Прохаючи миру у тирана, купуєш квиток на війну: Чому не розстріляли Петена?

Для початку – задачка любителям історії.

Хто з генералів Другої світової відомий тим, що перейшов на бік ворога, наказав стріляти по своїх співвітчизниках, був оголошений на батьківщині зрадником, засуджений до розстрілу – і, попри це, нині багатьма шанований як герой?

Відповідь: це генерал Шарль де Голль! Герой Франції, який багато років обирався президентом країни. Зрадником його назвали в 1940 році.

За що? А за те, що не хотів такого бажаного всіма французами миру, а прагнув до нескінченної і безнадійної війни. За те, що була йому байдужа доля півтора мільйона французьких військовополонених, які страждали в гітлерівських концтаборах.

Бо мир з фашистською Німеччиною давав їм надію. А подальший опір – вів до неминучої загибелі.

Чи всякий мир добрий? І чи всяка війна з технічною і чисельною перевагою противника є безнадійною? Хіба не мучить нас сьогодні це питання? Так само, як мучило воно французів 74 роки тому?

* * *

Ішов 1940 рік. Над Європою навис морок неоголошеної війни. Безмежна міць армад тирана, який замахнувся на світове владарювання, паралізувала волю політиків. Хто може звинувачувати французів, які обрали в цю мить цілковитої безнадії своїм провідником не молодого вискочку, а шанованого й мудрого маршала Філіппа Анрі Петена?

Де Голль – популіст, у нього у Франції нульова підтримка, – писав у ті роки президент Рузвельт прем'єру Черчиллю.

А у Петена вона була майже одностайною. Бо він обіцяв мир.

Маршал Петен був героєм Першої світової. Справжнім, не паперовим. Він громив німців під Верденом у 1916 році. Він знав, як їх напоумити. Коли загроза війни з Гітлером вже стукала в країну, на вимогу громадськості прем'єр-міністр Франції Рейно покликав 84-річного маршала у владу, призначивши віцепрем'єр-міністром.

Але коли сіро-зелені чоловічки Східного Сусіда в супроводі гаубиць, танків і бронемашин перетнули кордон батьківщини, винищуючи французьких солдатів, які готувалися до тривалого миру, геройський маршал запропонував більш надійний спосіб досягнення миру... – капітуляцію.

Звісно, слово «капітуляція» не згадувалося. Мова йшла про безневинну річ – перемир'я. Німці систематично руйнують Францію, сказав Петен, і його обов'язок – врятувати іншу частину країни. «Ми не в змозі воювати з агресором. У нас не залишається нічого іншого, як домовлятися з Гітлером».

Опонентів у нього було мало.

Хіба що молодий заступник міністра оборони де Голль, і... прем'єр-міністр Великої Британії Черчилль, який відвідав у ті важкі часи Францію. «Я підкреслював, – пише він в мемуарах, – якою величезною здатністю вимотувати сили армії вторгнення володіє оборона великого міста – дім за домом. Я нагадав маршалу слова Клемансо: «Я буду битися перед Парижем, у Парижі і за Парижем». Але Петен був спокійний. «Можна, сказав він, перетворити Париж на руїни, але це не змінить кінцевого результату».

* * *

14 червня окупанти тріумфально увійшли до Парижа. Французький уряд утік. 15 червня в Бордо на засіданні ради міністрів лідери Франції намагалися переконати самих себе в необхідності «помиритися з Гітлером».

Черчилль з уїдливою іронією змалював цю трагікомедію французької еліти. Головнокомандувач французьких військ, який бездарно проґавив можливість контрнаступу – генерал Вейган висунув убивчий аргумент на користь негайної капітуляції: «Доки ще французька армія залишається досить дисциплінованою і сильною... треба підтримувати порядок всередині країни після поразки. Інакше буде анархія».

Віцепрем'єр Лаваль (пізніше – улюбленець Гітлера) пішов далі: «Франція не лише повинна укласти мир з Німеччиною, але й перейти на інший бік; вона має стати союзником завойовника і закінчити війну на боці переможця».

Як завжди в подібних випадках, найбільшими винуватцями стали союзники. Англійців докоряли, що ті не допомогли літаками, артилерією, мало виставили дивізій...

«Цікаве ведення війни, – коментує ситуацію Черчилль. – Прохають літаків й одночасно домовляються про капітуляцію».

Чим милішим ставав образ Гітлера, тим потворнішою «личина вчорашнього соратника».

Генерал Вейган: «За три тижні Англії скрутять шию, як курчаті».

Петен: «Союз з Великою Британією рівносильний «зляганню з трупом».

Лідер парламентської фракції націоналістів Жан Ібарнегаре: «Краще вже бути нацистською провінцією! Принаймні, ми знаємо, що це означає».

Краще бути нацистською провінцією... Цим все сказано.

Тоді ще не знали поняття «Стокгольмський синдром», але «синдром Бордо» вже розвивався...

* * *

16 червня Петен стає прем'єром, 17 червня звертається по радіо до нації. Він закликав французів «припинити боротьбу» і через іспанське посольство звернувся до Німеччини з пропозицією укласти перемир'я.

Очевидці стверджують, що «пересічні люди зустріли звістку з неприхованою радістю».

В одній з історичних розвідок знайшов цитату зі спогадів російського письменника-емігранта Романа Гуля: «Всі: селяни, виноградарі, ремісники, бакалійники, ресторатори, гарсони кафе, перукарі й солдати, які втекли з поля бою, – всі хотіли одного – що завгодно, лиш тільки б скінчилося це падіння у безодню... У всіх на думці було одне лише слово – «армістіс» (перемир'я), що означало: німці не підуть на південь Франції, не прийдуть сюди, не розквартирують тут свої війська, не забиратимуть худобу, хліб, виноград, вино... Де Голль, який втік із Франції до Лондона в прагненні спротиву будь-якою ціною, в ту мить був, на жаль, не з Францією, не з народом. З народом був Петен».

Залишений без Парижа, маршал окопався в курортному Віші, де 10 липня парламентарії 569-ма голосами «за» при 80 «проти» ухвалили конституційний закон, який передавав йому всю повноту влади.

Народ нарешті отримав те, чого прохав: головного відповідального за мир з ворогом. З необмеженими повноваженнями. А отже, і з необмеженою відповідальністю. З якого потім можна вимагати на повну...

Підписання перемир'я з Гітлером 22 червня 1940 року було обставлене принизливо (у тому ж салон-вагоні й на тому ж місці, в Комп'єнському лісі, де понад 20 років тому німці підписали власну капітуляцію).

І на перший погляд, умови миру були стерпні. Країна ділилася на окуповану німцями зону зі «спеціальним статусом» та центром у Парижі та «вільний» південь зі столицею в Віші. Французька армія, за винятком 100 000 чоловік, має бути розпущена.

Перемир'я знаменувало кінець війни для Франції. Черчилль пізніше пояснив мотиви Петена: «Частина країни могла залишатися неокупованою і частина армії – вільною. А ось у разі продовження війни за морем усі, хто не встиг втекти з Франції, були б вивезені до Німеччини як військовополонені», – пише Черчилль.

Проте в німецьких таборах залишалося 1,5 мільйона військовополонених французів. Саме турботою про життя солдатів багато хто і тоді, й пізніше пояснював домовленості Петена з Гітлером.

Дійсно, не без відома і згоди маршала багато полонених було звільнено. Але 750 тисяч інших французів усупереч угоді були відправлені на примусові роботи до Німеччини. Маршал не знав, що сказати на це своєму народові.

* * *

Старий вояк жив моральними категоріями Першої світової війни, де солдати й офіцери проявляли шляхетність і вірність слову. І він повірив Гітлеру, як ветерану «тієї» війни. Його заклик до фюрера про перемир'я починався словами: "Тепер ми з Вами, як і належить двом солдатам...".

Гітлер також всіляко підкреслював свою повагу до Петена: «Я щасливий потиснути руку французові, який не несе відповідальності за цю війну». Він охоче йшов на поступки.

Гітлер узагалі був мастак домовлятися, бо ніколи не виконував обіцяного. Доки він цілувався з маршалом, у генштабі готували детальний план окупації вільної зони Франції під кодовою назвою "Аттіла", пише Черчилль, і відповідна директива була віддана Гітлером вже 10 грудня 1940 року.

Мета гітлерівських поцілунків – надмеркантильна: штовхнути Францію на війну з Англією. Формально залишивши французький флот під орудою Петена, Гітлер усіляко намагався змусити маршала напасти на колишніх союзників.

Той опирався, але й флот не відводив куди-небудь подалі, в одну з колоній. Зрештою, аби не віддавати німцям, англійці знищили французькі кораблі на рейді одного з Алжирських портів. Петен у відповідь дав наказ бомбардувати Гібралтар.

Гітлер був задоволений.

Чи знав маршал, що попрохавши у Гітлера миру, він фактично придбав квиток на війну? Тільки тепер уже проти тих, кого він зрадив, підписавши меморандуми і договори з диктатором?

Знав. І намагався чинити пасивний опір. Підмахнувши з кривою посмішкою черговий антианглійський договір із фюрером і дуче, він заявляв у Віші, у вузькому колі: «Знадобиться шість місяців для обговорення цієї програми і ще шість місяців для того, щоб забути про неї».

* * *

Був, проте, один нюанс. Петен був єдиним із легітимних лідерів окупованих німцями країн, який не просто підписав угоду про мир, але, фактично, визнав законною анексію частини своєї території. Включаючи Париж. В обмін на той самий довгоочікуваний мир! Мало того, він погодився «будувати» з Гітлером «новий європейський порядок», пішов на співпрацю з тираном і загарбником.

Співпраця – ось ключове слово!

Після особистої зустрічі з Гітлером у жовтні 1940 року, Петен виступив зі зверненням: «Французи, – сказав він, – я прийняв запрошення фюрера добровільно. Я не зазнав будь-якого «диктату», будь-якого тиску з його боку. Ми домовилися про співпрацю між нашими двома країнами. Наді мною одним здійснить свій суд історія. Досі я розмовляв з вами як батько, сьогодні я розмовляю з вами як глава нації. Прямуйте за мною! Зберігаєте вашу віру у вічну Францію!»

Яке гарне слово ввів до свого політичного лексикону Петен – «співпраця»! По-французьки: «collaborer». Він не раз смакував його, виступаючи перед співвітчизниками.

Від нього воно і пішло гуляти світом – «колабораціонізм». Тільки чомусь не у значенні тріумфального переходу від війни до миру...

Бажаючих «поспівпрацювати» разом із маршалом виявилося чимало. Близько мільйона французів були держслужбовцями у роки війни і співпрацювали з окупантами. Лише штатний склад французької міліції (аналог гестапо) складав 32 тис. осіб. І вони, що характерно, зовсім не відчували себе зрадниками. А ніби навіть патріотами, які поставили інтереси нації вище власних ефемерних свобод.

З приводу свобод – це було певною мірою справедливо. Прийшовши до влади, Петен їх істотно урізав. Держава, побудована маршалом, дуже швидко стала авторитарною. У ній не було місця демократії, свободі преси. Зате культ особи маршала був у наявності.

Сьогодні історики так і не дійшли єдиного висновку: а чи був Петен переконаним нацистом?

Думаю, вся справа в іншому. Неможливо співпрацювати з гітлером (хоч як би іменувалася його чергова реінкарнація) і залишатися демократом.

Згідно з поправками до французької конституції, республіканське гасло «Свобода, Рівність, Братерство» поступилося місцем девізу «Труд, Сім'я, Вітчизна».

Невже може бути інакше в країні, над якою навис фашизм? Якщо політичне життя заборонене, де ще проявити себе людині?

«Наша поразка стала результатом нашої розпущеності. Стан уседозволеності зруйнував усе, що було створене духом жертовності. Тому я закликаю вас у першу чергу до інтелектуального і морального відродження» – говорив Петен, виступаючи по радіо.

І тут він діяв так само, як усі. Коли в країні все погано, то хіба зрадники-політики винні? Ні – гомосеки, мережані труси та інше падіння моралі.

Після боротьби за мораль маршал перейшов до боротьби з євреями. Чи міг він діяти інакше, «замирившись» з Гітлером?

