Україна ще не вмерла і не вмре, допоки співатиме
Поряд із прапором, гербом, державною мовою, столицею, грошовою одиницею, наявністю власного війська, Конституції — однією з ознак суверенної держави є її гімн. Справжнім всеукраїнським, спочатку національним, а згодом й офіційним державним гімном, впродовж XIX-XX століть стала пісня «Ще не вмерла Україна». Здається, чверть століття його сакральний зміст залишався десь на «периферії» суспільної свідомості. І лише з початком кривавої війни за справжню Незалежність українці усвідомили глибинне значення кожного слова у своєму офіційному славені.
Як з’явилися слова українського гімну
Одного з осінніх днів 1862 року в Києві 23-річний бориспільчанин, недавній випускник Петербургського університету Павло Чубинський, перебуваючи в гостях на вулиці Великій Васильківській (нині будинок 106, на фото), почув патріотичну сербську пісню «Већ се српска застава», яка його вразила. За спогадом сучасника, Чубинський пішов у сусідню кімнату і повернувся звідти з готовим текстом, який розпочинався словами «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля!».
За іншою версією – більш детальною, але менш документованою – учасниками вечірки були так звані «хлопомани», тобто поляки-українофіли, Тадей Рильський (майбутній батько відомого поета) та Павлин Свєнціцький. Вони згадували дві події з попереднього 1861 року: похорон Шевченка та панахиду за п’ятьма вбитими маніфестантами у Варшаві, відтак - стали награвати «Jeszcze Polska nie zginęła» на фортепіано, імпровізуючи з українським перекладом. Тоді Чубинський і запротестував: «треба мати свій гімн», - і за півгодини його запропонував. Вже після цього присутні на вечірці сербські студенти, долучившись, заспівали свою пісню, в якій Павло Платонович і почув ті ключові рядки, яких йому бракувало.
За півтора сторіччя, що минули відтоді, багато хто зауважував, що аж надто перший рядок схожий на «Марш Домбровського» - нині офіційний гімн Польщі, а тоді відому «Пісню польських легіонів в Італії» (або «Мазурку Домбровського»), написану ще 1797 року. На що є слушна відповідь, що схожий не сам рядок, а становище, в якому перебували польські та українські патріоти – без держави, під імперією. І не тільки вони. «Još Hrvatska ni propala» написано 1833 року, коли Хорватія була розділена між Османською та Габсбурзькою імперіями – і перший рядок віршу так само констатує нездоланне прагнення до визволення.
Нова пісня швидко пішла по Києву, але невдовзі Чубинського арештували й вислали в Архангельську губернію без слідства і точного звинувачення – самим розпорядженням шефа жандармів «за вредное влияние на умы простолюдинов». Він повернувся із заслання через сім років. А ще через сім років стався сумнозвісний Емський указ (розпорядження російського імператора Олександра II спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком), і Чубинський як «небезпечний агітатор» дістав заборону на проживання «в малороссийских губерниях».
Загалом, в українську культуру і науку Павло Чубинський увійшов також як видатний фольклорист і етнограф: за своє життя він зібрав близько чотирьох тисяч обрядових пісень, понад триста казок і зафіксував говірки, прикмети, звичаї у 60-х місцевостях.
Як з’явилася музика
У 1963 році у четвертому (грудневому) номері львівського часопису «Мета» вірш Чубинського був виданий анонімно, і до того ж - випадково чи навмисно, оскільки автор вже був під наглядом жандармів - «схований» серед трьох віршів Тараса Шевченка.
Греко-католицький священик села Млини (тоді Австрія, а нині Польща – 10 км від прикордонного переходу Краковець-Корчова) отець Михайло Вербицький, якому принесли часопис, загорівся покласти на музику слова, які вважав шевченковими. Помилитися було легко, бо стиль віршування подібний, адже як поет Чубинський формувався під впливом поезій Шевченка, навіть був особисто знайомий з Кобзарем під час навчання у Петербурзі.
Вперше твір панотця надрукували з нотами у 1865 році, а прозвучав він публічно на Шевченкових роковинах у Народному домі в Перемишлі 10 березня того ж року. Після цього урочисту пісню виконували в Наддніпрянщини й Галичини під час проведення патріотичних заходів. Як і творчість Тараса Шевченка, вона об’єднувала людей, незалежно від місця народження.
Сучасний композитор Валентин Сильвестров так характеризує український гімн: «Гімн України — дивовижний. Спочатку він начебто не справляє враження, але це лише на перший погляд. Його створив Михайло Вербицький — церковний композитор середини ХІХ століття… у нього був мелодійний дар — це помітно з його літургій. Він був церковним композитором. І ось цю патріотичну пісню він теж створив як церковний композитор. Це ж алілуя, розспів! У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір… у ньому є ознаки літургійного початку. У цьому гімні затонула якась пам'ять про літургію, про всеношну».
Отець Михайло Вербицький писав не тільки церковні, а й світські твори - йому належить збірка салонних пісень для чоловічих квартетів та перший в Україні підручник гри на гітарі. То був його улюблений інструмент, замолоду за «веселі пісні, гру на гітарі» його навіть двічі виключали з Львівської духовної семінарії. Цікаво, що й беручись за «Ще не вмерла Україна», спочатку Вербицький написав музику саме для гітари – твір задумувався як сольний, - а вже згодом адаптував її для хору.
На жаль, музична спадщина Вербицького ще далеко не вивчена.
Інші «претенденти на гімн»
Цікаво, що однією з перших пісень, яка також виконувала роль національного гімну, зокрема, у Центральній та Східній Україні, від середини ХІХ століття став «Заповіт» Тараса Шевченка. У різний час до нього писали музику і Михайло Вербицький, і Микола Лисенко, і Гордій Гладкий, зазначає Радіо Свобода.
Відомо також, що у 1848 році Головна Руська Рада у Львові визнала гімном галицьких українців пісню на слова отця Івана Гушалевича та музику… Михайла Вербицького «Мир вам, браття, всі приносим».
А от 1862 року поет Олександр Кониський написав вірш «Молитва», який починався словами «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Покладений згодом на музику Миколою Лисенком, цей твір став духовним гімном українців.
Як національний гімн українці, особливо в Галичині і на еміграції в Канаді та у Сполучених Штатах Америки, часто співали пісню Василя Щурата на музику Станіслава Людкевича «За тебе, Україно».
Роль гімну виконували також пісня Олександра Грицая на музику Людкевича «Для тебе, Україно, живемо», стрілецька пісня «Ой, у лузі червона калина» та пісня на слова Івана Франка і музику Миколи Лисенка «Вічний революціонер».
Значного визнання як один із варіантів національного гімну здобув марш «Не пора...». Слова для нього 1880 року написав 24-літній Іван Франко, а музику невдовзі створив композитор Денис Січинський.
Від «нелегального» гімну до Державного
У Російській імперії українські національні славені були заборонені, і тому їх співали тільки на нелегальних зібраннях.
З утворенням Української Народної Республіки 1917 року пісня «Ще не вмерла України» стала виконуватися як державний гімн, хоча офіційно у цьому статусі затверджена не була.
У США як народну пісню майбутній український гімн виконав емігрант зі Львова та житель Нью-Йорка Михайло Зозуляк у 1915 році. І він же в 1916 році зробив перший запис на вініловій платівці (видавець - Columbia Phonograph Company) українською мовою під назвою "Szcze ne wmerla Ukrainy ni slava ni volya".
Вперше національний гімн «Ще не вмерла України» як державний затвердив Сойм Карпатської України на своєму єдиному засіданні у Хусті 15 березня 1939 року.
У Радянській Україні український національний гімн був заборонений як буржуазно-націоналістичний, але 1966 року був виданий на Кубані у збірці кубанських козачих пісень під виглядом народної пісні. І тут доречно згадати, що восени 1919 р. приблизно в цих же краях денікінцями у вогонь було кинуто 60 примірників “Ще не вмерла Україна”, які в 1917 році випустила видавнича «Українська спілка». Як “біла”, так і “червона” імперії ненавиділи український гімн однаково і розуміли, що він є джерелом ідеологічної небезпеки для них.
1963 року до 100-річчя українського гімну «Ще не вмерла Україна» об’єднання лемків Канади видало серію марок, наліпок, франкотипів, поштових листівок із зображенням авторів гімну Павла Чубинського і Михайла Вербицького
У липні 1991 року після урочистих зборів, присвячених першій річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, в палаці “Україна” в Києві відбувся концерт, заключним акордом якого стало виконання всіма присутніми в залі пісні “Ще не вмерла Україна”. Ось так після десятиліть замовчування цей твір отримав майже офіційне визнання.
Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., який підтвердив волевиявлення народу 24 серпня 1991 р., Президія Верховної Ради України 15 січня 1992 р. затвердила музичну редакцію національного гімну України. В статті 20 Конституції України зафіксовано: “Державний гімн України – національний гімн на музику Михайла Вербицького”.
15 січня 1992 року Президія Верховної Ради України ухвалила указ про Державний гімн України, яким затвердила його у музичній редакції Михайла Вербицького, а 6 березня 2003 року Верховна Рада, після дводенного обговорення, затвердила як текст Державного гімну - перший куплет та приспів з віршу Чубинського. З прийняттям цього закону стаття 20 Конституції набула завершеного вигляду, а Національний гімн на музику Вербицького отримав офіційні слова.
Цим законом було нарешті остаточно поставлено крапку у семантичних дискусіях навколо першої фрази пісні. У ній, згідно офіційного затвердженого тексту, йдеться про те, що “не вмерли ні слава, ні воля України”, а не сама Україна, як часто переінакшують зміст фрази, особливо, в ідеологічних дискусіях.
