черкаський район Черкаської області). Разом із мазепинцями вони захопили станцію Бобринську, а на ній – 11 ешелонів з майном, тилове забезпечення фронту. Московіти якось розгублено їм бубоніли:

- Што ви дєлаєтє?! Ми вєдь сваї, камуністи...

13-15 лютого 1920 р., за сильного морозу та хуртовини, полк Чорних запорожців довгою колоною переправився на лівий берег Дніпра та рушив у напрямку повітової Золотоноші (тепер – Золотоніський район Черкаської області). Полонений комендант станції уповів: у місті стоять два відділи особливого призначення – до 500 чоловік із кулеметами. То – інтернаціональні бригади. Надвечір ворога відкинули за річку Золотоношку. За браком набоїв та коней – тепер, піші козаки – далі наступати не могли. Наслідки були переконливими: сотню ворогів України чорти прийняли до пекла, тоді як чорношличники втратили чотирьох забитих і мали трьох поранених. Захопивши до вечора половину міста, запорожці відійшли, а дорогою на Деньги (тепер – Золотоніський район Черкаської області) розбили комуністичний відділ.

*   *   *

Чи завжди очільник чорношличників ліз на рожен і брав на арапа? Та Господь із вами, він же був українцем. Читаємо у мемуарах “Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР” Петра Дяченка:

- У Чернівцях була спроба обеззброїти наш полк, що мала виконати Румунська піхотна сотня: якийсь сором, у лаптях. Командир тієї компанії гостро взявся за нас, наробив крику на все місто. Через перекладача я вів із ним розмову в жартівливому тоні, але румун, як видно, на жартах не знався, бо дав нам п’ять хвилин часу на приготування до віддачі зброї, після яких його солдати силою відберуть її у нас. Він уже обеззброював нашу піхоту. Тоді, знову жартома, запитав я румуна, чи його вже хто обеззброював? Румун знову в крик, що вже минуло п’ять хвилин, а зброї не виносять. Я потішив його, що зараз винесуть…

На мій знак сурмач заграв “Сполох”, і з вагонів висипали козаки із рушницями, готовими до стрілу, окружили лапотників. Із потяга виглядали наші важкі кулемети, теж готові до стрілу. Бідний командир сотні цілковито розгубився і вже без крику просив, щоб не робити йому кривди, бо пропала його кар’єра. Над’їхав і сотник Божко з другим ешелоном, якому я ще раз наказав, щоб їхав у повному поготівлі...

Велике було наше здивування, коли ми там дізнались, що весь Запорозький корпус здав зброю і був пограбований румунами. Виходило, що тільки ми, чорношличники, не здали зброї і майже нормально відбули подорож. Сміливі завжди мають щастя…

*   *   *

1 березня 1920 р. чорношличники захопили Голованівськ (нині – Голованівський район Кіровоградської області). Вирубали 50 комуністів, а 60 вчорашніх денікінців захопили у полон.

4 березня 1920 р. полк ходив на Хощевату (тепер – Гайворонський район Кіровоградської області). Підсумки? Мінус 40 порубаних червоних, а скільки потопили у ріці Богові... одному Богу відомо.

5 березня 1920 р. Чорні запорожці стояли собі мирно в Гайвороні, аж раптом розвідка дізналася: у Бершаді (тепер – Гайсинський район Вінницької області) знаходиться 3-й корпус УГА (Української галицької армії). Разом із червоноармійцями їх так до 12 тис. Заступник П.Дяченка, поручник Карліс Броже (Kārlis Brože; 1887-1941; “добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки”) виконав наказ і при цьому не пролив жодної краплини української крові. Без жодного пострілу він із підрозділом обеззброїв курінь галичан, батарею та кулеметника, захопив чотири гармати, два важких кулемети і понад 120 коней.

