НАТО, війна і море

Минулого тижня в Бухаресті відбулася перша міжнародна конференція «Безпека Чорного моря». Цей формат мав стати одним з елементів Міжнародної Кримської платформи, доповнюючи Кримську платформу та генеруючи ідеї, пропозиції й проєкти, які слугуватимуть «матеріалом для роздумів», розглядатися і враховуватися державними органами України та країн-партнерів при виробленні стратегії й прийнятті рішень. Зрозуміло, що і сама стратегія, і рішення щодо кроків та заходів з її реалізації підпорядковуються одній меті – наблизити деокупацію Криму. Поєднання проблем деокупації Криму та безпеки Чорного моря видається не лише природним і обґрунтованим, але й таким, що дає змогу оцінити ширші перспективи регіональної безпеки.

Найбільш цитованою з конференції стала теза міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби: «Чорне море, як і Балтійське, має стати морем НАТО». Що зараз є спільного між Чорним і Балтійським морями, що треба зробити, аби Чорне море стало «морем НАТО», які існують можливості, ризики та загрози на цьому шляху – ці питання виходять за рамки конференції і заслуговують на окрему увагу. Сама ж конференція викликала зрозумілий інтерес преси та експертів, широко висвітлювалася в ЗМІ, а висновками з читачами Укрінформу поділилася перша заступниця міністра закордонних справ Еміне Джапарова. Отже, ширший контекст.

МОРЯ, СУДНОПЛАВСТВО, БЕЗПЕКА

Навіть без екскурсів в історію розвитку цивілізацій очевидно, що морські шляхи і перевезення завжди відігравали важливу роль. Достатньо згадати, що зараз до 90 відсотків вантажних перевезень у світі здійснюються по воді. Ця логістична система формувалася віками, проте у другій половині минулого століття картина кардинально змінилася: нафтова криза і вихід на морські простори супертанкерів, контейнери і контейнеровози, а потім і глобалізація зв’язали держави, ринки, міжнародні компанії, локальні фірми щільною мережею перевізників і маршрутів, портів і переробних підприємств, постачальників компонентів і виробництва. А потім усю готову продукцію треба знову транспортувати до споживачів.

Зрозуміло, що коли залучена величезна кількість учасників та йдеться про інтереси різних держав у різних частинах світу, виникає потреба регулювати товаропотоки та забезпечувати безпеку перевезень. Причому це стало необхідним уже давно, наприклад страхова агенція Ллойда виникла ще у ХVІІІ столітті. Та й у міжнародному праві морське право є найстарішим і найбільш розробленим.

Здавалося б, коли головне питання – безпека перевезень – врегульоване, немає необхідності повертатися до нього, натомість дбаючи про удосконалення послуг, швидкість доставки, гармонізацію тарифів тощо. Але ідеальних умов ніколи не буває, тому необхідно було шукати й створювати нові механізми й можливості, які могли б відповідати новим викликам та загрозам. А коли ці загрози набувають кризового характеру або переростають у військові дії, налагоджена роками система перестає працювати і потребує інших механізмів. І тоді військово-морські сили із засобу стримування перетворюються (або повинні перетворюватися) на засоби захисту і відбиття агресії.

У ХХІ столітті такою прямою загрозою для торговельного судноплавства стало піратство в районі Африканського Рогу, подолати цю загрозу вдалося лише зусиллями НАТО, яке разом із зацікавленими країнами (Україна також була серед них) провело операцію «Океанський щит». Військові кораблі були залучені для патрулювання та супроводу конвоїв комерційних суден.

Технологічний прогрес та нові виклики поставили на порядок денний низку інших питань, які не пов’язані із судноплавством, проте вимагають спільних підходів і дій міжнародних організацій та окремих держав. До цього кола відносяться енергоносії, зокрема використання супертанкерів та прокладення підводних трубопроводів. Серед них – і засоби зв’язку та передачі інформації, у тому числі й прокладення підводних оптоволоконних кабелів. Чутливими є питання справедливого використання біоресурсів та забезпечення умов для їх відновлення, зменшення шкідливих викидів (не тільки відходів і хімічних речовин, а й звичайного побутового пластику), зміна клімату тощо.

За таких обставин військово-морські сили провідних світових гравців виконують функції стримування та спостереження, демонстрації сили, а також забезпечують передислокацію контингентів і техніки, якщо у цьому виникають потреби.

Інша ситуація складається в замкнутих і півзамкнутих (або внутрішніх) морях, а саме такими є Балтійське і Чорне моря. Особливості – обмежений вихід до відкритого моря (через протоки), визначене коло прибережних країн, які мають вихід до цього моря та порти, певні обмеження на присутність військово-морських сил інших держав, можливість регулювати (або обмежувати чи навіть блокувати) рух комерційних суден.

Мабуть, проблематика безпеки Балтійського та Чорного морів є настільки специфічною, що НАТО і ЄС у своїх стратегічних документах, які схвалювалися вже після початку повномасштабної агресії рф проти України, окремо її не відобразили (маються на увазі Стратегічна концепція НАТО та Стратегічний компас ЄС).

Натомість у «Стратегії зовнішньополітичної діяльності України», затвердженій 26 серпня 2021 року, серед заходів, спрямованих на покращення міжнародного безпекового середовища, передбачено консолідацію позицій чорноморських держав із метою протидії загрозам, які генерує політика російської федерації в Азово-Чорноморському регіоні, та опрацювання разом із НАТО, її державами-членами та Грузією ініціатив із посилення присутності сил Альянсу в Чорноморському регіоні. Там же зазначена необхідність просування спільних ініціатив, спрямованих на забезпечення свободи судноплавства в Чорному та Азовському морях.

Звичайно ж, це не означає, що ЄС і НАТО «не помічали» наявних проблем і реальних загроз і ніяк на них не реагували. Скоріше, це свідчення того, що реагувати треба тут і зараз, наскільки це можливо, а стратегічні документи визначають широку перспективу. Але водночас це й сигнал про відсутність чітких відповідей на питання, як саме реагувати. Очевидно, що зараз безпекова ситуація на Балтиці й у Чорному морі є настільки різною, що привести до спільного знаменника якісь параметри можна скоріше умовно. Спробуємо.

БАЛТИКА – МОРЕ НАТО

З військової точки зору навіть до рішення Фінляндії та Швеції подати заявки на членство в Альянсі спроможності рф в акваторії Балтійського моря були обмеженими: бази балтійського флоту рф розміщуються в портах Кронштадт та Санкт-Петербург, у східній частині Фінської затоки, тому можуть бути заблоковані малими силами. Протоки до Північного моря і далі вихід до Атлантики належать і контролюються Данією, протяжність берегової лінії рф, навіть з урахуванням Калінінградського ексклаву, є неспівставною з морськими кордонами інших прибалтійських держав.

Крім того, безпека Балтійського моря завжди була в центрі уваги балтійських країн та НАТО, країни Балтії та Нордичні країни пов’язані розгалуженими контактами, енергетичною та комунікаційною інфраструктурою, елементи якої прокладені, у тому числі й по дну Балтійського моря. Велике значення для всіх країн регіону має безпека морського судноплавства.

Між Північними, або Нордичними, країнами (Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція) вже протягом десятиліть інтенсивно розвивається співпраця, створена мережа органів співробітництва, відбувається координація діяльності, в тому числі й в оборонній сфері. У відповідь на нові безпекові виклики, у 2009 році було створене Північноєвропейське оборонне співробітництво (NORDEFCO), яке об’єднало всі раніше діючі формати оборонної співпраці між Нордичними країнами. Очевидно, що ця структура мала також стати органом взаємодії з НАТО в Балтійському регіоні.

Так і сталося. І тому прибалтійські країни (члени НАТО та NORDEFCO) були більш готові до реагування на події 2014 року, коли рф окупувала Крим та розпочала гібридну війну проти України.

На Уельському саміті НАТО (2014 рік) були схвалені невідкладні заходи у відповідь на агресію рф проти України, зокрема посилення східного флангу НАТО. В результаті нордично-балтійська оборона значно зміцнилася, включно з безпекою в акваторії Балтійського моря та пов’язаної з ним інфраструктури.

Оборонно-безпекова взаємодія країн Балтійського регіону має розгалужений характер, Фінляндія і Швеція активно використовували всі переваги як партнери НАТО з розширеними можливостями. Один з останніх прикладів – проведення спільних навчань БАЛТОПС-2022 на шведському острові Готланд у Балтійському морі. У ході цих навчань удосконалювалася здатність взаємодії підрозділів країн-членів НАТО та Швеції реагувати на спільні загрози в регіоні з метою забезпечення свободи судноплавства та гарантування безпеки. Острів Готланд якраз лежить на шляху від санкт-петербурга до калінінградського ексклаву рф.

Фінляндія вже в НАТО, а з набуттям членства Швецією (кажуть, що це може відбутися вже на саміті НАТО у Вільнюсі в липні цього року) відкриються додаткові можливості посилити безпеку Балтійського моря, шляхом об’єднання систем берегової та протиповітряної оборони всіх балтійських країн, та забезпечити адекватну реакцію на будь-які спроби рф дестабілізувати ситуацію.

Балтійські держави, прагнучи розвивати співпрацю між приморськими країнами, у 1992 році створили за ініціативою Німеччини і Данії Раду держав Балтійського моря (РДБМ). РДБМ є провідною регіональною організацією, яка має амбітну програму дій та охоплює важливі сфери взаємодії – від безпеки та економічного розвитку до охорони довкілля, від боротьби з тероризмом до зміцнення демократичних перетворень.

Тут важливо згадати, що від початку створення РДБМ серед її членів була й рф. Проте  участь росії у РДБМ ганебно закінчилася, коли організація, реагуючи на російську широкомасштабну агресію проти України, у березні 2022 року одноголосно прийняла рішення відсторонити рф від подальшої участі від діяльності Ради. У кращих традиціях сучасної путінської зовнішньої політики, після цього рішення росія у травні минулого заявила про те, що виходить з Ради. Ніхто не здивувався і не занепокоївся з цього приводу.

Країни Балтії свого часу створили також Гельсінську комісію із захисту морського середовища Балтійського моря (створена у 1977 році, Конвенція підписана у 1992 році, тобто також за участі рф). Формально росію звідти ще не вигнали (можливо, Конвенція не передбачає такої ситуації), проте німецьке головування у Комісії вже в березні 2022 року оприлюднило заяву про те, що з огляду на агресію рф та ситуацію в Україні – з 1 квітня 2022 року, за погодженням з Єврокомісією та країнами-членами, призупиняються всі засідання Комісії, а також засідання робочих груп, де представники рф беруть участь.

Отже, регіональні організації оперативно прийняли рішення, якими фактично ізолювали рф та вивели її за рамки співробітництва, припинивши контакти та перекривши доступ до діяльності й робочих органів РДБМ та Гельсінської комісії із захисту морського середовища Балтійського моря.

Таким чином, у Балтійському морі НАТО має тепер усі інституційні спроможності, а також можливості, сили й засоби протидіяти загрозам та будь-яким спробам ескалації ситуації з боку рф.

ЧОРНЕ МОРЕ: російська СТРАТЕГІЯ РЕВАНШУ

Чіпляючись за уламки радянської імперії та вже тоді розкладаючи міни уповільненої дії, рф від самого початку незалежності України визначила одним із головних своїх пріоритетів збереження бази власної частини чорноморського флоту в Севастополі. Не залишати Крим, за будь-яку ціну утримувати військовий плацдарм на чужій території та контролювати звідти значну частину акваторії Чорного моря було в основі чорноморської стратегії рф задовго до того, як Болгарія і Румунія отримали у 2002 році запрошення, а у 2004 році стали повноправними членами НАТО.

У ході підготовки Угоди про статус та умови перебування чорноморського флоту рф на території України, до Севастополя, який у цій угоді був визначений основною базою чф рф, додалося чимало інших баз та об’єктів на чорноморському узбережжі Криму. Угода була підписана в 1997 році, а термін її дії був визначений у 20 років, передбачалася можливість продовження на наступні п’ятирічні періоди.

Цей документ не став для України механізмом стримування російських апетитів та амбіцій, оскільки додаткові угоди, які мали регулювати правові питання, відповідальність, особливості застосування сил чф рф тощо, – так і не були підписані.

Більше того, зафіксувавши свою присутність міжнародним договором, росія почала залучати на додаток до флоту власну м’яку силу, притягнувши до Криму провідних діячів та пропагандистів «русского міра» на чолі з лужковим, розгортаючи антиукраїнську пропаганду за будь-якої нагоди, підтримуючи та створюючи відкрито проросійські організації.

Оскільки питання передислокації та заміни озброєнь, а також проведення українською стороною інспекцій баз і об’єктів також не було врегульованим, Україна фактично не мала доступу до місць розташування чф рф та не могла перевірити, яке озброєння там зберігається та завозиться.

Після приходу до влади януковича, всупереч Конституції та національним інтересам України були підписані так звані Харківські угоди, якими строк тимчасового перебування чф рф на території України був продовжений до 2042 року, тобто ще на 25 років.

Отже, військова присутність рф на території України фактично ніколи не припинялася за часів нашої незалежності, рф закріпилася на утримуваному плацдармі, поступово готуючись до захоплення всього Криму та перетворення всього півострова на гігантську військову базу в Чорному морі.

Так само політика рф щодо Грузії, зокрема підтримка сепаратистських сил в Абхазії, а після російсько-грузинської війни 2008 року фактична окупація цієї території Грузії шляхом створення невизнаної маріонеткової квазідержави – збільшила вплив і присутність росії в Чорному морі за рахунок контролю берегової лінії окупованої Абхазії.

Попри це, були спроби налагодження взаємодії та співпраці чорноморських країн. За ініціативи Туреччини, у 2001 році була створена Чорноморська військово-морська група (BLACKSEAFOR) за участі всіх шести держав, які мають вихід до Чорного моря. Метою об’єднання було проголошене сприяння безпеці й стабільності в акваторії Чорного моря, зміцнення дружби і добросусідських відносин між державами регіону, а також збільшення взаємодії між військово-морськими силами держав-учасниць.

Хоч як дивно, але цей формат пережив російсько-грузинську війну 2008 року та продовжував діяти аж до окупації Криму, після чого жодні заходи за участю рф стали неможливими, діяльність припинилася, а в лютому 2023 року Верховна Рада України денонсувала угоду про створення і офіційно вийшла з BLACKSEAFOR.

Оскільки періодичні активації військових кораблів у рамках Блексіфор охоплюють далеко не всі наявні та потенційні ризики й загрози, Україна свого часу ініціювала розробку Документа про заходи зміцнення довіри та безпеки у військово-морській галузі на Чорному морі, який був підписаний усіма причорноморськими країнами у квітні 2002 року та передбачав налагодження регулярного обміну інформацією про бази, передислокацію, навчання, проведення спільних навчань та обміни візитами ввічливості військових кораблів.

Як і багато інших документів за участю рф, цей також втратив сенс та припинив дію у 2014 році.

Звичайно, крім безпекової та військово-морської сфери, країни басейну Чорного моря мали потребу в регіональній організації, яка б охоплювала традиційні сфери співробітництва, як це розвивалося в Балтійському морі. Саме для цього за ініціативою Туреччини у 1992 році 12 причорноморських країн об’єдналися у складі Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), і також за участю росії.

Попри зусилля України, виключити росію з ОЧЕС після початку широкомасштабної агресії проти України – досі не вдалося. Більше того, організація продовжує функціонувати, хоча ніхто не бачить можливості розвивати співробітництво разом з агресором. Поки що росію позбавили права головувати в Організації, хоча в умовах, коли росія тимчасово окупувала території України, прилеглі до Азовського моря, захопила українські порти Маріуполь та Бердянськ, блокує морське торговельне судноплавство українських портів на Чорному морі, говорити про безпеку та якісь перспективи немає жодного сенсу.

Позаяк сьогодні в Чорному морі є війна, немає безпеки, важко говорити про розвиток співробітництва як такого.

ЧОРНЕ МОРЕ ЯК МОРЕ НАТО: МІСІЯ МОЖЛИВА

Якщо повернутися до Бухарестської конференції, ще раз подивитися на коментарі та виступи, досить очевидним є висновок: без НАТО не стане Чорне море таким, як Балтійське, – морем НАТО.

Для України чорноморська безпека завжди була важливим пунктом порядку денного, а наша співпраця з НАТО має цю тематику серед пріоритетів, які потребували конкретних практичних заходів. Міжнародні навчання «Сі Бриз» є наочним прикладом. Але з початком тимчасової окупації Криму цього стало замало, тому в своїх контактах із НАТО Україна наполегливо звертала увагу на необхідність збільшення фізичної присутності військово-морських сил НАТО в акваторії Чорного моря. І це робилося, проте така посилена присутність не стала на заваді, коли 24 лютого минулого року рф розпочала війну.

З початком військових дій питання безпеки в Чорному морі має зовсім інший зміст, бо війна не передбачає безпеки. Великі райони акваторії Чорного моря закриті для комерційного судноплавства, не кажучи вже про Азовське море, яке зараз повністю закрите. Агресія рф поставила під загрозу продовольче забезпечення країн Африки та Азії, які залежать від українського експорту. Тільки втручання ООН та посередництво Туреччини дозволили налагодити «зерновий коридор», але й там росія продовжує висувати нові й нові вимоги.

Іншого навряд чи можна було чекати в умовах війни. Власне, рф свої наміри і не приховувала. У новій морській доктрині рф, яка була затверджена у липні 2022 року, зокрема визначається, що в акваторії Чорного та Азовського морів передбачається всебічно зміцнити геополітичні позиції рф та вдосконалити і посилити угрупування сил чф, зокрема розвинути їхню інфраструктуру в Криму. Ну й звичайно ж, там зазначено, що у разі, коли політико-дипломатичні заходи будуть вичерпані, рф у життєво важливих регіонах може застосувати військову силу. Політичні та дипломатичні інструменти росії усім добре відомі, і цим «інструментам» треба протиставляти лише силу й єдність.

Виступи учасників Міжнародної конференції з безпеки Чорного моря підтвердили єдність та рішучість союзників і партнерів України надавати стільки підтримки, скільки потрібно. За понад 400 днів війни прийшло нарешті розуміння, що цю війну не можна припинити.

Треба діяти. Є очікування, що на Вільнюському саміті НАТО приділить більше уваги Чорноморському регіону. У США також двопартійна група сенаторів внесла законопроєкт щодо безпеки у Чорноморському регіоні на тлі продовження агресії проти України. Документ передбачає більш активну й рішучу зовнішню політику США щодо Чорноморського регіону, вимагає через 180 днів після його ухвалення представити міжвідомчу стратегію збільшення військової допомоги США та координації з НАТО і ЄС, поглиблення економічних зв’язків, зміцнення демократії й економічної безпеки та посилення допомоги у сфері безпеки з країнами регіону. Як повідомила посол України в США Оксана Маркарова, документ передбачає більш активну і рішучу зовнішню політику США щодо Чорноморського регіону, включаючи посилення координації між США, НАТО та ЄС, а також зміцнення економічних зв’язків між США й державами Чорноморського регіону.

Отже і Конференція в рамках Кримської платформи, і обговорення в інших форматах підтверджують, що є розуміння і є бачення щодо наступних кроків для безпеки Чорного моря. Так, ці кроки важливі, проте це справа майбутнього. Вони є або можуть стати додатковими елементами майбутньої конфігурації.

У цілому ж варто погодитися з міністром оборони Олексієм Резніковим – дії рф вимагають перегляду принципів усієї регіональної безпеки у Чорномор'ї.

Чорноморська безпека стане реальною сферою докладання зусиль та полем розвитку лише тоді, коли Україна переможе, територіальна цілісність України буде відновлена і український Крим стане одним із головних чинників безпеки Чорного моря. А тоді вже Україна стане членом НАТО і можна буде впевнено заявити, що Чорне море – це море НАТО.

Оксана Юрчик

Перше фото: Twitter/EmineDzheppar