Революція та війна – час єднання довкола державних символів
На хвилі масових протестів під час Помаранчевої революції та революції Гідності, національна пісня по-справжньому єднала мільйонів українців, ставши справжнім “хітом” того часу. Гімн співали майданівці в оточенні «Беркуту»,
на Новий, 2014 рік, було встановлено рекорд масового виконання – 200 тисяч осіб,
під час штурму Майдану в ніч на 19 лютого серед вогню чути його виконання (на запису 15 хв.)
21 березня 2014 р. його заспівали курсанти військово-морського училища в Севастополі, коли училище захопили росіяни та їх колаборанти, чим юні українські моряки засвідчили свою вірність військовій присязі.
9 травня 2014 року, коли сепаратисти захоплювали Донецьк, камера зафіксувала, як характерний мордоворот намагається побити диригента оркестру, що виконував Національний гімн України.
У січні 2015 року в Москві затримали громадську активістку за включений з машини український гімн – звинувативши... у хуліганстві.
Виконанням гімну зустріли вирок російського "суду" Олег Сенцов та Олександр Кольченко,
…а «кіборги» - збройного ворога в Донецькому аеропорті
Українські «партизани» намагаються вивішувати у національні свята український прапор в окупованих Донецьку і Криму (2:27) та включати там гімн через вуличні гучномовці або веб-камери.
І нинішнього року активісти привітали українців у Донецьку із Днем Конституції.
Славень живий, бо надихає на творчість
Тим часом у постмайданній Україні офіційний гімн живе "неофіційним" і вельми насиченим життям. Ось текст національного гімну вишитий на полотні – таку картину розміром майже півтора на півтора метри хрестиком виконала майстриня з Івано-Франківська, колишня кримчанка.
«Ще не вмерла Україна» набивають на футболки та кружки – за нинішніх поліграфічних можливостей немає такої поверхні, на якій щось такого не можна зробити. Або у вигляді перепустки слова гімну ставлять у вікна автівок і таке інше.
В 2005 році з’явилася ювілейна монета номіналом 10 грн, яку присвятили державному символові і випустили до 140 річниці першого його публічного виконання. Монета належить до серії "Відродження української державності".
У 2009-му та 2015-му роках, відповідно, випущено пам’ятні монети на честь авторів гімну Павла Чубинського та Михайла Вербицького (до 200-річчя). Монети входять до серії «Видатні особистості України».
Навперебій ставляться рекорди за кількістю виконавців або ще якоюсь ознакою: до 200-річчя від дня народження Михайла Вербицького на Львівщині Державний гімн України виконали 237 дітей на сопілках, вишикувавшись у формі тризуба; музиканти 44-ї окремої артилерійської бригади виконали державний гімн і дефіле військового оркестру в соляній шахті, на глибині 289,5 метрів під землею; за костюмуванням виконавців гімну: у вишиванках чи історичних строях; за виконанням кількох історичних славнів поспіль – у кого до чого лежить душа.
Професійні та аматорські музиканти пропонують версії відповідно до своїх уподобаних жанрів, хоч рок-версію, хоч дитячу – з «підправленим» з огляду на майбутнє текстом. Виступають з ними хоч на яких заходах – громадських, спортивних, мистецьких.
Окрема – і делікатна – тема: зміна «чубинського» тексту на свій власний. Хоча, здавалося б, відповідь тут зрозуміла. Якщо наявні слова гімну стають поштовхом для творчості та самовираження - то без обмежень (ну, крім несмаку чи випадіння за здоровий глузд) і будь-які адаптації до модерної доби. А от з вимогами офіційно оновити «застарілий» текст, - мовляв, держава вже є, тож не «докажем…», а «доказали…», не «запануємо…», а вже… – з ними важко погодитися. І навіть не тому, що наразі аж ніяк не досягнуто ознаки «згинуть воріженьки». А тому що декларована буцімто «застарілість» - це і є те цінне, що приходить з часом, в цьому традиція і зв’язок поколінь, коли можна заспівати в один голос разом з дідами-прадідами. Урочиста державна пісня – не газета, щоб її перевидавати з якоюсь періодичністю чи за нагоди. Чимало сучасних країн, які колись виборювали свободу: США, Франція, Польща, - спокійно співають гімни, складені у свої буремні часи.
А от спеціальний День Національного гімну, можливо, став би у пригоді всім творчим натурам, щоб виявити себе у цій царині. Бо День прапора введено указом Президента – це 23 серпня. А День гімну, спираючись на загальне рішення Кабміну про популяризацію державних символів, пробували відзначати 10 березня – у річницю першого виконання, -, але поки він не набув всенародної любові (між іншим, Вікіпедія запит «Державні свята України» автоматично переводить на «Неробочі дні в Україні» - мовляв, нема вихідного, нема свята). Тож поки що святкуємо в межах Дня Незалежності.
Підготував Олександр Волинський, Київ