*   *   *

На початку квітня Петро Дяченко сильно покалічився – на скаку він злетів зі жвавого коня. Поручнику Броже довелося прийняти полк. 12 квітня 1920 р. Чорні запорожці ночували на хуторі неподалік села Янівка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині – с.Береславка Бобринецького району Кіровоградської області), що належав заможному землеорендареві Давиду Леонтійовичу Бронштейну (1847-1922). Історіограф Чорних запорожців стверджує: коли зайшли чорношличники, хутір батька наркому у військових та морських справах, голови Реввійськради РРФСР Лева Троцького був ще цілісіньким. Що з ним сталося потім, історія замовчує.

У мемуарах “Моє життя. Досвід автобіографії” (1929) Лев Троцький (1879-1940) стверджував, що в 1920-му його 72-річний батько пішки утік із хутора, рятуючись від переслідування петлюрівців. На історичну батьківщину Давид Леонтійович більше не повертався: син влаштував його завідувачем млина у Підмосков'ї. Виходить, що рятувався він від чорношличників під командуванням латиша Броже.

Була ще й така історія... 18 травня 1920 р. у бою між подільськими селами Кетроси та Качківка командувач Чорних запорожців Петро Дяченко ледь не взяв у полон... червоного комбрига Григорія Котовського. Сама Окрема кавалерійська бригада була вщент розгромлена, а уславлений комдив, знаєте чому уникнув смерті? Бо у розпалі бою Петро Дяченко його просто не впізнав, а сплутав із українським... старшиною.

*   *   *

Після низки запеклих боїв із червоними чи то 5-го, чи то 6-го травня 1920 р. під Ямполем (тепер – Могилів-Подільський район Вінницької області) розвідка чорношличників зустрілася з чатою (дозором) 3-ї Залізної стрілецької дивізії під орудою полковника Олександра Удовиченка (1887-1975), що наступала із заходу і воювала у складі Армії Польської. Так з’єдналися “трагічно роз’єднані й одірвані одна від одної дві братні Українські армії” (О.Удовиченко). Радість окрилила патріотів. Як пригадував політичний референт УНР Василь Совенко (1888-?), “дух армії піднявся. Незважаючи на страшну втому, армія знову була готова йти на ворога...”

Які для них, чорношличників, були формальні підсумки Першого зимового походу?

У книжці “Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР” (1959) Петро Дяченко навів сухі факти:

- Від першого дня Зимового походу до 20 листопада 1920 р. полк здобув 13 гармат, вісім скриньок з набоями, 27 важких кулеметів, 400 возів із військовим майном, 500 коней і бронепотяг із шістьма гарматами та 16 кулеметами. Понад 2500 полонених, у п'ять разів більше, ніж склад полку, а порубаних не було вже кому рахувати.

П’ять із половиною місяців Українська визвольна армія Михайла Омеляновича-Павленка воювала... без будь-якого зв’язку з Директорією, не отримуючи від уряду жодної допомоги – ні зброєю, ні коштами. Козаки-лицарі робили свою справу, політики-демагоги – свою. Медальки усім дали... За підсумками унікальної військової операції усіх учасників Першого зимового походу було відзначено бойовими нагородами Армії УНР. Петро Дяченко став лицарем Ордену Залізного Хреста “За Зимовий похід і бої”, а 23 червня 1920 р. офіцера підвищили до звання полковника.

*   *   *

Ще були бої, зокрема, влітку 1920 р., із піднятою шаблею, на своєму бистроногому коні Петро Дяченко особисто водив запорожців на містечко Бурштин (нині – Івано-Франківський район Івано-Франківської області). І ворог під фланговою атакою відступав. Але 28 серпня 1920 р. під селом Білошівкою полковник ушосте отримав важке поранення – було розтрощено кістку стегна. За годину, коли командувач лежав під грушею, прилетіла... ворожа граната, але, на щастя, не розірвалась. Розлежуватись у госпіталі Петро Дяченко не мав часу і, не закінчивши курс лікування, 8 жовтня того року повернувся до підрозділу. Ось через що до кінця життя він шкутильгав. Адже без своїх козаків “дослівно: не міг жити” (Петро Самутин).

1920-й рік завершився для Армії УНР листопадовою катастрофою. Після останніх боїв з радянськими військами в районі Нової Ушиці 21 листопада 1920 р., під натиском переважаючих сил ворога, частини 3-ї Залізної стрілецької дивізії перейшли за р.Збруч та були інтерновані поляками. Петро Дяченко зі своїми чорношличниками також потрапив у концтабір. Навіть у неволі часу полковник не гаяв, а сприяв поліпшенню умов життя підлеглих: кіннотників він, наприклад, влаштовував до Війська Польського, тоді як сам працював... звичайним робітником.

У 1921-1924 рр. Петро Дяченко марудився у таборах для інтернованих. Тим часом у Польській Республіці у полковника Армії УНР народилися двійко синів: Юрій (1923) та Олесь (1928). Належало: а) годувати власну родину та б) роздмухати військову кар’єру. І 20 липня 1928 р. Петро Дяченко пішов служити до Війська Польського, одразу – у званні майора.

*   *   *

Повільно тривало його повернення в стрій: в.о. командира кулеметного ескадрону, командир лінійного ескадрону 1-го Шволежерського (“Легкокінного”) полку імені Юзефа Пілсудського (1 Pulk Szwolezerow Jozefa Pilsudskiego), помічник 1-го заступника командира 3-го полку Шволежерів Мазовецьких імені полковника Яна Козетульського (3 Pułk Szwoleżerów Mazowieckich im. Pułkownika Jana Kozietulskiego) Сувальської кавалерійської бригади (Suwalska Brygade Kawalerii).

У жовтні 1932 р. - листопаді 1934 р. штабний офіцер закінчив Вищу військову школу (Wyższa Szkoła Wojenna) у Варшаві та отримав пам’ятну бронзову медаль Армії – “Польща своєму захисникові” (“Polska Swemu Obroncy”).

У 1936 р. таку оцінку дав українцю, контрактовому майору Війська Польського, командувач бригади “Сувалки”, полковник Рудольф Дрешер (Rudolf Eugeniusz Dreszer; 1891-1958):

- Рухливий, дуже енергійний та спритний, під час практичного командування частиною добре орієнтується в ситуації. Амбітний та охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Сильний, фізично витривалий, точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ані методи мислення, ані особливих здібностей – скоріше, практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підлеглих, радше, завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, ніж педагогічним здібностям.

*   *   *

Із червоними майор Війська Польського Петро Дяченко почав битися 1-4 вересня 1939 р. на польсько-литовському прикордонні в м.Сувалки (тепер – Сувальський повіт Підляського воєводства), коли Радянський Союз напав на Другу Польську Республіку. В боях проти червоних над р.Німан під містом Гродно наш земляк знову отримав поранення, але його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви.

Цікава деталь... Коли 3 жовтня 1939 р. за підсумками битви під Коцьком генерал Францішек Клеєберг (Franciszek Kleeberg; 1888-1941) підписав капітуляцію польської Окремої оперативної групи “Полісся” (SGO “Polesie”), підрозділ майора Дяченка зброї не склав. 6 жовтня 3-й полк Шволежерів Мазовецьких імені полковника Яна Козетульського вишикувався, командир подякував кавалеристам, прозвучав державний гімн Польської Республіки. І частину зброї шволежери пошкодили, щоб вона не дісталася гітлерівцям, а частину – закопали. До кращих часів – як це по-українськи. І лише потім перетнули кордон та пішли до Литви.

Ситуація повторювалась – під Кенігсбергом Петро Дяченко із побратимами опинився у концтаборі для польських старшин. Невдовзі німці звільнили його, – як і багатьох інших українських старшин. Склавши руки сидіти йому не хотілося, навесні 1940 р. полковник Петро Дяченко повернувся до Сувалок, де служив начальником місцевої поліції, а згодом зголосився на пропозицію військового міністра уряду УНР в екзилі, генерал-хорунжого Володимира Сальського (1885-1940) та взявся розробляти плани створення.... антирадянського партизанського руху в Україні.

*   *   *

Готувалися серйозно, але Радянсько-німецька війна змістила акценти. Ще 25 червня 1941 р. у Кракові виникла Українська генеральна рада комбатантів, до якої увійшли вищі старшини Армії УНР. Її очолив командувач Першого Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко, заступниками стали начальник Генерального штабу УНР, генерал-хорунжий Всеволод Петрів (1883-1948) та командувач 3-го Галицького корпусу, генерал-чотар Антон Кравс (Anton Kraus; 1871-1945). Петро Дяченко ввійшов членом її воєнно-наукової та воєнно-історичної ради, а 5 липня 1941 р. очолив штаб УПА “Поліська Січ” отамана Тараса Бульби-Боровця (1908-1981).

Однак, невдовзі посаду бойовий офіцер залишив. Як, зі слів полковника, пояснював такий вчинок у спогадах “За Україну, за її Волю” (1997) керівник господарського відділу крайового військового штабу групи УПА-Північ Роман Петренко:

- Ніяке це не військо... І він (Тарас Бульба-Боровець. – О.Р.) не має права називатися отаманом-командиром. Бульба думав, що я йому вишколюватиму “військо”, а багато з них бачили рушницю вперше. Щоб навчити їх військового діла, вести до бою – на це треба багато часу і не одної людини, а він думав, що це можна зробити за місяць. Притому не було достатньої зброї, амуніції, не було навіть їжі. Отже, я йому сказав, що мені тут немає що робити, і попросив відправити мене до міста Рівного.

Справа була у свідомому патріотизмі, бо з дилетантами тебе чекають виключно поразки. Невдовзі полковник Армії УНР вийшов на контакт із підпіллям УПА, пообіцяв їм “зв’язати з президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким” та допомогти вишколити радистів... Тоді ж (“через відомі тільки йому джерела”) Петро Дяченко передав для відділів УПА певну кількість зброї: короткоствольної, гранат і таке інше.

*   *   *

Надалі полковник Армії УНР співпрацював з ОУН – як із мельниківцями, так і з бандерівцями, а також із німцями, зокрема з їхньою Службою безпеки. Використовуючи службове становище, він постачав повстанцям вогнепальну зброю й документи, розміщував поранених у шпиталях. Усякого бувало... У березні 1943 р. в Києві нацисти заарештували його, але за два тижні звільнили.

Від березня 1944 р. на Холмщині Петро Дяченко під псевдо “Квітка” залучився до організації Українського легіону самооборони (31-й батальйон СД), у червні став заступником командира підрозділу, а в серпні очолив легіон, що нараховував 570 вояків, із них – 16 старшин і 20 підстаршин.

30 січня 1945 р. полковнику Армії УНР виповнилося 50, і він очолив 3-й піший полк Української Національної Армії (УНА) у складі вермахту. 22 лютого т.р. у порозумінні з командувачем УНА, генерал-полковником Армії УНР Павлом Шандруком за підтримки німців він почав формувати Окрему протипанцирну бригаду “Вільна Україна”. Її кістяк склали старшини Армії УНР, колишні бійці Червоної армії та українці з протиповітряних і протипожежних частин. Чи боролися вони за вермахт і Гітлера? Ні. 28 березня 1945 р. вояки підрозділу присягнули на вірність Україні:

- Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну.       

*   *   *

У квітні 1945 р. німецьке командування ввело протипанцирну бригаду “Вільна Україна” до складу елітного парашутно-танкового корпусу “Герман Герінг” (1 Hermann Göring) групи армій “Центр”. Ось чому 21-29 квітня Петро Дяченко на чолі підрозділу брав участь у Баутцен-Вайсенберзькій операції проти частин 1-го Білоруського фронту та 2-ї армії Війська Польського, що вели... Берлінську наступальну операцію. Третій Рейх зазнавав невідворотної поразки, й українську протитанкову бригаду кинули на Герліц, обороною якого особисто командував оберштурмбанфюрер СС Отто Скорцені, а атакою – командувач 3-ї гвардійської танкової армії, генерал-лейтенант Павло Рибалко. Молотилово було ще те.