Починав обережно – з обмеження їхніх виборчих та освітніх прав. А закінчилося все фабриками смерті. Із 350 тис. євреїв, які проживали в 1939 році у Франції, до концтаборів було відправлено 150 тис., у тому числі 20 тис. дітей. Після звільнення повернулося близько 3 тис. осіб – інші загинули. І це також ціна миру з Гітлером.

Сам маршал і його прибічники щиро вірили: поступки Німеччині необхідні, аби врятувати державність, виграти час і накопичити сили для національного відродження.

* * *

11 листопада 1942 року гітлерівська армія, згідно з планом «Атілла», перейшла демаркаційну лінію й окупувала південь Франції. Глава Французької держави перетворився на суто декоративну постать. У 1944-у німці силоміць вивезли його до Німеччини.

А «популіст» де Голль у цей час переможно повернувся на батьківщину на чолі військ «Вільної Франції».

У лютому 1945-го Петена заарештували і незабаром він постав перед судом.

Історики пишуть, що маршал був упевнений у виправдальному вердикті, адже мир із Гітлером врятував Францію: «У той час, коли генерал де Голль вів боротьбу за межами батьківщини, я також розчищав шлях до звільнення... Якби я не зберіг Францію, то нічого б було звільняти, хіба що руїни і кладовища».

Проте верховний суд визнав маршала винним у зраді та засудив до розстрілу.

Два дні потому генерал де Голль, який колись служив під керівництвом Петена, замінив смертний вирок довічним ув'язненням у фортеці на острові Л'Іль-д'Є.

Колишній національний герой помер у в'язниці в 1951 році у віці 95 років. З репутацією зрадника батьківщини. Деякі його співвітчизники зло переінакшили прізвище, називаючи «Пютеном» (putane – повія).

«Наді мною одним здійснить свій суд історія!» – пафосно промовляв він, підписуючи договір із Гітлером. Він не знав, наскільки мав рацію...

Можливо, розуміючи це, де Голль і не дозволив його розстріляти?

Народ – дивне цивілізаційне утворення. Коли настають тяжкі часи і приносяться криваві жертви, він перетворюється на обивателя і обожнює того, хто звільнив його від цих жертв, хто приніс на рідну землю мир. Мир за будь-яку ціну.

А після війни народ знову стає нацією. Яка нещадно питає за кожний сантиметр відданої супостатові рідної землі, за кожну хвилину ганьби і полону. Вирок Петену просто не міг бути інакшим.

Але і тим, хто пішов за ним, теж не було пощади. Тільки за 1945 рік у ході люстрації державного апарату було репресовано 40 тис. колаборантів, 2 тисячі страчено. Деякі історики доводять загальну кількість постраждалих від такої «справедливості» до 2 мільйонів.

* * *

Чому віддати перевагу? Війні до останньої краплі крові – з катастрофічними руйнуваннями і загибеллю мільйонів людей? Чи капітуляції зі збереженням життів, частини території, культурної спадщини?

Якось давно, у Празі місцевий історик сказав мені: «Вважається, що Чехія не виграла жодної війни. Але, незважаючи на це, вона стала успішною демократичною країною, зберігши свою архітектуру, культуру й історію».

Гітлер окуповував Чехословакію так само, як і Польщу, що чинила відчайдушний спротив. Але Чехія опору практично не чинила. Як і Франція Петена. Париж зберігся, а Польща була зруйнована і винищена.

Тепер усі вони в Європейському Союзі. Й у всіх рівні права. Чи потрібно було тоді, в 1939-му, стояти на смерть? І якщо потрібно, то кому?

Хто дасть правильну відповідь на це запитання?

* * *

Цей текст я написав 10 років тому, у вересні 2014 року.

Згадати про нього змусили дописи в соцмережах деяких відомих українців про те, що у нинішній війні винна влада нашої країни, яка свідомо винищує націю замість того, щоб добиватися миру.

Тому й вирішив знову опублікувати той, давній допис, із незначними скороченнями.

На жаль, сьогодні він є навіть більш актуальним, аніж 10 років тому...

Євген Якунов

FB

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства