80 років тому Сталін здійснив злочинну депортацію кримськотатарського народу

Як неспростовно свідчать документи, цю акцію виконували за вказівкою Й. Сталіна і готували заздалегідь. Ще у Криму, на мисі Херсонес, точилися бої, а радянські каральні органи вже розгортали війська НКВС для виселення з півострова цілого народу. З «чекістським розмахом» була розроблена й проведена велика операція, до якої залучили понад тридцять тисяч спецпризначенців, розподілених на сім оперативних секторів з центрами в Судаку, Ялті, Керчі, Сімферополі, Севастополі, Євпаторії і Джанкої. До полків і дивізій НКВС, які були дислоковані на той час у Криму, додавалося військове підкріплення з Москви, Баку, Кутаїсі, Нальчика, Ростова, Єревана.

ЦЕ БУВ ГЕНОЦИД

Конкретний план наступу намітили у спеціальному наказі, який підписали народний комісар внутрішніх справ СРСР Л. Берія і народний комісар державної безпеки В. Меркулов. Особливо єзуїтським є те, що цей «спільний» наказ був підписаний 13 квітня 1944 року, а майже через місяць, 10 травня, Берія пише Сталінові листа, в якому обґрунтовує необхідність виселення з півострова кримських татар. Видається, що начебто Сталін «не знав» про масштабну операцію, яку вже здійснювали у Криму.

У цьому листі – набір надуманих, бездоказових звинувачень на адресу кримських татар у тому, нібито значна частина їх «активно співпрацювала з німецько-фашистськими загарбниками». На основі цього Берія пропонує виселити все кримськотатарське населення у Середню Азію, в Узбекистан, і водночас завуальовано називає в листі справжню причину депортації –  «небажаність дальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Берія додає, що «за попередніми даними в нинішній час у Криму нараховується 140–160 тисяч татарського населення і що питання про розселення татар в Узбецькій РСР узгоджене з секретарем ЦК КП(б) Узбекистану т. Юсуповим (наче від нього щось тоді залежало, – авт.)… Операція з виселення буде почата 20–21 травня і закінчена 1 червня. Пропонуючи при цьому проєкт постанови Державного комітету оборони, прошу вашого рішення».

Але все вже було вирішено ще задовго до цього блюзнірського листа. Початок операції Сталін прискорив, визначивши більш стислі строки її проведення. Вона почалася 18 травня. Уночі тисячі спецпризначенців увірвалися в домівки кримських татар і почали ревно виконувати свою чорну справу. Наведемо лише два спогади тих, хто потрапив у їхні руки та в пекло, яке створили організатори, що стояли за їхніми спинами – у Москві.

Згадує Іачет Ахаєва-Бєкєрова, 1934 року народження: «За день чи два до 18 травня 1944 року ходили по домівках і переписували склад сімей. Була четверта година ранку, коли почувся стукіт у двері. Мама подумала, що прийшли до офіцера, який квартирував у нас, покликала його. Але він відповів: "Це вас прийшли виселяти з Криму". На збори дали 15 хвилин. Тато інвалід, а у мами – хворе серце. Поки ми, діти, приводили їх до тями, час ішов. І нас почали виштовхувати автоматами з дому. Тато спитав: "За що?" – "Хамма татарларни кочирамиз Сибірча, Уралча", – відповів один із солдатів, який був узбеком. І нам стало страшно. Вивели нас на тютюнове поле. Під'їхали "студебекери". Більшу частину речей нам наказали викинути. Мама, плачучи, сказала офіцерові, який квартирував у нас, що ми нічого не встигли взяти. Коли ми підійшли до свого дому, то побачили на дверях великий замок. В дитячій пам'яті надовго залишилось: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей, що проща­лися; сусіда Петро веде до себе додому нашу коро­ву... З нами їхав один старий чоловік, сини його були на фронті. Він весь час плакав і просив не залишати його, говорив, що скоро повинні повер­нутися його сини, весь час повторював їхні імена. В дорозі він помер. Його хотіли поховати за мусуль­манським звичаєм. Але про це якось дізналися і викинули труп з вагона. Через тиждень нам принесли відро якогось смердючого місива, їсти його було неможливо. Ніколи не забуду, як помер у засланні тато. Перед смертю він заплакав і прошепотів: "Шматочок Криму...". Що там казати, через моє серце назавжди пройшли: шматочок неба, шматочок Криму, морг, під вікном тато, порожня хата на чужині».

А ось як описав трагічну сторінку свого народу ще один свідок тих подій Паша Халід: «Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібрались. Я беру рогатку, шине­лю, яку залишив поранений дядько. Мама спокійно каже: "Не треба, синку, облиш". Солдат відбирає у мами Коран і кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку там тримають. Вранці нас гонять на станцію. Там заганяють, як худобу, у вагони-"телятники": маму – в один вагон, мене – в інший. Тоді я бачив маму востаннє. На всіх станціях, через які ми проїжджали, місцеві жителі з криками "зрадники!" закидали вагони камінням. В Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П'ять днів ні в кого не було навіть макового зерняти в роті. Не кормили, поки не привезли в Марійську АРСР. Коли пливли на баржі, сусідка з відчаю на моїх очах кинула своїх дітей в річку і кинулася сама. Коли нас привезли в Марійську АРСР, то 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало. Поки вири­ють могилу, вона заповнюється водою, трупи то­пили палками. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам'ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було – випити ковток чистої води з рідного Криму».

У своїй книзі «Україна і Крим. Спільність історичної долі» відомий український історик Василь Чумак подає моторошну картину і статистку депортації кримських татар. Зокрема, до середньоазіатських республік і Казахстану було депортовано 45384 татарські сім'ї (194303 особи), зокрема з Джанкойської зони – відповідно 3038 і 13848, Євпаторійської – 5264 і 22638, Керченського півострова – 2415 і 11218, Севастопольської зони (також Бахчисарайсь­кого району) – 12242 і 51273, м. Сімферополя – 400 і 10905, Сімферопольського району – 5308 і 23889, Феодосійської зони – 5319 і 25050, Ялтинської зони – 7020 і 26383. Трагедію кримськотатарського народу, додає дослідник, ніколи ніхто не виправдає. Страшні рани, завдані цьому народові, неможливо вилікувати. Крізь віки і покоління мучитимуть серця людей непоправне горе і невгамовний біль. Могили кримськотатарської людності, синів і дочок її розкидані по всіх колах пекла колишньої радянської імперії. Понищені пам'ятки історії і культури самобутнього народу. Зроблено все для того, щоб цей народ не зміг більше повернутися на свою прабатьківщину.

Депортація кримських татар відбувалася з нелюдською жорстокістю і нечуваною швидкістю. Уже ввечері першого дня Берія рапортував Сталіну: «Сьогодні, 18 травня, розпочато операцію з виселення кримських татар. Уже підвезено до залізничних станцій завантаження 90000 осіб, завантажено та відправлено до місць нового розселення 48400 осіб та перебувають під завантаженням 25 ешелонів. Під час операції жодних ексцесів не було. Операція триває».

А 20 травня Берія доповів Сталіну про завершення депортації, додавши проєкт постанови Державного комітету оборони: «За підсумками операції в Криму, виселяється кримських татар до 180 тисяч чоловік. З цього числа 150 тисяч чоловік, за рішенням ДКО, направляється в Узбецьку РСР. Проєктом передбачається направити на целюлозно-паперові підприємства Наркомату целюлозно-паперової промисловості й відповідні ліспромгоспи Наркомлісу, які забезпечують целюлозно-паперову промисловість, у Молотовську, Горьковську, Свердловську області й Марійську АРСР десять тисяч сімейств або 30 тисяч чоловік кримських татар, які виселяються».

Цей проєкт Сталін без жодних правок схвалив, залишивши на ньому свій «червоний автограф». Ешелони з кримськими татарами в товарних вагонах на той час вже завершували свою скорботну дорогу в далеких від Криму районах Центральної Азії і Сибіру. За офіційними радянськими даними 8,3 тисячі осіб були направлені до Марійської АРСР (нині Республіка Марій Ел, РФ), понад 10 тисяч – до Молотовської області (нині Пермський край, РФ), 5,5 тисячі – до Горьковської області (нині Нижньогородська область, 2,7 тисячі – до Івановської області, та понад тисячі – до Ярославської області.

Проте до місць призначення доїхали не всі кримські татари. 7889 людей загинули в дорозі. Депортованих годували рідко, у деяких ешелонах їжу видавали лише на початку та наприкінці шляху. Померлих поховати не давали – тіла залишали поряд із залізничним полотном.

5 липня 1944 року Берія надсилає Сталіну доповідну записку про остаточні результати заходів «щодо очищення території Криму від антирадянських та шпигунських елементів». У ній, зокрема, зазначається: «На виконання Вашої вказівки, НКВС-НКДБ СРСР у період з квітня до липня ц.р. була проведена очистка території Криму від антирадянських, шпигунських елементів, а також виселені у східні райони Радянського Союзу кримські татари, болгари, греки, вірмени і особи іноземного підданства». Згідно з цим документом було депортовано 225009 людей та «вилучено» 7833 «антирадянських елементів», зокрема 998 «шпигунів».

Берія просить Сталіна про нагородження орденами і медалями генералів, офіцерів і бійців військ НКВС, які найбільше відзначилися під час виконання цієї операції. Ясна річ, Сталін підтримав і схвалив нагородження «доблесних чекістів», – це ж яку «відвагу» виявив кожен з них, виселяючи під дулами автоматів і пістолетів мирних, беззахисних людей.

І ще один красномовний документ тих днів варто згадати. 12 серпня 1944 року Державний комітет оборони СРСР затвердив Постанову «Про переселення колгоспників у райони Криму». Загалом до Криму скерували 51 тисячу людей. Особливу увагу в цьому документі привертають умови перевезення у Крим колгоспників: для них виділяли їжу на 5 днів дороги, лікарі та медсестри їх супроводжували. Перевозили колгоспників у вагонах для людей, а не в товарняках. По прибутті у Крим «переселенцям» надавали пільги, а колгоспи звільняли від оподаткування.

Щодо депортованих із Криму, то їм було заборонено покидати місця нового поселення. Причім у 1948 році тиск на них посилився. Тих, хто порушував межі місця проживання, карали п’ятьма днями арешту. За повторне порушення присуджували 20 років каторги.

«ХАЙТАРМА» ОЗНАЧАЄ «ПОВЕРНЕННЯ»

Не можу в цьому зв’язку не згадати мої зустрічі, зокрема й інтерв’ю в Укрінформі, з Ахтемом Сеітаблаєвим, визначним кінорежисером, актором, громадським діячем, який створив надзвичайно потужний фільм про цю трагедію кримськотатарського народу. Його батьки теж були в одному з 67 переповнених ешелонів, які вивезли з Криму депортованих.

«Тато, який тоді мав чотири роки, пам’ятає якісь невиразні епізоди, як спалахи, а мамі виповнилось на той час шість років, і вона пригадує депортацію в окремих деталях, – розповів у розмові зі мною Ахтем Сеітаблаєв. – Мамі, зокрема, запам’яталось, як увечері, за лічені години до виселення, до них приходив солдат. Попросив води, мовчки посидів, перекусив і, коли виходив, натякнув на те, що варто було б господарям зібрати документи і якусь їжу: все, мовляв, може статися. А вночі був серед тих, хто виселяв нашу родину».

Ахтем Сеітаблаєв нагадав мені епізод з його фільму «Хайтарма», коли у товарний вагон заштовхують вагітну жінку, і вона там народжує. Це зовсім не вигадана історія. Так народився дядько продюсера фільму Ленура Іслямова. Новонародженого назвали Сабрі, що означає «терпіння». Батьки, за словами Ахтема Сеітаблаєва, не любили згадувати ті дні. Йому відомо лише, що їх везли багато діб голодними, у закритому, переповненому людьми товарняку, де не було найелементарніших умов, де сидіти доводилося почергово. Кінцевими пунктами для них стали поселення на болотах у Марійській АРСР і в пустелі Середньої Азії. Але десятки тисяч депортованих так і не доїхали до місць розселення, померли в дорозі.

Згадуючи про знімання «Хайтарми», Ахтем Сеітаблаєв зауважив, що вони стали, без перебільшення, національною подією. «Майже тисяча кримських татар брали участь у масовках, терпляче і стійко витримуючи всі пов’язані з цим негаразди. Це переважно були люди, які або самі пережили депортацію, або добре знають про неї від своїх рідних і близьких. Була серед них одна бабуся, що, як мені здавалося, ледь стояла на ногах. Але коли знімали сцену завантаження у вагони, вона в кожному дублі була серед перших. Я навіть делікатно попросив її часто не мелькати, бо це створювало враження невеликої кількості учасників масових сцен. Але вона мені відповіла: "Синку, я все це сама пережила і зніматимусь, скільки буде потрібно".

Емоційне напруження під час знімання було таке, що доводилося викликати й швидку допомогу. Не витерпів одного разу такого напруження і виконавець ролі капітана НКВС Труніна Дмитро Суржиков: йому стало зле після сцени, де він звертався до депортованих так: "Кримські татари! Зрадники радянської батьківщини!". Треба було бачити, як завмерли після цих слів учасники знімання, – перед ними немовби насправді ожила та трагічна депортаційна ніч, і вони з мовчазною ненавистю дивилися в очі актора-капітана, мимоволі переносячи цю ненависть на нього. Дмитра після цього доправили в лікарню і пів ночі відкачували».

«Хайтарма» означає повернення. Але є в нього і друге значення. Таку саму назву має і кримськотатарський народний танець, який проходить через кінострічку. Історія його глибока (сягає часів зародження понад тисячу років тому суфізму – течії в мусульманському культурологічному середовищі), а зміст – символічний (означає єднання неба, землі й людини). За формою – це обертальні рухи танцювальної пари, які символізують циклічне повернення до життя.

*  *  *

Як відомо, 12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію кримськотатарського народу геноцидом, а 18 травня оголошено Днем пам’яті жертв цього геноциду. Документи і факти, про які йшлося вище, та безліч інших свідчень неспростовно підтверджують: злочинну і свавільну депортацію з Криму в 1944 році кримських татар та представників національних меншин спланувало й організувало керівництво СРСР, яке звинуватило кримськотатарський народ у колабораціонізмі. Нині Крим переживає нову трагедію – окупацію Росією. І знову ми є свідками, як окупанти переслідують і ув’язнюють кримських татар, приписуючи їм абсурдні, надумані звинувачення. За інформацією КримSOS, понад 110 зі 150 жертв політично вмотивованих переслідувань у Криму є кримськими татарами. Але правду не можна перемогти. Вона обов’язково восторжествує. І як тут не погодитися з головним смислом фільму «Хайтарма»: незважаючи на всі трагедії, біди, депортації, які пережив багатостраждальний кримськотатарський народ, якщо є хоча б один татарин або одна татарка, які танцюють хайтарму, народ не зникне, не загине, а знову й знову відроджуватиметься до життя у рідних стінах, на своїй землі.

Михайло Сорока, журналіст-дослідник

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства