Дмитро Вишневецький. Історичний патрон Запорозької Січі

Не відволікаючись на воєнні походи, майже два роки “Байда” керував будівництвом свого любого творіння – Хортицької фортеці; заразом зміцнили козаки й сусідній острів – Томаківку. Сучасним історикам відомо про існування восьми січей: Хортицької, Томаківської, Базавлуцької, Микитинської, Чортомлицької, Кам’янської, Олешківської та Нової. Так ось. У період 1551-1556 рр. у солоній праці першопрохідців витворювалася найперша з перших – Хортицька Січ, що виросла на території острова Мала Хортиця (нині – Запоріжжя) на Старому Дніпрі, рукаві Дніпра.

За наказом Дмитра Вишневецького козаки буквально все робили з “нуля”, наприклад, вчилися будувати легкі бойові човни – байди (байдаки), обтягнені бичачими шкурами, аби їх було за потреби легко переносити. За п’ять років Мала Хортиця перетворилася на територію, незалежну від Польського короля. Ось чому князь Д.Вишневецький (уперше) запровадив для свого війська власні бойові відзнаки: булаву, печатку, литаври. Для належного адміністрування виник первісний варіант Генеральної військової канцелярії. Так український князь ставав першим козацьким гетьманом.

Із малого починався наш суверенітет. Власним коштом і як приватна справа.

На мій погляд, перша спроба здержавлення України була здійснена у середині XVI століття на Малій Хортиці – острівці площею 16 га, розташованому за 15 км південніше від останнього дніпровського порога та за 60 км північніше від о.Томаківки. Ласки від урядів Великого князівства Литовського чи Польського королівства Дмитро Вишневецький не чекав, але, побачивши вільних людей – черкасів (козаків), разом зі знедоленими вигнанцями Черкаський і Канівський староста вирішив створити найпершу козацьку республіку.

Минуло якихось п’ять років. І одразу чотири османські документи записали, що 2 липня 1559 р. “Дмитрашка (Вишневецький) і невірні (козаки)” атакували османську фортецю Азак. Справді, загін князя Вишневецького атакував... Азов, причім атаку насилу відбили турки. Залоги з 200 яничарів було замало, щоб відбити напад. Козаків стримали лише завдяки допомозі, наданій ногайськими племенами, які кочували тоді передмістям Азака, та підтримці Османської ескадри, що складалася з шести великих 25-весельних і незначної кількості малих галер. Попри те, що наскок бусурмани відбили, тривога виникла глибока: вперше Азак, військовий форпост Осяйної Порти в степах Північного Причорномор'я, наразився на небезпеку.

* * *

Коли саме народився український князь, козацький польовий ватажок Дмитро “Байда” Вишневецький (Dmytro Baida Vyshnevetsky), невідомо. Одна з версій – у 1520 р. у містечку Вишнівець Кременецького повіту Волинського воєводства Великого князівства Литовського (нині – Кременецький район Тернопільської області) у заможній родині. Його батько, власник численних маєтків, князь Іван Михайлович Вишневецький (1490-1543), кажуть, вів родовід від туровсько-пінських князів Рюриковичів та належав до гербу Корибут.

Невмирущою славою предків віяло від представників того роду. Скажімо, дід – Михайло Васильович Вишневецький-Збаразький (1470-1517), разом із двома стриями (дядьками) – Федьком та Олександром, брали участь у Вишнівецькій баталії, коли навесні 1512 р. у битві на смерть стали українсько-польське військо та чергова кримсько-татарська навала. Одне слово, рід цей багато що зробив для охорони кордонів українських земель, адже наприкінці XV століття почастішали масові напади на Галичину й Поділля з боку Туреччини та Кримського ханства.

За фамільними легендами, своїм безпосереднім родоначальником Корибутовичі мали великого князя Литовського Гедиміна (Gedeminne; 1275-1341). Від нього почалися: руські (українські) князі – Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Несвицькі, Порицькі, Воронецькі, Чорторийські, Корецькі, київські князі Олельковичі та московські роди – Голіцини, Куракіни, Хованські та Трубецькі.

* * *

Одначе, оповідь нашу слід розпочати із раніших часів, коли у 1394 р. зникло Волинське князівство, а на його місці утворилися 16 удільних князівств, рахуючи й Вишневецьке. Перша писемна згадка про столичний Вишнівець належить до 1395 р. І був він тоді власністю князя Корибута Ольгердовича (у православній вірі – Дмитра; 1358-1404). Наступний документ – привілеї польського короля Владислава ІІІ Варненчика (Władysław III Warneńczyk; 1424-1444) від 9 липня 1463 р., де є запис, що після смерті власника Вишнівця князя Федора Несвіцького (?-1442) місто перейшло у спадок його сину Солтану (?-1472), який згодом почав іменуватися Вишневецьким, або Семеном Другим.