Наприкінці квітня у запеклих боях бригада “Вільна Україна” затрофеїла 300 бійців Червоної Армії, чотири гармати, п’ять полкових мінометів, 20 кулеметів, понад 400 коней та купу військового майна. Годі й казати, що у рішучий контрнаступ українців особисто водив Петро Дяченко. Командувач парашутно-танкового корпусу “Герман Герінг”, генерал-лейтенант вермахту Вільгельм Шмальц (Wilhelm Schmalz; 1901-1983) нагородив Петра Дяченка Залізним хрестом, а про успіх української бригади йшлося в офіційному повідомленні.

Наприкінці війни Петра Дяченка призначили очільником 2-ї Української дивізії УНА... 7 травня 1945 р. у місті Тетчен командувач Української Національної Армії Павло Шандрук підвищив полковника до звання генерал-хорунжого. Та наступного дня бригада потрапила в оточення і не здалася. Вони пройшли 200 км територіями, контрольованими Сов’єтами, з них половину – Судетами, з чеським населенням, яке вороже ставилось до всіх у нацистських строях. Що найгірше, ніхто з українців не знав, де є американці… В американську зону потрапило 25-30 відсотків особового складу української бригади “Вільної України” – інші або загинули, або опинились у полоні. Щоб не потрапити до рук комуняк, він вивів бригаду із зони бойових дій та 9 травня 1945 р. свідомо здався американцям. По закінченні Другої світової війни наш земляк трохи жив у Мюнхені.

*   *   *

Тридцять років служив Петро Дяченко у восьми різних арміях, а саме: у царському війську та російській армії Тимчасового уряду, збройних силах Української Держави часів Гетьманату та Армії УНР, у Війську Польському та в Українській повстанській армії “Поліська Січ”, у вермахті та Українській Національній армії. Тридцять років українець провів на фронтах різних за змістом воєн, а за мужність його нагородили відзнаками чотири армії світу: російська, українська, польська та німецька. За біографією шість разів пораненого можна було писати сучасну військову історію, і кожна держава залюбки назвала б такого лицаря своїм національним героєм, але Петро Дяченко ніколи громадянства УНР не міняв, бо пишався ним як відзнакою.

Природно, що, вивчаючи реальні можливості Визвольного руху в Україні, з ним консультувалися представники Бюро розвідки та досліджень (INR) Держдепу США. Згодом разом із другою дружиною – Оленою, та сином від другого шлюбу – Петром, котрий із часом став сержантом американських ВПС та брав участь у війні у В'єтнамі, П.Г. Дяченко виїхав до США та замешкав у Філадельфії, Пенсильванія. Відтоді старий вояк віддавався родинному життю, на яке тридцять років не мав часу. У Петра Гавриловича прокинувся талант садівника – і він плекав власні квітники, зокрема, трояндові, а ще захопився фотографією.

Оскільки часу побільшало, вибив час мемуарів. Невдовзі філадельфійський часопис “Америка” (1959) надрукував його спомини “Чорні запорожці”, присвячені полку чорношличників. Переживши купу жахливих битв, втративши на фронтах Другої світової двох старших синів – Юрія та Олеся, ветеран не мав про що більше говорити. Що ним рухало? У споминах командувач Чорних запорожців зізнався:

- Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали силу поборювати труднощі.

1 лютого 1961 р. уряд УНР в екзилі Степана Витвицького надав Петру Дяченку звання генерал-хорунжого Армії УНР, зазначивши в наказі – вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року… Минуло чимало років, але його високо піднятий стяг із рук не вислизнув. Командир 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, генерал-майор ЗСУ Андрій Соколов в одному інтерв’ю запевнив:

- Ми отримали почесне найменування Чорних запорожців, славетного полку часів УНР, який, як і ми зараз, 100 років тому відстоював незалежність. Вони не мали компромісів у бою, не програли жодної битви… Ми приймаємо їхнє гасло – “Україна або смерть”. Слава запорожцям, слава 72-й бригаді! Слава Україні! Героям слава!

Олександр Рудяченко