Володимир Великий. Прозріння Хрестителя Русі

У п’ятницю, 15 (25) липня року 6523 (1015), у власній заміській резиденції – Берестові, після швидкоплинної хвороби, у віці 57 років помер Володимир I Святославич, великий князь Київський із династії Рюриковичів. Поховали Хрестителя Русі у збудованій його коштом Десятинній церкві у Києві.

Суперечки виникли раніше… Із “Повісті временних літ” відомо, до влади свого сина Ярослава (978-1054) “батечко”, як нарекли у Київській Русі Володимира Великого, залучав змалку: у десять років той, під наглядом воєводи, правив землею Суздальською, а року 6523 (1010) вокняжився у Новгороді Великому. Попервах усе відповідало правилам, установленим Володимиром: щороку княжич посилав Києву дві тисячі гривень данини (2/3 суми, зібраної у Новгороді), а ще тисячу гривень роздавав гридям (ратникам) у Новгороді, більше за яких отримувала тільки київська дружина. Досі посадники новгородські так чинили, а Ярослав Володимирович платню “батечку” не надіслав. І сказав тоді Володимир: “Розчищайте путь і мости мостіте”, бо збирався улітку 1015 р. іти на Ярослава – і добряче провчити неслуха, але раптово… розболівся.

Київська Русь, виділена світлозеленим коліром, часів Володимира Великого

Злякавшись, син не розгубився, послав послів до варягів, зібрав потужне військо. Як пише Нестор-літописець: “Але Бог не дав дияволу радості”. Ісус призвав до себе Володимира “Красне-Сонечко”. Дізнавшись про раптову смерть батька, Ярослав Володимирович вирішив забрати Київський великокнязівський стіл. У листопаді року 6523 (1015) неподалік міста Любеча дружина Новгородського князя зустрілася на полі бою з військом Київського князя Святополка Володимировича (981-1019), ще за життя батька призначеного законним спадкоємцем, і… битву програла. Однак менш ніж за рік, відступивши до Києва, Святополк і звідти мав вимушено тікати.

*   *   *

Коли зазираєш у вітчизняну історію на тисячу років углиб, не чекай конкретики: рясніють самі версії. Перевірених джерел катма, бо оригіналів документів (літописів) практично не збереглося. Звідси множаться і множаться гіпотези, гіпотези, гіпотези. Дата народження Володимира “Красне-Сонечко”, як князя величали у билинах та фольклорі, невідома. Є купа версій – 942 р., 952 р., 956 р., 960 р., 962 р., 963 р., 969 р., 970 р., а може ще якийсь інший: Перун-громовержець його знає.

Така сама історія – і з місцем народження. Тут, щоправда, для дослідника існують два опорні джерела: Никонівський літопис (середина XVI ст.) – московське зведення, що у 1652-1666 рр. належав Московському патріарху Никону, та Устюзький літопис, текст якого знайдений у середині XVIІ ст. в… іншому ізборнику, придбаному у букініста у 1894 р. інспектором Кишинівської духовної семінарії, українським істориком та першим авіатором Левом Мацієвичем (1843-1915; читайте тут), котрий, до речі першим документально засвідчив, що місцем народження Тараса Шевченка було село Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Княгиня Ольга

Отже, Никонівський літопис стверджує, начебто Володимир Святославич народився у селі Будутині, куди розгнівана княгиня Ольга відіслала свою ключницю Малушу (Мальфріда, Малфред, Малка, Мауса; 944-1000), рідну сестру Добрині. Тобто Володимир І… доводився сестринцем воєводі. З огляду на московські джерела (Микола Ільїнский; архієпископ Євгеній, він же – Євфимій Болховитінов; Анатолій Александров; Василь Анастасевич та інші), тривалий час вважалося, що Будутина – то дачний кооператив Будник, на лівому березі річки Черехи за 10 км під Псковом: ну, десь за заводом “Псковцегла”, трохи праворуч… Саме тут, за місцевим переказом, мешкала Свята княгиня Ольга (920-969), і нічого більш путнього велика християнка Олена не надумала, як під своїм оком дозволити якійсь ключниці народити позашлюбного онука. Якась маячня…

*   *   *

Володимир Великий

За наступною гіпотезою, висунутою доктором архітектури Юрієм Дибою, літописне Будутино – це не що інше, як сучасне… волинське село Будятичі, передмістя Нововолинська. У розвідці “Історично-географічний контекст літописного повідомлення про народження князя Володимира Святославовича: локалізація Будятиного села” (2012) стверджується:

- На користь волинської локалізації Будятиного села свідчить низка (сім, – О.Р.) аргументів… – Мені особливо подобається четвертий: – У межиріччі Бугу та Луги знаходяться декілька населених пунктів, що мають назву Русів, а присілком Будятич є Русовичі. Ці топоніми походять від варяго-руських поселенців, яких київська адміністрація спровадила на підконтрольну територію.

Згідно з іншою версією (ієромонах Іосиф Баженов; Михаїл Толстой), Володимир народився під Києвом. Одна з гіпотез – у селі Будаївка, в 1924 р. перейменованому на Боярку Київської області, на території якого донині існує городище першого тисячоліття н.е., оточене штучним руслом. Відомості про існування такого городища з палацом на ньому і справді можна знайти у Ставропігійній грамоті Андрія Боголюбського 1159 р. А ще є колоритна “Забудецька земля” (Ігор Мицько), на якій нині стоїть… Києво-Печерська лавра, передана Богородичному храмові Лаври за підробленою грамотою.

Існують також варіації: село Будище у Полтавській губернії чи Бужин Чигиринського повіту (Микола Барсов), навіть білоруське Будатінє (Будацін) – передмістя Гомеля (Володимир Красно). Як бачите, від ареалу проживання автора гіпотези та суми гонорару (у деяких випадках) явно залежить та чи та версія походження нашого героя. А вам хочеться, аби хтось об’єктивно і дохідливо написав про державотворення, зовнішню і внутрішню політику Володимира Великого…

*   *   *

Із батьками та найближчими родичами теж – сам дідько ладу не дійде. Доводиться здебільшого йти шляхом логічних міркувань та сміливих гіпотез. Батько Володимира Великого, київський князь Святослав Хоробрий народився, схоже, у 938 р. А значить, Володимир світ побачив не раніше весни 954 р., коли родителю минуло 16-17 років? Ні, мінімум, на три роки пізніше, бо Володимир став наймолодшим зі трьох синів Святослава – були ще сини Ярополк (?-980) і Олег (956-977). Подібні розрахунки не руйнують політ уяви літописця, буцімто, коли Володимир сватався до 12-річної полоцької князівни Рогнеди (зима 977-978 рр.; інша версія – 980 р.), він також був “детеск”, тобто дитям, ну, гаразд, підлітком.

Княгиня Ольга

Те, що Малуша (Малка) була матір’ю Володимира І Київського – загальновідомо. А ось звідки вона походила, досі запитання: дочка древлянського князя Мала з Коростеня (так вважав Михайло Грушевський; та історик Костянтин Тищенко зазначив, що серед інших кельтизмів Полісся слово “мал” справді означало “князь”) або селянка із волинської Будятичі (Юрій Диба). Разом із тим, у ті темні часи сувора княгиня Ольга (Helga) мала оточувати себе надійними людьми; такою й стала Мальфрід. Так знаходиться доладне пояснення загадковому імені “Мауса”. Мені, наприклад, вчувається шведське mys, давньогерманське mans, тобто “миша”. Як у змішаному слов’яно-скандинавському середовищі Київської Русі утворюється Малуша? Мауся, Мауса, Малка, Мишеня – прізвисько підходяще для ключниці зросту дрібного, а посади копіткої. Дослідники пишуть, що була Малуша “милостницею” всевладної княгині Ольги. Тут теж – суцільна інваріантність: чи то улюбленицею повелительки, чи мався на увазі якийсь придворний ранг – покоївки, наприклад.

Пам’ятник Малуші і Володимиру в Коростені

Літопис свідчить, що невдовзі маленького Володимира привезли до Києва, де той перебував під пильним оком суворої княгині Ольги, хоча виховувався Малушею та її рідним братом – Добринею (935-?; від давньослов. – “завзятий”, “найкращий”); дехто з істориків вважає останнього прототипом билинного богатиря Добрині Микитича. Аж раптом, у 969 р. – або 970 р. – вуйко зі своїм небожем-сестринцем вирушив до Новгорода Великого, аби в якості регента допомагати вихованцю князювати.

Чому так слалося? За двох причин. По-перше, 11 (24) липня 969 р., орієнтовно у віці 79 років, віддала Богу душу бабуся Володимира, велика княгиня Ольга. Тоді як, і це – по-друге, за однією версією, Святослава Завойовника знову не було в Києві, бо він намагався власну столицю перенести з берегів Дніпра до… Переяславця у пониззі Дунаю; так йому було зручніше, скоривши у році 6475 (967) болгар, брати данину з греків.

*   *   *

Ярополк Святославович

Більш-менш зрозумілі події починаються від 8 березня 972 р., коли у поході, повертаючись із Візантії на Русь, у бою з печенігами, на Чорній скелі острова Хортиця князь Святослав Завойовник загинув, а з його черепа печенізькому хану Курі зробили ритуальну чашу з написом “Підеш за чужим – своє загубиш”... Була колись така традиція; звідси й здравиця вікінгів “Сколь!”; є давньонімецьке слово, що означає череп; англійське “skull” теж із цієї опери. Київську Русь тоді між собою поділили три сини. Київський великокнязівський стіл отримав у 6481 р. (973) старший син – Ярополк Святославович, невдовзі, у віці 12-14 років князем древлян у Вручому (Овручі) сів Олег Святославович, а в Новгороді, – кажуть, десятирічним, – вокняжив Володимир Святославович. (Щоправда, є версія, що ще у 969 р., вирушаючи в похід проти Візантії, батько розподілив землі між дітьми).

Загибель київського князя Святослава Великого

Миру між братами ніколи не було. Народжені від різних матерів, вони виховувалися нарізно, до того ж кожен мав своїх родичів та наставників, до порад яких дослухався. Скажімо, воєвода-варяг Свенельд виховував княжича Ярополка у кочових печенізько-половецьких звичаях, а дядько Добриня схиляв Володимира до древлянських традицій; якщо княжич Володимир у Новгороді міг вільно сповідувати іслам (Омелян Прицак), його зведені брати трималися поганської віри. На праслов’янську політику княгині Ольги зусюдибіч тиснули нові ідеологічні виклики – варязький войовничий деспотизм, печенізька тиранія у форматі кочової держави, що послуговувалася перською мовою, а з Волзької Булгарії наступала розвинена мусульманська культура. Зрештою, восени 976 р. (чи: навесні 977-го) спалахнула перша на Русі міжусобна війна – криваве протистояння між двома рідними синами Святослава та позашлюбним бастардом.

Князь Святослав Завойовник

Причину знайшли побутову. На полювання року 6483 р. (975) середній брат – Олег, гнав лісом звіра, а потім (особисто, або його слуги) свідомо вбили одного з двох синів Ярополкового вірного воєводи Свенельда (Sveinaldr) – юного Люта. Між іншим, без дозволу той блукав чужими володіннями. Батько загиблого, мужній скандинав, котрий у 920-980 рр. вірою та правдою служив у Гардарикі (Gårdarike; давньосканд. – “країна міст”, тобто на Русі) трьом великим київським князям, – намовив Ярополка виступити походом проти… Олега. Є інша версія: знахабнілого Люта було вбито під час загарбницького наскоку на древлянські землі…

*   *   *

Чи все так по-азіатськи просто?

За …надцятою з версій, причиною стало питання… свободи совісті, а з ними – віри у спасіння та Царство Небесне. Звідки це в Русі взялося? Із одвічної боротьби за виживання… Коли ще у 860 р. закінчилася дуже невдала війна Київського князя з печенігами, у місті на Дніпрі “був голод і плач великий”. І тоді, у 867 р. православні місіонери, спрямовані Константинопольським патріархом Фотієм І (820-896), який сприяв впливу візантійської церкви на слов’янські землі, – навернули частину киян у християнство. За Ярополка у Києві помітно зміцніла ота “християнська партія” – потаємне товариство (колонія) бояр та купецтва, які прийняла віру Христову.

Князь Святослав

Несхитного у питаннях віри Святослава Завойовника, котрий просто винищував християн, тоді відволікала війна на Балканах. Як вважав Лев Гумільов, повернення збожеволілого від невдач князя побоювалися саме київські християни і попередили печенізького хана Курю про час і маршрут повернення дружини. Тим часом старший син князя Київського особисто повірив у Царство Небесне. Як стверджує Никонівський літопис, із Риму від Папи Миколая I Великого (Nicolaus; 820-867) до Ярополка уже приходили посли. Про його симпатії до християн повідомляє Іоакимівський літопис, а манускрипт належав першому новгородському єпископу Іоакиму Корсунянину (?-1030).

Врахуймо й економічні обставини. Адже за посилення впливу “християнської партії” заворушилися юдейські купці – хазари, які досі, в язичницькій державі, наживалися на работоргівлі, поневолюючи вільних людей. Як наслідок, правління Ярополка за різних обставин не визнали древляни, де правив Олег Святославич, та Новгород, де княжив Володимир Святославич із пестуном (наставником, вихователем), дядьком Добринею, котрому християнство теж було, наче п’яте колесо до воза, бо ота “любов до ближнього” забирала шмат хліба у будь-якого… найманця-військовика.

Володимир Святославич

*   *   *

Аби розрубати гордіїв вузол розсотаних проблем, у 977 р. великий князь Київський Ярополк із воєводою Свенельдом, за підтримки хана Курі, пішов війною проти Древлянського князя Олега Святославовича та захопив його стольний град Вручий. Під час штурму Олег загинув.

Згідно з літописом, зажурився Ярополк, дізнавшись про смерть молодшого брата, бо не бажав такої розв’язки. Наказав він дістати із рову бездиханне тіло, а коли покійного поклали на килимі, дорікнув Свенельду, стоячи над Олегом:

- Дивись, ти цього жадав?

Що відбулося? Побутують дві версії: або Древлянського князя вбили власні воїни, скинувши з коня, або у розпал паніки, коли зчинилася тиснява, той упав із підпиляного мосту в рів, де його розчавили тіла поранених та вбитих. Як бачите, в Україні хронічною є парадигма, як колись казали, “бити брат на брата”. Ні, вона не поширена стратегія часів Гетьманщини, коли під штандартами різних імперій по різні боки билося козацтво Лівобережжя та козацтво Правобережжя.

Сергій Ісаєв, “Вибір віри”, 2000 р.

*   *   *

Кров близьких конвертується у владу. В якості моральної компенсації воєвода-варяг Свенельд посів Древлянський престол; Володимир, рятуючись від кривавої розправи, втік з дядьком-пестуном – до Скандинавії (у Швецію), а Ярополк став одноосібним володарем Київської Русі. На чужині Новгородський княжич одружився з Оловою – знатною варяжкою, згаданою в скандинавській “Сазі про Олафа Трюггвассона” під ім’ям Аллогія, або Олава. У пари народився син Вишеслав; у перспективі він міг би стати Київським князем, проте помер на п’ять років раніше за батька, тож у боротьбі за владу участі з братами не брав.

Перша дружина Володимира, знатна варяжка Олава

Маючи дружину та нащадка, Володимир Святославович вирішив князівство повернути. На гроші нескорених новгородців він із Добринею набрав варягів в основу княжого війська. Віку вікувати в екзилі він не збирався, а повернувся на батьківщину восени 978 р.: спочатку – до Новгорода, де показово вбив посадника Ярополка, а потім, окрилений помстою, рушив на великого князя Київського. У вигнанні рвуться не лише родинні, а й кревні зв’язки.

Не вагаючись, військо Володимира, до якого на заклик язицьких жреців долучилися не лише варяги, а й словени, чудь, кривичі, представники інших племінних союзів Північної Русі, – захопило місто Полоцьк. На очах батьків князь Новгородський зґвалтував Рогніду (Рагнхейдр, Ragnheiðr; 966-1000), уже засватану за старшого брата Ярополка, та звелів убити варязького правителя Рогволода (920-973), його дружину та двох їхніх синів. Ганьби зарозумілій дівчині він не подарував, бо не забув, як свого часу на офіційному сватанні йому, Володимиру Святославичу, представниця скандинавської (варязької) династії, полоцька князівна, заявила: “...не хочю разути робичича”, тобто, заміж за голодранця не піду. Поясню: по-перше, мався на увазі давньоруський обряд роззування чоловіка дружиною, по-друге, “робичич” – то син рабині; по-третє, звідси дослідники зробили висновок, що Малуша, матір Володимира була… невільницею.

Володимир Великий

Сильцем взявши Рогніду за дружину, молодий княжич діяв не сам. Це, власне, його вихователь – Добриня – відігрався на Рогніді та, глузуючи, “... нарек ей робичица”, тобто саму її назвав “дочкою рабині” та примусово видав заміж за Володимира. Нащо було так знущатися над чванькуватою полоцькою князівною? Щоб законним чином – через шлюб – приєднати землі Полоцького князівства.

*   *   *

Схоже, під наставництвом дядька Добрині в Швеції сестринець набрався бойового досвіду і став умілим стратегом. Із військом року 6488 р. (980) Володимир під древлянським прапором Даждьбога (до речі, княжа булава – також з того племені) пішов далі “антихрестовим” походом – без бою поляни, древляни, дреговичі, полочани, сіверяни пропустили його ратників. Облогою Новгородський князь став під Києвом, де замкнувся Ярополк, але гвардію класти завойовник не став.

Давньоруське місто Родень (Родня)

Хоча ще мав можливості до опору великий князь Київський, зокрема, міг він закликати на допомогу союзних печенігів, але вирішив із Володимиром домовлятися. Але брата це не цікавило. Із літописів відомо, що підкуплений слуга Ярополка на ім’я Блуд (Іона Івещей Блуд; ?-1018) зчинив паніку серед киян та змусив великого князя Київського… відступити до давньоруського міста Родень (Родня), що стояло на Княжій Горі, на південь від Канева.

Ріки крові Володимир у добре укріпленій фортеці проливати теж не захотів. Не дарма ж сам Київський князь вважав цитадель останнім оплотом. Діяти довелося винахідливо, в естетиці “Гри престолів”. “Повість временних літ” нотує: “І стався голод великий у місті, і побутує притча (приказка. – О.Р.) досі: “біда, мов у Родні”. За одним із літописів, ввівши великого князя в теремний палац, 11 квітня 978 р. дяк Блуд заманив Ярополка на перемовини, і замкнув двері, щоб не проникла Ярополкова дружина, а двоє варягів зненацька “підняли його мечами попід пазухи”.

Великий князь Володимир Святославич, двотомна “Історія Росії від Рюрика до Катерини II”, гравюра, Лондон, 1800 р.

Вагітну (“бе не праздну”) дружину князя Київського, вродливицю із колишніх грецьких черниць, Володимир Святославович забрав у наперсниці. Чи не за цієї причини її син Святополк (975-1019), названий Окаянним (“як Каїн”, “братовбивця”), став одним із найактивніших учасників подальшої міжусобиці 1015-1019 рр. (Хоча побутує думка, що Святополка переможці оббрехали). Дехто з істориків стверджує, буцімто, у трьох гаремах Володимира Великого нараховувалося багато наложниць – від 40 (арабський мандрівник Ахмад ібн Фадлан) до 1100 (Никонівський літопис). Це за восьми офіційних дружин.

*   *   *

Борги правителі по-різному віддають…

Князь Володимир

Коли варязьке військо, приведене Володимиром зі Скандинавії, взялося вимагати дозволити їм збирати винагородою за службу данину з киян, великий князь Київський було пообіцяв, але за місяць обіцяного зрікся. Аби не вскочити у халепу, частину найманців Володимир Святославович відіслав служити в Константинополь, порадивши візантійському імператору не тримати варягів у купі, а розвести по різних підрозділах, тим часом іншу частину – посадив для управління власними містами.

Василь Васнєцов, “Великий князь Володимир Святославич”, 1896 р.

На знак подяки за кмітливу пораду – як позбутися на київському столі Ярополка – князь Володимир призначив київським воєводою… дяка Блуда. Подібні землячки чомусь швидко не зникають, у 1018 р. того Блуда назвали – у польській версії Будий (Budy) – пестуном Ярослава. Так-так, вихователем Ярослава Володимировича Мудрого.

Замах Рогніди на Володимира, 985 р.

Взагалі, генетика – послідовна у рухах. Попри існування купи офіційних дружин, улюбленою жінкою Володимира залишалася Рогніда, якій у Києві дали слов’янське ім’я – Горислава. Принаймні численних дітей великий князь Київський мав саме від полоцької князівни. Це вона подарувала чоловікові найбільше синів: Мстислава (980-985), Ізяслава (981-1001), Ярослава (983-1054), Всеволода (984-1015). Та чи кохав князь Рогніду?

Антон Лосенко, “Володимир і Рогнеда”, 1770 р.

Є легенда, за якою горда полоцька князівна завжди бажала помститися Володимиру за смерть батьків та братів. Якось уночі (за однією з версій, у 985 р.) Рогніда підняла меч, але тієї миті чоловік прокинувся та зупинив її руку. На ранок Володимир вирішив смертю скарати злочинницю, звелівши вбратись нареченою, сісти на білій постілі та чекати. Зрозуміла Рогніда, що настала її смертна година. І тоді мати дала оголений меч чотирирічному синові Ізяславу.

Микола Дудченко, "Володимир та Рогніда", 2002 р. 

Коли князь ступив до кімнати, малий, котрий ще зброю підняти не здужав, посунув на батька, а потім мовив, як мати навчили: – “Думаєш, ти тут один?” Побачивши сина, котрий став на захист матері, Володимир кинув на підлогу меч, приготовлений для Рогніди, і відповів: “А хто знав, що ти тут?” Тоді вирішив великий князь Київський вислати Гориславу назад, у землю Полоцьку (за іншою версією – в Ізяславль, спеціально збудований Володимиром для старшого живого сина), де вона прийняла чернецтво і стала Христовою нареченою на ім’я Анастасія. Утім, найбільш знаним сином Рогніди став Ярослав, згодом названий Мудрим.

Великий князь Володимир із синами, розпис у Грановитій палаті

*   *   *

Думаєте, хоча б далі щось більш-менш точно відомо чи зрозуміло? Які ви мрійники… Це і є українська прадавня історія. Бажаєте, зробимо експеримент? Якщо ви впевнені, що, відповідно до “Повісті временних літ”, Київський великокнязівський стіл Володимир забрав у 980 р., – значить, із ЗНО у вас “дванадцятка”. Проте ось за давньоукраїнським панегіриком “Пам’ять і похвала князю Володимиру”, списаному в другій половині XI ст. київським чернцем Яковом (Іаковом) Мніхом, сталося вокняжіння Володимира ще 11 червня 6486 (978 р.).

Але це ще не все, бо існує й варіант – 979 р. За різних, часом – химерних, розрахунків додавання та віднімання, нічого однозначного не виходить. Тому більш-менш схожим на правду скидається варіант, у віці 18-20 років Володимир І Святославич посів Київський престол. Навіть у перший рік його князівства сталося чимало знакових подій. До антиварязької коаліції були приєднані Смоленські землі, а також нейтралізоване полянське військо. У прикордонній полянській фортеці Білгород на Ірпені розквартирувалися новгородські війська, які силою з Овруча перенесли сюди… древлянську столицю. За заслуги перед Батьківщиною воєводу Добриню вшанували спадковим титулом Новгородського посадника.

Олексій Філатов, Вибір віри князем Володимиром, 2007 р. 

А головне, у Києві, потаємному християнському центрі, на релігійно-політичному рівні спільної ідеології нової земельної федерації було запроваджено шестибожжя. У такий спосіб жерців варязько-полянського Перуна зрівняли у правах зі служителями культів новгородського Хорса, древлянського Дажбога, полоцького Стрибога, дреговицького Симаргла та смоленської Мокоші. Кожній свашці по ковбасці.

Цікаві речі зазначає у монографії “Слідами Добрині” (1986) Анатолій Членов:

- У Шестибожжі Володимира місця богів (крім залишеного довільно на першому місці полянського Перуна) виявилися – як з'ясувалося за політичного аналізу шестибожжя у світлі древлянської теорії – розподіленими у суворій відповідності до заслуг їхніх земель у перемозі 980-го року. Спільне правління поганських богів означало спільне врядування земель, бо стало проєкцією другого на небо із подальшою фіксацією на землі. Воно означало мало не наявність федерального парламенту держави і владу переможної волелюбної коаліції земель.

Іван Еггінк, “Хрещення Володимира”, 1822 р.

Забігаючи наперед, викладу ще одну гіпотезу. Федералізація слов’янських богів призвела до здобуття справжньої незалежності Київської Русі, що врешті-решт скинула варязьке ярмо, накинуте Рюриковичами. Адже головним богом варягів та полян був Перун; Perkūnas у балтійської міфології. Коли у нашім краю він з’явився, неясно… Точно відомо, що Перкунас вважався найкровожерливішим божеством, якому варяги приносили людські жертви. Коли в Києві запанувало шестибожжя, стався цивілізаційний стрибок. Не випадково ще у 985 р., до прийняття християнства Володимиром, Перуна як бога варягів, бога-перевертня і зрадника, засудили і скинули в Дніпро. Володимир І Київський навіть відрядив спеціальну команду ратників, аби ті не дозволяли злому ідолу пристати до берега, а вигнали за Дніпровські пороги. Так у Києві запанувало п’ятибожжя – наступний символ федерації суто руських земель та виключно руських богів.

*   *   *

Князь Володимир іде походом на в'ятичів, 982 р.

Вісім років Володимир І Київський, як його почали називати за князівством, сідла не покидав. У 981 р. пішов він на Перемишль, відвоювавши у Польщі “Червенські землі” та утворивши Волинську землю, що підійшла до кордонів Чехії, у 982-му ходив на повсталих в’ятичів, у 983-му – “на ятвягів і взяв землю їхню”, у 984-му – на радимичів, у 985-му – проти Волзької Булгарії.

Звідусіль до Києва імпортувалися нові ідеологеми. Зокрема, останній похід русичів на волзько-болгарську столицю – Біляр-Булгар (нині – село в Олексіївському районі Татарстану) підсумував маніфест Володимира Святославовича про власну приналежність до материнської династії Древлянського князівського дому (Дмитро Прозоровський). Ось звідки з’явився титул Дажбожого, тобто Сонячного онука, який родовід вів від древлянського князя Мала. Згодом саме це твердження лягло в основу билинного епітету “Красне-Сонечко”.

Перші християнські мученики у Київській Русі, 983 р.

Зі свіжих монархічних наративів з’явилася теза про успадкування великим князем Київським хозарського титулу… кагана. Іншими словами, правителя суверенної держави, у нашому випадку – русів (у Західній Європі – ругів). І тоді перед “молодим драконом” (幼龍; юлунь), як на Далекому Сході називають країну, що бурхливо розвивається, забовваніла дилема: чому навколо Русі здебільшого вороги, а де друзі? Етнос жадав дивитись у майбутнє з надією, бачити стабільність.

Щоб зкорелювати дві дилеми – “які навколо вони?” та “якими хочемо стати ми?”, – у 986-987 рр. каган Київської Русі Володимир “Красне-Сонечко” та київський воєвода Добриня приймали послів та шукали відповіді на відкрите запитання: “Яка має бути державна релігія у русів?” Першими, у 986 р., до Володимира Святославовича прибули посли від волзьких булгар, розповіли про бога на ім’я Бохміт (Магомет) і запропонували перейти в іслам. Після булгар завітали німці з Риму, тобто католики, надіслані Папою. Наступними були юдеї хозарські, які пропонували кагану Київської Русі прийняти іудаїзм. Затим до Києва завітав візантієць, якого російський літописець за мудрість назвав Філософом. Одне слово, більшість аргументів схиляла отців етносу до християнства грецького обряду (слов’янської форми богослужіння).

Володимир спілкується з грецьким Філософом про християнство, мініарюра з Радзивіллівського літопису, XV ст. 

*   *   *

Навіть не уявляю, як Володимир І Київський – зрештою, онук древлянського князя Мала та варязького князя Ігоря – свого часу зробив вибір між древлянами та варяго-полянами. Але на володаря 12 земель чекав ще один, не менш важливий виклик – до якої саме державної релігії схилитися? Теологічні вагання та роздуми над подальшою зовнішньою політикою підсумував Корсунський похід (осінь 987 р. - весна 988 р.) Володимира І, що увиразнив два подальших геополітичні досягнення.

Василь Васнєцов, “Хрещення  Русі”,1890 р.

По-перше, 28 липня (6 серпня) року 6496 (988) на річці Почайні відбулося масове хрещення Київської Русі, на яке прибуло посольство Константинопольського патріарха Миколи II Хрисоверга.

Мапа Європи, якої ми не бачили

По-друге, Володимир змусив із собою рахуватися грецьких імператорів Македонської династії, – ймовірно, найсильнішої в тодішній Європі. За умовами укладеного ще в 987 р. договору між Києвом та Константинополем, київський каган мав надавати військову допомогу візантійському імператору проти повсталих, а за це Василій II Болгаробійця (957-1025) після хрещення Володимира мав віддати йому в дружини свою молодшу сестру – Анну Порфірогенету (Άννα Πορφυρογέννητη; 963-1011). Зауважу, досі Блискуча Візантія ніколи не погоджувалася віддавати власних царівен заміж за варварів, тим паче, у колишню Скіфію...

Федір Бронников, "Хрещення князя Володимира", 1883 р.

Свою частину угоди великий князь Київський виконав, а Василій ІІ… проігнорував. Тоді каган мовчки завдав удару по центру панування Візантії в Причорномор’ї, фортеці Херсонес (нині – Херсон). Облога, захоплення та звільнення стрімко відбулися в обмін на династичний шлюб із християнкою, принцесою Анною.

Купіль баптистерія, де прийняв хрещення князь Володимир, розкопки у Херсоні

*   *   *

Сергій Єфошкін, “Князь Володимир. Зустріч візантійської принцеси Анни”, 2007 р.

Втративши Корсунь, візантійські імператори Василь II і Костянтин І Великий змушені були виконати обіцянку і відправили сестру Анну, з пресвітерами та сановниками, до Володимира. Чекаючи прибуття нареченої, раптом у Корсуні переможець захворів на очну хворобу, що обернулася повною сліпотою. По прибутті Анна вкотре зажадала хрещення чоловіка. Князь погодився, і в мить Таїнства в купелі, – о диво!, – прозрів. В один голос візантійські пресвітери заявили, мовляв, лікування тілесне супроводжувалося і благодатною душевною зміною, плоди якої не забарилися.

Андрій Іванов, “Хрещення великого князя Володимира в Корсуні”, 1829 р.

Якщо повернутися на терени прагматизму, у такий спосіб Київська Русь створила потужний військово-політичний союз із Візантійською імперією. Скажімо, уже 15 липня 989 р. за військової підтримки Володимира у битві біля давньогрецького міста Абідоса візантійський імператор Василь II Болгаробійця розгромив війська візантійського полководця Варди Фоки-молодшого (940-989), котрий, будучи лише намісником феми Антіохії (Сирії), підняв повстання та проголосив себе імператором.

Василь Васнєцов,  “Водохреща Володимира”

Десятинна церква, реконструкція

Із Києвом відтоді доводилося рахуватися. Адже дехто із дослідників (А.Членов) стверджує, що до 990 р. Київська Русь уже перетворилася на федерацію 12 земель. Аби увікопомнити дві великі перемоги, у 989 р. на виділену десяту частину власних прибутків – десятину (звідки й пішла назва), на Старокиївській горі у Києві було закладено величний храм – Десятинну церкву (Церкву Успіння Пресвятої Богородиці), що згодом стала усипальницею самого Володимира Святославича та його дружини – візантійської царівни Анни.

Василь Верещагін, "Закладання Десятинної церкви у Києві у 989 р.", друга половина ХІХ ст. 

*   *   *

Історики стверджують, вірою своєю Володимир “Красне-Сонечко” відтоді не поступався. Ще навесні 990 р., як переконує “Літопис Руський”:

- Володимир повелів поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. І це діяли йому не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей! “Велик ти єси, господи, дивні діла твої!” Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений він!

У віці 25 років змінилися моральні чесноти! Від 988 р. молодий князь відмовлявся карати злочинців, вигукуючи: “Боюся гріха!” Лише втручання духовенства нагадало правителю слова Св.Павла про обов’язки правителя та його відповідальність перед Богом, змусило Володимира І Київського змінити своє ставлення.

Рішуче Володимир Великий розпустив свої гареми, а другій дружині – Рогнеді, послав сказати: “Відтепер я – християнин і повинен мати одну дружину; ти ж, якщо хочеш, вибери собі чоловіка з-поміж бояр”. Належно відповіла й колишня полоцька красуня із варязької династії Рагнхейдр: “Я – від природи князівна. Чи тобі одному дороге Царство Небесне? І я також хочу бути нареченою Христовою”. Під християнським ім’ям Анастасії вона стала черницею.

*   *   *

Отже, у законі християнському жив Володимир, але в 993 р. пішов у прикарпатські землі проти білих хорватів, яких уперше доєднав до складу Руської держави. Коли ж правитель повернувся до Києва, на Трубежі довелося йому знову зненацька битись із печенігами, а на знак перемоги – закласти містечко Переяслав.

За всіх часів Слава, ота язицька богиня військової звитяги та мисливства, була дівкою вередливою. Уже в році 6503 (995) на річці Стугна, під Трипіллям бойова дружина Володимира Великого зазнала нищівної поразки від війська печенігів. Великий князь Київський пішов на Новгород – за новим військом, а печеніги отримали можливість майже безперешкодно грабувати південні райони його держави.

Та Ісус тримав над ним долонь. 12 травня 996 р. за участі князя Володимира в Києві була освячена перша на Київській Русі кам’яна церква – Десятинна. До речі, наново Церкву Успіння Пресвятої Богородиці митрополит Феопемпт освятив року 6547 (1039) за князювання його сина, Ярослава Мудрого.

*   *   *

У протистоянні з печенігами минули два роки, за ними спливли два роки миру, але випробовування не закінчилися. Упродовж одного року з життя пішли дві великі жінки у житті Володимира І Київського – у році 6508 (1000) Господь забрав: спочатку – матір Мальфріду (Малку), а за нею – другу дружину Рогніду (у чернецтві – Анастасію). Попри глибокий смуток, міждержавні договори належало виконувати. У 1000 р. шість тисяч руських ратників брали участь у візантійському поході на Вірменію.

Мапа походів руських за князювання Володимира та Ярослава

Місцеві боги завжди мстиві до зайд… Одразу по смерті Володимира Великого релігійне протистояння спалахнуло і в Київській Русі. Усиновлений Володимиром-Хрестителем Святополк Окаянний – син страченого князя Ярополка Святославовича – влаштував державний заколот. Спочатку від рук найманих вбивць-варягів (“Сага про Еймунда”) наклали головою рідні сини Володимира, два молодші брати головного заколотника – Борис (986-1015) та Гліб (987-1015).

Побоюючись за життя, спадкоємець Володимира “Красне-Сонечко”, представник династії Рюриковичів, Святослав І Древлянський (982-1015), вимушено втік із Києва. Прямував він до Чехії, де мешкали родичі дружини, але врешті-решт в урочищі між Сколем і Гребеновим його невеличку дружину наздогнало військо узурпатора. За легендою, Святополк тоді наказав ратникам: “Сколіть їх усіх!”, – звідки, буцімто, пішла назва міста Сколе (нині – Стрийський район Львівської області).

…У 1044 р. князь Ярослав Мудрий, котрий у війні за київський престол здолав Святополка, велів вирити з могили кістки своїх “хрещених” дядьків Ярополка та Олега, загиблих у боротьбі з Володимиром, та всупереч християнській традиції хрестив їх тлін і перепоховав поруч із… Володимиром Великим. Чи настав всезагальний мир?

*   *   *

Так, на Русі мир відновився після перемоги Ярослава Мудрого. Та після смерті Ярослава до влади прийшов його син від шведської принцеси Інгігерди – Ізяслав (1024-1078). Це викликало низку кривавих потрясінь. Адже, як головний “пронормандський” редактор руських літописів, він безжально знищував старовинні правдиві документи. Зрештою, антинародна політика призвела до повстання киян у 1068 р., яке скинуло варяга з трону. Той блукав Європою, поки не отримав допомогу від поляків та двічі приводив на Київську Русь іноземні війська.

Адже у геополітичному відношенні за півтора десятиліття перед тим світ розколовся, того разу – за церковним розломом. 16 липня 1054 р. у Константинополі невдало завершилися перемовини між Римом і Візантією про поділ сфер впливу у… Південній Італії, а також щодо низки теологічних питань.

У підсумку посланець папи Лева IX, кардинал Гумберт (Humbert of Moyenmoutiers; 1000-1061) поклав на вівтар собору Св.Софії в Константинополі папську буллу з анафемою на адресу патріарха Михайла Кіруларія (Πατριάρχης Μιχαήλ Α' Κηρουλάριος; 1000-1059). У свою чергу, візантійський патріарх прокляв посланця та всіх членів делегації. У такий спосіб досі єдина Християнська церква розділилася на дві гілки: католицьку та православну. Ото така любов до ближнього.

Олександр Рудяченко