Наприкінці XV століття містечко здобуло магдебурзьке право, а 23 серпня 1494 р. при його стінах відбулася невдала для польсько-литовсько-руського військ битва з татарами, за наслідками якої бусурмани завдали значних руйнувань Вишнівцю. Ось такий маємо історичний бекґраунд. Хоча, повертаючись до батька нашого героя – Івана Михайловича Вишневецького, слід зробити ще дві важливі зауваги.

Перша: той староста Чечерський брав участь у Стародубській війні, а в 1534 р. разом з Володимирським старостою Федором Сангушком (1500-1547) вони сплюндрували Смоленську землю, завдавши значної шкоди московітам. Друга: після смерті великого гетьмана Литовського Костянтина Острозького (1460-1530) Іван Вишневецький став одним з організаторів оборони Волині від нападів татар, з року в рік очолюючи мобілізацію шляхти. Не випадково, мужнього оборонця землі руської (української) Івана Вишневецького після смерті поховали у Києво-Печерській лаврі.

* * *

Тепер – до нашого героя. Дмитро Вишневецький був старшим із чотирьох синів у родині князя І.Вишневецького, на час народження первістка той виконував обов’язки прикордонного старости Великого князівства Литовського. Сина Івану Михайловичу народила перша дружина Олександра-Анастасія Семенівна (?-1536), яка належала до представників знатних князівських родин Албанії, Молдавії та Сербії… Ця донька Овруцького намісника Семена (Сенька) Романовича Олізаровича (Олізарія; ?-1507) та рутенської (української) княгині Марини Острозької, сестри (!!!) князя Костянтина Острозького, – сповила первістка у щасливому шлюбі, який пара уклала в Рогатині Галицького повіту в 1516 р.

Як пише провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Тарас Чухліб:

- Відомо, що батько і матір Дмитра у 1544 р. були захоплені до татарського полону і кілька років перебували в неволі. Очевидно, що ця неприємна обставина вплинула на характер молодого князя, який услід за Остафієм Дашкевичем, Сеньком Полозовичем, Преславом Лянцкоронським та Бернардом Претвичем увійшов до першого ряду українських польових ватажків. Адже подальше життя Дмитро Вишневецький присвятив боротьбі з татарсько-ординським світом та захисту Русі.

Ні, не з абстрактних гуманістичних ідей, а з чіткої родинно-кревної мотивації виникало українське козацтво. Забігаючи трохи наперед, скажу: повернувшись із неволі у Кримському ханаті, Іван Вишневецький продовжував ходити походами на татар, наганяючи на бусурманів праведний жах.

* * *

Офіційні папери схожі на двосічний меч – можуть розчахнути навпіл життя, а одного дня заможного княжича перетворити на незламного героя. В історичних документах ім’я Дмитра Вишневецького вперше з’явилось у 1545 р. – за підсумками люстрації (ревізії) маєтностей (майна) Кременецького замку Волинського воєводства, коли королівський комісар Лев Патей (Lew Patejewicz Tyszkowicz; ?-1550) зазначив майбутнього “Байду”… власником волинських сіл Кушлин, Підгайці, Окнин, Тараж, Комарин, Крутнів, Лопушне, Бобрівці. Михайло Грушевський порахував загальний розмір маєтків – 250 тисяч моргів землі, або: 142 тис. га; міг би жити і горя не знати. Та наступного року княжич фігурував у судовій справі про суперечку з князями Чарторийськими за будинок у столиці Великого князівства Литовського Вільні (тепер – Вільнюс).

Від жовтня 1548 р. понеслося… Дмитро Вишневецький брав участь у наскоці на землі Очаківського замку, що перебував під владою Османської імперії, підтверджений у “Реєстрі шкод”, надісланих з Істамбула (Константинополь) польському королю. Наступного року його прізвище уже потрапило до списку найлютіших нападників на маєтності Високої Порти в Північному Причорномор’ї; з-поміж інших фігурували Брацлавський староста Богуш Корецький (1510-1576), Барський староста Бернард Претвич (1500-1563), сини гетьмана Миколи Сенявського – Ієронім (Ярослав; 1519-1582) та Микола (1520-1584), інші руські (українські) патріоти.

Минуло ще два роки, й один із ватажків слов’янського спротиву бусурманам, сілезець Бернард Претвич, котрий у 1547 р. із побратимами ходив аж на турецький Очаків (тоді – Ачі-Кале; “фортеця біля моря”), а до королівського двору готував спеціальні трактати (1550) щодо оборони прикордоння від татарських нападів, – називав 30-річного князя Д.Вишневецького з-поміж знаних організаторів боротьби з кримською ордою. Із цього, на мій погляд, слід вести героїчний життєпис одного з найважливіших патріархів усього подальшого козацького руху, як Литовсько-Руської держави, так і України-Русі.

* * *

Почавши під проводом бувалого козацького ватажка, набравшись бойового досвіду саме під орудою Бернарда Претвича, врещті-решт, Дмитро Вишневецький створив власний загін. У 1551 р. король Сигізмунд II Август (Zygmunt II August; 1520-1572) виділив сміливця та призначив русинського князя старостою віддалених міст-фортець – Черкас (610 км від Вишнівця) та Канева (570 км). Так патріотичний обов’язок перетворився на офіційний фах – “рідну землю захищати” від наскоків окупантів різного штибу.

В одній точці збурилися кілька важливих чинників. Перший... У підданстві Д.Вишневецького раптом опинилися вільні козаки – черкаси, які жили в середній течії Дніпра навколо міста Черкаси та подеколи залучалися на службу, як військові найманці. Другий… У химерних планах та людських амбіціях князя почали адміністративно увиразнюватися перші обриси Запорозької Січі – фортеці, закладеної на пониззі Дніпра. Третій… Дбати про Україну-Русь стало синонімом для сина, котрий снив та бачив, як повернути з турецької неволі батьків. Вірність Вітчизні починається з найпростішого – турботи про батька-матір. Існував ще й четвертий, але якийсь щемливий чинник… Дмитро Вишневецький посватався до юної княжни Гальшки (Єлизавети, Євдокії) Іллівни Острозької (1538-1582), але отримав відмову, що примусило князя ціле життя холостякувати, а власну сім’ю не заводити.

Для початку Черкаський і Канівський староста вирішив продемонструвати, хто в хаті господар. Він нахабно пішов на… османські фортеці Ачі-Кале (Очаків), Аккермен (“Біла фортеця”; Білгород), Аслам-Кермен (“Ісламська фортеця”; Каховка). Грів душу факт, що у 1523 р. козаки Остафія “Остапа” Дашкевича (Eustachy Daszkiewicz; 1455-1535), його попередника – Черкаського і Канівського старости, бусурманський Очаків… геть спалили.

* * *

Подібне зухвальство викликало обурення могутнього султана Сулеймана І Пишного (Süleyman-ı Evvel; 1494-1566), котрий до Блискучої держави уже приєднав Грузію, Вірменію, Азербайджан, Північний Іран та Алжир. Схоже, сторони обмінялися письмовими погрозами, але мовчки схилилися до паритету. Це – мовчки, бо кожен із фігурантів вибудовував власну стратегію в регіоні.

Слід відзначати, що саме цей український князь запровадив у національну зовнішню політику нині модну концепцію – багатовекторність. Поки османський правитель палав праведним гнівом, Дмитро Вишневецький домовився з молодим володарем Московії, царем Іваном IV (1530-1584), у майбутньому – Лютим, тоді ще реформатором, – про… військовий альянс проти агресивного Кримського ханату.

Звісно, юридично повітовий урядник Великого князівства Литовського на це не мав повноважень, але відтепер у пониззі Дніпра саме він прописував правила, оформлюючи реальну політику. На його прикладі краще пояснювати суть – з якої саме причини більшість наступних гетьманів змінювали зовнішньополітичний вектор і ситуативно укладали військові союзи з Річчю Посполитою, Османської імперією та Московським царством, спрямовані проти… Речі Посполитої, Османської імперії та Московського царства? Так Українській козачій державі вдавалося створювати вигідні, хоча й тимчасові альянси, аби не бути розчавленою котроюсь із трьох імперій. Щоразу здобуваючи більших “прав і привілеїв”, військову теорію “рідкого” фронту та мобільної оборони наші предки опанували у другій половині XVI століття.

В українській вдачі є таке: пишатися минулим, але насуплено будувати сьогодення.

Пам’ятаєте, як про нас написав німецький економіст і правник, барон Август фон Гакстгаузен (August von Haxthausen; 1792-1866):

- Українець є вдумливою та запальною людиною, він залюбки згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки предків. Коли його спитати хто він, то відповідає радісно, гордо: - “Я – козак!”

* * *

Попри застереження Сигізмунда II Августа – не дратувати османів, Черкаський і Канівський староста Дмитро Вишневецький у 1553 р. власним коштом розпочав будувати фортецю на о.Мала Хортиця, що посеред Дикого Поля мала перетворитися на український форпост у боротьбі проти турецько-татарських наскоків. Сюди, на сучасний о.Байда, розташований трохи вище, на захід від Великої Хортиці, проти Кінських Вод, поблизу Дніпровського гирла, – цівочками потекли козаки.

Східна, скеляста частина височіла над Старим Дніпром на 15 метрів. Стрімкі потоки заважали загарбникам висадитися на берег. Тут козаки поставили “замок” – укріплення з численними дерев’яними конструкціями, а залога (база спостереження), облаштована на березі біля татарських кочовищ, дозволяла контролювати пересування ворожих орд.

Коли загін волелюбних сміливців розрісся, улітку 1553 р. Дмитро Вишневецький ризикнув головою… Зі своєю ротою (козацьким почтом) він вирушив до Істамбула, аби дипломатичним шляхом покласти край нападам військ Сулеймана І Пишного на Україну-Русь. Без попередніх домовленостей та обмінів грамотами – так із Блискучою Портою та найвизначнішим правителем Сходу XVI століття ще ніхто не розмовляв.

Було відомо, що в 1548-1553 рр. у листах до Великого князя Литовського й Польського короля турецький султан повсякчас вимагав, аби українського відчайдуха покарали за численні наскоки на турецькі фортеці та кримських татар. Того разу в Константинополі йому минулося… Можливо, так сталося тому, що дружиною османського султана була Хасекі Хюррем Султан, відома українцям як Роксолана із Рогатина (Олександра-Анастасія Гаврилівна Лісовська; 1502-1558).

Разом із тим, нерозважливому вчинкові Вишневецького з острівця Байда дивувалися не лише земляки. У листі до кузена Сулеймана І Пишного (за материнською лінією), кримського хана Девлета І Ґерая (I Devlet Geray; 1512-1577) король Сигізмунд II Август так написав про свого старосту:

- Можете замислитися над тим, що і до султана турецького він ходив проти волі нашої, а як там його прийнято, самі знаєте: він повернувся до держави нашої, розповідав, що там дістав дарунки, й у тебе, брата нашого, ласку мав, і з тих причин ми в основному й поручали йому степову сторожу, вважаючи, що він підтримуватиме відносини з вашими людьми, зазнавши від вас ласки.

* * *

Здається, більшість сучасників ототожнюють два поняття “Батьківщина” та “уряд”. За сивої давнини люди – і це першим, здається, зауважив римський оратор та мислитель Цицерон – не лише тулили одна до одної ті два розуміння, а зовсім по-іншому вибудували шкалу моральних чеснот, як одну всезагальну ідеологему:

- Ми цінуємо батьків, цінуємо дітей, близьких, родичів, але всі уявлення про любов об’єднані у слові “Вітчизна”.

Не дивуюся, чому існують кілька версій, за яких улітку 1553 р. Дмитро Вишневецький залишив Малу Хортицю та вирушив до Стамбула, де служив (!!!) султанові більш як півроку. Перша: не маючи від Вільни належної підтримки у безпекових питаннях, Черкаський і Канівський староста прагнув самотужки вибудувати добросусідські відносини із… султаном, а через повелителя Сходу впливати на Кримський ханат.

Друга: як вважав дослідник запорозького козацтва Дмитро Яворницький (1855-1940), як незалежний феодал, Дмитро Вишневецький, мав повне право домагатися покровительства турецького султана, котрий на той час уже ходив у сюзеренах правителів-християн – молдавського, трансільванського і волоського господарів.

Третя: з бусурманського полону совісному небожу хотілося визволити родичку – княгиню Марію, вдову полеглого в бою з турками свого сусіда за Вишневецьким повітом, Степаньського старости Федька Вишневецького-молодшого (?-1549).

* * *

Тепер розумієте, чому мав рацію Цицерон? Хоч би як там діялося, але глибоке враження на уряд Великого князівства Литовського і Польського королівства Дмитро Вишневецький справив – королівський двір страхався, що козацький польовий ватажок накличе бусурман в Україну-Русь. Так тривало до середини 1554 р. Тоді його бойовий побратим, Руський воєвода (очільник Руського воєводства в Королівстві Польському) Микола Сенявський (Mikołaj Sieniawski; 1489-1569), з яким вони рубалися проти турецько-татарської орди, виправдав “Байду” перед королем та Сеймом, детально пояснивши місію Черкаського і Канівського старости в Османській Порті.

Політична веремія вляглася… Дмитро Вишневецький отримав високий охоронний універсал, а з ним – завдання: у Хортицькій фортеці тримати оборону проти татар. Хоча королівського урядника попередили: надалі він фінансово розраховує виключно на власні сили, тоді як відповідальність перед Короною несе повну. Отримавши карт-бланш, із подвійним ентузіазмом він продовжив будівництво, залучивши до праці козаків і селян Канівського та Черкаського староств.

* * *

Поки цюкали сокири та шерхотіли лопати, польський король дипломатично умовляв кримського хана, буцімто, Хортицька фортеця надійно зупинить… московітську експансію на південь, бо саме Черкаському і Канівському старості доручено тримати сторожу на Дніпрі. Із часом Девлет І Ґерай заспокоївся, адже дивним чином Дмитро Вишневецький налагодив особисті стосунки з османським султаном.

“Кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів”, – у майбутньому сумно попереджатиме перший гетьман Війська Запорозького у вигнанні Пилип Орлик (1672-1742). Зайві теревені “Байда” не розводив, бо залишався прибічником реальної політики, а значить превентивних дій. Тож восени 1556 р. черкаси Вишневецького зненацька напали на турецький Аслам-Кермен, захопили “Ісламську фортецю”, бусурманів потовкли, а в якості трофеїв усі гармати вивезли до Хортицької фортеці.

Ошелешений кримський хан спробував було домовитися з українським князем, запросивши Черкаського і Канівського старосту до себе. На службу. Пропозицію класично відхилили… Тоді у січні 1557 р. Девлет І Ґерай спробував захопити Хортицьку Січ. Прийшов із військом, став, тримав облогу 24 дні, і, зазнавши великих втрат, повернув голоблі. Тим часом український князь повідомив Сигізмунда II Августа: доки стоїть Хортицька фортеця, татари не нападатимуть на Україну, але слід “посилити замок людьми й стрільбою”. Ніякої оборонної допомоги від великого Литовського князя й Польського короля не надійшло. Усе обмежилося запевненнями у підтримці та проханням… не загострювати відносини з Кримським ханатом. Так тривало доти, доки у травні 1557 р. не надійшла офіційна королівська відмова.

* * *

Вам знайома ситуація із васалітетом: нічого не дають, але повсякчас вимагають? Більшість проковтує і… тягне рабську лямку. Дмитро Вишневецький був іншим. Ні, політично йти в прийми, аби одразу перетворитися на васала, він не збирався, а чекав на потрібний шанс. Такий пригарцював у березні 1556 р., коли раптом на теренах Черкаського староства з’явився думський дяк Матвій Ржевський (?-1579). Його загін надіслав молодий Іван IV, аби “розвідати все про кримського хана”, бо той відкрито планував напасти на Тулу чи Козельськ.

Використовуючи ситуацію, посприяв шпигунам Дмитро Вишневецький в усьому. Літописи свідчать, на Дніпрі до Ржевського “пристали литовські люди, черкаський та канівський отамани – Млинський (він же – Мине) та Михайло Єскович, а з ним триста козаків канівських черкас”; підкреслю, усі – слуги Черкаського старости. Українських козаків тривалий час називали черкасами, бо таборилися вони у місті Черкаси. Отим зведеним загоном Ржевський насмілився напасти на турецькі фортеці Каховка та Очаків і відібрати у ворога… коней та худобу. Невдовзі московському царю полетіло повідомлення, мовляв, Девлет І Ґерай відступив у Крим, бо там почалася морова пошесть (чума).

* * *

Тим часом король Польський і великий князь Литовський Сигізмунд II Август укотре розводив руками та… виправдовувався перед кримським ханом за похід, мовляв, це була виключно спецоперація московських стрільців, а “Байда” тут ні до чого. Витримавши паузу, у вересні 1556 р., як важливий військовий союзник Московії, Дмитро Вишневецький вирядив свого отамана Михайла “Миська” Єськовича до Івана IV, аби той прийняв козацтво у підданство та винайняв на військову службу. Наступного року український князь присягнув царю як сюзерену, бо погодився “воювати кримські улуси під Іслам-Кермен”, іншими словами – боронити Україну, а за це отримав у володіння московитське містечко Бєльов (тепер – Бєльовський район Тульської області) із усім повітом та 10 000 рублів.

Не розуміючи українську вдачу, більш пізній московитський документ нарікав:

- У 1557 році великий польський авантюрист Дмитро Іванович Вишневецький запропонував московському уряду свої послуги, був прийнятий на службу, отримав як вотчину Бєльов з повітом та палацовими селами. У діях московських воєвод проти кримських татар у 1558-му і 1559-му роках Вишневецький зі своїми козаками надав дуже великі послуги, але московська дисципліна, мабуть, була не до вподоби свавільному пану, і в 1562 р. він зрадив та виїхав з козаками назад до Польщі. Так ліквідувалося саме по собі Бєльовське володіння князя.

Чуєте, такий самий “плач Ярославни” про “зраду”, як і у випадку з гетьманом Іваном Мазепою? Пишуть російські літописці, буцімто, відступник злякався “московської дисципліни”. Насправді й у першому, й у другому випадку козацькі очільники добре розуміли, де їхня війна за Україну, а де – великодержавна російська політика, тобто війна чужими руками за чиюсь метрополію. Коли цар Іван IV захотів послати Черкаського і Канівського старосту… воєводою на Кавказ, Дмитро Вишневецький порвав із московською підступністю та повернувся до Литовсько-Руської держави. Іншими словами, перетворюватися на ворожого окупанта український польовий ватажок не мав ніякого бажання.

* * *

Тим часом грозові хмари ходили над Хортицькою фортецею. Перша Запорозька Січ стала кісткою в горлі Кримського ханату, що досі вважав себе одноосібним володарем пониззя Дніпра. Тим часом, після нищівної поразки від черкасів у січні 1557 р. під загрозою опинилися раніше безпечні татарські кочі, бо їхній головний маршрут, так званий Муравський шлях, стелився лівим берегом Дніпра, де саме тепер стояла залога Хортицької Січі. Аби раз і назавжди викоренити державну небезпеку, влітку 1557 р. Девлет І Ґерай посунув нову армаду на о.Мала Хортиця.

Тоді на українську фортецю пішло човнами не лише османське військо, а й суходолом посунула поміч, надана бусурманським васалом, господарем Молдавського королівства. Із різних боків першу Запорозьку Січ нападники взяли в облогу, і врешті-решт, за браком харчів, козаки невеликими групами залишили дніпровський замок. Добре знаючи місцевість, вони прослизнули через татарські заслони та повернулися до Черкас. А ось залишену оборонцями фортецю нападники зруйнували.

Чи міг український князь таке подарувати бусурманам? Ні.

Офіційно ще перебуваючи на службі у Московському царстві, він зужив усіх дипломатичних вмінь, аби довести царедворцям: Девлет І Ґерай у союзі з Сигізмундом II Августом ось-ось назавжди загарбає Крим. Ідею при дворі Івана IV розкрутили, московитську войовничість роздмухали, й у січні 1558 р. Дмитро Вишневецький на чолі нечисленного українського війська вирушив у похід, дорогою збираючи під свої клейноди козаків. Довідавшись про російсько-український наступ, кримський хан заздалегідь відвів свої полки за Перекоп, готуючись до оборони.

Тільки під Перекопом до загонів “Байди” приєдналося московитське підкріплення під орудою дяка Матвія Ржевського, котрий планував похід на Козлов (або Ґезлеве, теперішня Євпаторія). Бажаючи підтримати союзника по боротьбі з бусурманами, 12 червня 1558 р. із розореного Іслам-Керменя Дмитро Вишневецький надіслав російському воєводі полоненого татарина, який володів безцінною інформацією щодо планів кримського хана. Це вирішило подальший хід всієї південної операції.

Із поразкою Кримський ханат не змирився, і взимку 1558-1559 рр. татари спробували помстися та вчинити набіг на землі сусідів. Але, дізнавшись, що Іван IV чатує у Москві, а “Байда Вишневецький стоїть на Тулі”, від походу відмовилися. Чим віддячив московський цар? Той відкликав українського князя до Москви, поставив на дрібні військові операції на Дону, а згодом надумав відправити на Кавказ.

* * *

Що може вдіяти патріот, якщо у нього ще немає держави, але вже є народ? Можете не відповідати – запитання риторичне. Так само і Дмитро Вишневецький шукав на нього відповідь, адже геополітичні апетити Московії розросталися. Від 1558 р. на першочергову мету перетворилося омріяне “вікно в Європу”, іншими словами, вихід до Балтійського моря. Справа боротьби за територію тамтешнього ханату, півострів Крим, була відкладена на 225 років.

Напавши у січні 1558 р. на Лівонську конфедерацію, Іван IV розпочав дворічну регіональну війну, в яку на територіях сучасних Естонії, Латвії, Білорусі та Росії були втягнуті Московія, Лівонія, Литва (з 1569 р. – Річ Посполита), Данія, а також Швеція. Ясна річ, агресія загострила московсько-литовські відносини до такого рівня, що в 1561 р. Велике князівство Литовське оголосило війну Московському царству.

Перебуваючи на службі в Московії, з огляду на нову політичну ситуацію, колишній Черкаський і Канівський староста опинився у становищі… зрадника Литовсько-Руської держави. Таке положення українського польового ватажка не влаштовувало, і разом зі своїми козаками він повернувся на Дніпро, зупинившись на острові Монастирському; це за 50 км нижче Черкас. За сприяння брата у перших, тодішнього Черкаського старости Михайла Вишневецького (1529-1584), котрий згодом (1569-1574) став гетьманом реєстрового козацтва та вперше в історії одержав від польського короля булаву і клейноди, 5 вересня 1561 р. домігся від Сигізмунда II Августа – для себе та черкасів – глейтових листів (охоронних грамот), що письмово гарантували безпеку на теренах королівства.

Правитель Литовсько-Руської держави радо пішов на це, навіть повернув “Байді” Вишневецькому всі титули та землі, а високим універсалом гарантував, що той “може добровільно в державах наших жити, користуючись всякими вольностями і свободою, як і другі княжата, панята й обивателі держави нашої”.

* * *

На чолі з козацьким польовим ватажком із Московії повернулося їх небагато – 300 канівських черкас і 150 козаків Остерського отамана Івана Водоп’яна. Польський Сейм офіційно вітав Дмитра Вишневецького, адже завжди високо цінував українського князя, тоді як бусурмани та французи (посол у Стамбулі) зневажливо нарекли “капітаном Дмитрашкою”, вважаючи “найбільшим ворогом Осяйної Порти”.

Це сучасний український погляд на героїчну креатуру? Аж ніяк ні…

Зокрема, французький історик Шанталь Лемерсьє-Келькеже (Chantal Lemersier-Kelkeje) у розвідці “Литовський кондотьєр XVI ст. – князь Дмитро Вишневецький та заснування Запорозької Січі (за даними оттоманських архівів)” (1970) зазначила: на середину XVI століття Дмитро Вишневецький став чи не єдиним супротивником Високої Порти, який наважився зазіхати безпосередньо на її неокраї володіння тоді, коли непереможні армії султана не мали собі рівних на європейських полях битв.

Як національного героя, козацького ватажка вітали у Кракові та Любліні. Аж раптом він важко захворів – існували підозри про його загадкове отруєння ще у Москві, тому лікували героя особисті лікарі Польського короля. Разом із тим, московський цар про українського князя не забував, а наказав своєму гонцю, дяку государеву Івану Клобукову (?-1573), котрий служив у Посольському приказі, “розвідати, як приїхав князь Дмитро Вишневецький на королівське ім’я, то король йому платню чи дав і як той живе за короля, в якій версті тримає його у себе король?”

* * *

Потім сталися події, які більшість істориків, рахуючи мадам Лемерсьє-Келькеже, коментують лінійно. Мовляв, постарілий (це у 42 роки?!), послаблений загадковим отруєнням, український князь не зрадив власній авантюрній натурі литовського та московітського кондотьєра (очільника найманців) і вплутався у боротьбу за молдавський престол.

Зроблю припущення, можливо, у такий спосіб Дмитро Вишневецький прагнув реалізувати давній запит народу, аби котрийсь із козацьких ватажків почав виконувати самостійну роль на міжнародній арені, захищаючи інтереси знедоленої нації? А може, вперше в житті “Байда”, повсякчас підданий чиєїсь Корони, побачив, що таки зможе отримати під власну булаву не острівець на 16 га, а цілком реальну державу і згодом, шляхом реформ перетворить її на Козацьку республіку? Хто знає…

Чи така це вже неймовірна гіпотеза? Не думаю. Факт залишається фактом, що саме “Байда” Вишневецький започаткував походи українських очільників на Молдавію і боротьбу за молдавський престол. У цьому козацького польового ватажка згодом наслідували: у 1577-1578 рр. – Іван Підкова (1533-1578 роки, читайте тут), а в 1653 р. – Тиміш Хмельницький (1632-1653).

* * *

Отже, у грудні 1562 р. після аудієнції в Польського короля на сеймі в Любелі Дмитро Вишневецький познайомився із Сєрадзьким воєводою Альбрехтом Лаським (Olbracht Łaski; 1536-1605). Останній не пробачив міжнародному авантюристу, молдавському господарю Якову Геракліду (Iacob Vasilaki Heraclid; 1527-1563), прозваному в народі “Деспот Воєвода” (“Despot Vodă”) своєї поразки. Не маючи військової сили, через родича князя, коменданта Хотинської фортеці Івана (Яна, Флоріана) П’ясецького (?-1563) той вирішив залучити до боротьби за престол “Байду” Вишневецького.

До змови, нібито, схиляли обставини… У 1563 р. у Молдавському князівстві зчинився заколот. Місцеві бояри виступили проти непопулярного господаря, Якова Геракліда. Останнього, грека-зайду, скинули, а його місце посів було очільник заколотників боярин Штефан ІХ Томша (Stefan VII Tomża; ?-1564). І тоді хитрий “Деспот Воєвода” запропонував Польському королю стати сюзереном, захистити Сучаву від нападу, і правитель запевнив, що ніхто з підданих корони не порушить спокою, бо в разі небезпеки прийде на допомогу Каменецький каштелян Єжи (Юрій) Язловецький.

…Дмитро Вишневецький зі своїм родичем, комендантом Хотинської фортеці Іваном П’ясецьким, на чолі загону стали на березі Дністра, чекаючи, коли до походу пристане воєвода Альбрехт Ласький з волоським військом. Частина молдавського боярства, очолювана Штефаном Томжею, підняла повстання проти Якова Геракліда, та запросила “Байду” Вишневецького до себе на володіння, запевняючи, мовляв, господаря Томжу вони обрали… тимчасово.

Дмитро Вишневецький погодився, хоча на той час слабував. У похід український князь вирушив із невеликим загоном на 500 шабель, та дорогою, як це водиться, сумнівні союзники посварилися, і Альбрехт Ласький відступив зі своїм військом. Чи знав він про подальший план, не скажу… Та про підготовлену пастку український князь і гадки не мав. Біля річки Серет польовий козацький отаман із загоном потрапив у засідку. Васал турецького султана Штефан ІХ Томша оточив запорожців.

Кілька годин похідним табором, вибудуваним із возів, вони захищалися. Частині черкасів пощастило вирватися з оточення. А ось важко хворого князя молдавський селянин знайшов у копиці сіна. Як безцінний подарунок, Штефан ІХ Томша надіслав “найбільшого ворога Осяйної Порти” султанові Сулейману І Пишному до Стамбула. Надзвичайно цінував військові подвиги та заслуги “Байди” Вишневецького правитель Османської імперії і запропонував українському князю зректися віри, перейти в іслам та служити Пишній Порті. Герой зрадником не став, а пропозицію рішуче відхилив.

* * *

І тоді, за класичною версією, вміщеною у “Всесвітній хроніці” (“Kronika wszytkiego świata”; 1551) польського історіографа Мартина Бєльського (Marcin Bielski; 1495-1575), бусурмани люто скарали лицаря. Разом із двома бойовими побратимами, – зокрема, Іваном П’ясецьким – Дмитра Вишневецького живим скинули із високої вежі на залізні вилоподібні гаки, вмуровані у стіну. Діялося це біля морської затоки на шляху з Константинополя до Галати.

Падаючи, “Байда” зачепився ребром і провисів так три дні, стікаючи кров’ю, але лаючи султана на всю губу та проклинаючи мусульманську віру. Тоді лицарю відтяли ногу і руку. Врешті-решт, не витримавши глузувань і прокльонів українського бранця, котрийсь бусурман застрелив бранця на гаку з луків. Саме з таким викладом подій погоджувалися Микола Костомаров та Дмитро Яворницький, проте тодішній французький посол в Османській імперії, інформуючи зі Стамбула наприкінці жовтня 1563 р. про страту Д.І. Вишневецького, і словом не обмовився про жахливі подробиці; за його версією, українця просто задушили.

Хоч як там діялося насправді, відомо, що перший козацький гетьман Дмитро “Байда” Вишневецький героїчно загинув у Константинополі: чи то 26 жовтня (6 листопада) 1563 р. (Тимур Литовченко), чи то 22 жовтня 1564 р.

* * *

І досі українці вірять, що “історичний патрон Запорозької Січі” (Михайло Грушевський) не вмер, ні! Знаменита народна пісня про козака-Байду, що, на думку першого президента Української Народної Республіки, втілює узагальнений образ “козака-відчайдухи”, більш як чотири з половиною століття побутує в народі та ототожнюється в національній свідомості саме з українським князем Дмитром Івановичем Вишневецьким.

Правда то була чи ні – давно не має значення: відчуваючи глибоку вдячність, народ давно заримував прізвище Вишневецького із козацьким ім’ям свого улюбленця.

Олександр Рудяченко