3 січня. Пам’ятні дати

То був початок кінця незалежної Української держави. Історія другого пришестя більшовиків в Україну почалась ще влітку 1918 року. Тоді в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями: соціал-демократами та есерами. Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана». Після повалення Скоропадського уряд Директорії стикнувся з тим, що на зміну австрійсько-німецьким окупантам в Україну увійшли війська більшовицької Росії. Українські військові благали уряд сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак голова Директорії Володимир Винниченко вважав, що це лише посилення розвідувальної діяльності на фронтах. Вже після падіння Харкова Директорія таки надіслала Москві ноту протесту.

На що отримала відповідь, мовляв, ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями УНР та українського радянського уряду. Війну Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. На той момент вже були втрачені Харків та Чернігів. Захопивши 5 лютого 1919 року Київ, більшовики до кінця травня встановили Радянську владу на більшій частині території України.

На фото: Лев Троцький оглядає підрозділи Червоної Армії в Харкові; члени Тимчасового радянського уряду України

У цей день народилися

 в Україні…

Микола Чернявський (1868-1946), письменник, перекладач.

Закінчив Катеринославську духовну семінарію (1889). Деякий час учителював. Приятелював з Михайлом Коцюбинським та Борисом Грінченком, в спілці з яким видав присвячений Пантелеймону Кулішеві альманах «Дубове листя». Автор збірки поезій «Пісні кохання», «Донецькі сонети», збірки оповідань «Богові невідомому». Перекладав з російської, польської, німецької, французької літератур. Розстріляний органами НКВС у січні 1938 року. Впродовж багатьох років його твори були заборонені, лише після смерті Сталіна табу з його імені було знято, але радянські критики все одно продовжували звинувачувати Чернявського в націоналізмі.

Борис Лятошинський (1895-1968), український композитор, диригент, педагог, музично–громадський діяч, один з основоположників модерного напряму в українській музиці.

Автор 2 опер, 5 симфоній, 3 симфонічних поем, сюїти «Тарас Шевченко», «Слов’янського концерту» для фортепіано з оркестром, кантати «Заповіт», фортепіанних п’єс, романсів, музики до драматичних вистав і кінофільмів. Разом з Левком Ревуцьким здійснив редакцію опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. Виховав яскраву плеяду учнів, серед яких Ігор Шамо, Валентин Сильвестров, Іван Карабиць, Євген Станкович.

Іван Низовий (1942-2011), поет, прозаїк, журналіст.

Автор понад 100 збірок поезій, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей. Лауреат низки українських літературних премій та міжнародної премії за найкращий музичний твір, отриманої разом із тернопільським композитором Б. Климчуком за ораторію «Лелече».

Поет ніколи не був прихильний до влади, не співав «осанни» партійним і державним зверхникам, а коли почалися процеси «перебудови» й «демократизації», Іван Низовий, «козак луганський», очолив націоналістичний рух в літературних та журналістських колах Луганщини. Все це віддзеркалилося у його поетичних творах. Вони вельми актуальні в наш час, позначений російською агресією:

«Ми й нині щедрі,

Як були,

Без міри і без меж:

І флот, і море віддали,

І Севастополь теж.

І Крим невдовзі віддамо…» (1995 рік).

…і у світі

Джон Роналд Толкін (1892-1973), англійський вчений-філолог, письменник; професор Оксфордського університету.

Автор наукових праць з історії англійської та скандинавської мов; казок, повістей й романів фентезі, де перелицьовано середньовічні легенди й міфи («Гоббіт, або Туди й назад», «Сільмарілліон»). Найпопулярнішою є казково-рицарська епічна трилогія «Володар перснів», екранізована англійським режисером Пітером Джексоном.

Мел Гібсон (1956), американський і австралійський кіноактор, кінорежисер, сценарист і продюсер ірландського походження.

Лауреат двох премій «Оскар» і премії «Золотий глобус» (1996) за режисуру епічної драми «Хоробре серце». Почесний офіцер ордена Австралії. Вважає себе і американцем, і австралійцем. Надзвичайно нестримний. Але, звісно, не настільки, яким був колись, років зо 30 тому. Гібсон не те що ненавидить, але побоюється журналістів. Гібсон обожнює дітей, у нього їх восьмеро. Вважає, що у дітей можна навчитися чогось набагато більшого й суттєвішого, ніж можеш їм дати навзаєм. А ще діти, особливо наймолодші, «пізні», подовжують молодість батьків.

На думку Мела Гібсона, мистецтво акторської гри побудоване на омані. «Мені платили чималі гроші за те, що я брехав. Брехав перед кінокамерою», – зауважує актор. Гібсон, автор відомого фільму «Страсті Христові» (2004), переконаний, що «чим непомітніше зло, тим воно страшніше. Диявол не тримає над головою неонову вивіску «диявол». Зло знаходить найменші шпарини у людських душах і непомітно проникає туди. Воно схоже на вірус або інфекцію і є в кожній людині. Одна з його властивостей – навіювати думку про те, що його не існує. Тому всі свято впевнені, що вони добрі, щирі й прекрасні. Але саме такі «добрі люди» й розіп’яли Христа». Чи не єдине, що Гібсону дуже не подобається у США (та й в усьому західному світі) – це політкоректність, яку він вважає інтелектуальним тероризмом.