Вибори у Франції: чи можливий ще «тур Вальса»?
На тлі «Brexit» та перемоги Трампа нам нічого не залишається, крім чекати на чергу Європи і собі - здавати позиції ХХI століття перед тиском ХХ-го? Тенденція же очевидна: в Європі теж має прорости та розквітнути махровий популізм, корінням якого є чи то націоналістична, чи то соціальна демагогія. І всі натякають на вибори - парламентські - у Німеччині та президентські - у Франції. Песимісти сумніву не мають: Єлісейський палац найближчі шість років займе хтось з «друзів Путіна», бо надто вже про це засвідчує передвиборчий розклад, надто багато грошей і зусиль вклав Кремль у те, щоб все скінчилося саме так. Але ж чи настільки все у Франції безнадійно для традиції і здорового глузду? Чи не час вже маятнику піти зворотнім ходом? Чи можуть проєвропейські сили результативно втрутитися в суперечку правих і ультра? Схоже, не все з тим настільки безнадійно, як здається на перший погляд…
Хід жінкою та головний біль Путіна
Всім нібито відомо, що наразі у французів є два фаворити. Це лідерка ультраправого «Національного фронту» Марін Лє Пен (близько 22 %) та єдиний кандидат від правоцентристів, прем’єр за президента Ніколя Саркозі Франсуа Фійон (рейтинг - 25 %).
Щодо традиційного для Франції протистояння консерватора та соціаліста, то зараз про це не говорять: діючий президент, соціаліст Франсуа Олланд чесно та мужньо зважив свій реальний рейтинг та загальне невдоволення саме його особистістю та відмовився балотуватися. Тому що саме він би програв беззаперечно. І причини цього – набагато глибші, ніж невдача окремого політика.
Треба визнати, масштаб особистості останні років двадцять у французькій політиці зменшився. Таких титанів як де Голль, Міттеран, чи хоча б Жискар д’Естен немає. Пам’ятаєте історію із Доменіком Стросс-Каном, колишнім главою МВФ, що «прославився» своїми сексуальними походженнями в більш ніж солідному віці? Саме цей чоловік був найбільш реальним кандидатом у президенти від соціалістів на минулих виборах. Франсуа Олланда взагалі висунули саме у відчаї, коли головний гравець «здувся». Ну, а якщо згадати, що вибирати доводилося між Саркозі, Олландом та Лє Пен, то обрали найбільш вихованого та стриманого, від кого не чекали «сюрпризів». Їх й не дочекалися (окрім нової дуже французької історії, коли президент Олланд зрадив коханку – не дружину! – із новою коханкою, але в підсумку залишився у розбитого корита), а от розчарувань було багато. І насамперед – французи стали відчувати, що живуть вони у небезпеці, а влада неспроможна їх захистити, що від терористів, що від мігрантів.
Тому й зрозумілий ефект Лє Пен, вона апелює саме до етнічних французів, яких в країні абсолютна більшість. В Європі, де загралися у мультікультуралізм та толерантність, ця апеляція не така вже й архаїчна. Не дивно, що взірцем для неї є Путін, тим більше, що він виявився єдиним, хто зголосився не тільки морально, але й матеріально допомогти конкретними мільйонами євро. Те, що гроші доводиться відпрацьовувати очевидно: Лє Пен після 2014 року не сказала жодного слова проти Кремля, все визнає, підтримує анексію Криму та готова хоч зараз зняти усі санкції проти російського режиму. Більше того, вона готова й вивести країну з Євросоюзу, що призведе до занепаду цієї інтеграційної структури.
Втім, Лє Пен – це не тільки «професійна утриманка» Кремля, це – й головний біль для московського керівництва. Адже клонувати отаких от керманичів у Європі небезпечно саме для Путіна – от набереться їх критична маса – й хто дасть гарантію, що не почнуть вони розборки між собою, забувши про всі обіцянки Путіну? Адже останньому потрібна контрольована але тиха та непомітна Європа, що буде прислухатися «як руський цар чихає». Тому й потрібен Москві у президентському кріслі, скоріше, не Ле Пен, а тихий Фійон, так, консерватор до мізку кісток, але явно не скандаліст.
Порятунок зліва, або Треба домовитись
І от настає момент істини для французької демократії як такої. На тлі Лє Пен та Фійона, у полі зору залишається достатньо велике поле іншої Франції – для якої демократія та свободи – не пустий звук. І тут йде в залік усе: неприйняття печерного націоналізму, віра в закон та справедливість, завойовані французьким суспільством права – від рівноправності статей до визнання одностатевих шлюбів, від відсутності дискримінації (чи її мінімізації) за кольором шкіри чи мовою. Так, звичайно, французи втомилися від традиційної схеми, коли істеблішмент обирає, то одну, то іншу платформу між якими невелика різниця. Але саме зараз поставлена дуже висока ціна: або збереження демократичної Франції, або утворення популістичної Шостої республіки, яка нічого доброго не принесе ані французам, ані усій Європи в цілому.
Та чи є хтось – політики, партії - хто міг би завадити сповзанню у безплідний популізм? Нині - це усі кандидати, що розташовані наліво від Фійона та Лє Пен. А тут й центрист Франсуа Байру (поки не заявляв про висунення, але двічі вже брав участь у перегонах саме як альтернатива і правим, і лівим), це лівоцентрист, 38-річний колишній міністр економіки при Олланді та банкір Еммануель Макрон (він пішов від Олланда та з Соцпартії, що виглядає некрасиво, але ж це політика), це найлівіший кандидат – скажемо так, не комуніст, а ліворадикал – Жан-Люк Меланшон. Ну, й власне – найбільш вірогідний кандидат від правлячої Соцпартії, екс-прем’єр Мануель Вальс. Останньому треба, звичайно, ще отримати перемогу на праймеріз у власній партії, але його конкуренти навряд чи зможуть протиставити що-небудь серйозне.
Хто такий Вальс? Якщо коротко – це уособлення сучасної Франції. Він не француз за національністю (батько – іспанець каталонського походження, мати – італомовна швейцарка), але зробив карколомну політичну кар’єру, до речі, будучі на посаді міністра внутрішніх справ при ранньому Олланді, він виступав за підсилення міграційного законодавства та рішучу боротьбу із нелегальною міграцією. На посаді прем’єра Вальс показав себе як політик, що може довести розпочате до кінця, навіть якщо – це вимушені непопулярні кроки (наприклад, з реформою трудового законодавства). Він не побоявся узяти на себе негатив пов’язаний із терористичними актами у Парижі та Ніцці. Тобто Вальс – це достатньо сильна (та, що важливо не лише у Франції – приваблива зовнішньо, на відміну від Олланда чи Фійона) постать, для якої ці вибори, мабуть, останній шанс піднятися на саму вершину.
Рейтинг Вальса – більший, ніж у інших (17-18 %). Байру (рейтинг десь близько 8 %) – програє за віком та, скоріше за все, підтримає молодого Макрона (рейтинг 12-15 %). Останній, що однозначно намагається повторити шлях нинішнього канадського прем’єра Джастіна Трюдо навіть у зовнішньому стилі, поки не ставить за мету стати президентом, ці вибори для нього – можливість стати прем’єром при переможці, а домовитися Макрону буде легше саме із колишнім патроном Вальсом. Лівак Меланшон, хоч й грізний оратор, але більше ніж 10 % не набере.
Якщо у лівих вийде об’єднатися першим туром навколо Вальса (як запасний – Макрон) у французьких демократів – лівих та центристів, якщо хочете – французьких єврооптимістів – є прекрасний шанс вийти у другий тур. А там – у класичному змаганні правих з лівими можна цілко серйозно говорити і про загальну перемогу. Не скористатися з цих можливостей означає віддати країну та Європу задля експериментів Лє Пен чи Фійона, що будуть на відміну від того ж Трампа, тотально контролюватися з Москви.
До речі, досвід боротьби із «примарою Лє Пен» у французів вже є – у 2002-му році соціаліст Ліонель Жоспен сенсаційно програв перший тур, та пропустив поперед себе Жан-Марі Лє Пена (батька Марін). У другому турі французи, хоч й втомилися від Жака Ширака, але прийшли й 80 з лишком відсотків показали, що хочуть жити в цивілізованій країні, де не відчувається смороду неонацизму.
Часи змінилися, але цінності демократії, свободи, як ними не маніпулюй, залишаються в пріоритеті для нормальних людей. А московські гроші та сумнівні обіцянки популістів – то для інших.
Віктор Чопа, Київ.
