6 серпня. Пам'ятні дати

Саме 6 серпня 1914 року Головна Українська Рада та Українська Боєва Управа проголосили маніфест про створення у складі австро-угорської армії українського добровольчого легіону – Українських Січових Стрільців (УСС), першого українського збройного формування з часів знищення козацьких загонів Катериною ІІ.

По суті, створення легіону УСС у Львові було спробою створення нового українського війська. Вояками зголосилися стати майже 30 тисяч добровольців з усієї Галичини – активісти січово-сокільського, пластунського руху, було чимало студентів, вчорашніх гімназистів, викладачів, правників, митців та інших представників інтелігенції. Щоправда, австрійський уряд, побоюючись патріотичних настроїв українців, обмежив чисельність легіону до 2,5 тисяч. Спочатку це був лише гурт патріотів, далеких від військової справи, але з часом їм вдалося подолати всі складнощі військової науки і на початок 1917 року стати добре вишколеною українською військовою формацією з національною символікою, власними одностроями й відзнаками, а також українською офіційною мовою та термінологією.

Протягом 1914 – першої половини 1915 року Легіон протистояв російським військам у Карпатах, у 1915-1917 роках легіонери вели кровопролитні бої на Поділлі.

Згодом з легіону УСС було сформовано полк Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Полк відзначився у національно-визвольних змаганнях 1917-1920 років.

Сьогодні – Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї – День Хіросіми. 6 серпня 1945 року американська авіація бомбардувала японське місто Хіросіму, вперше в історії застосувавши атомну зброю проти людей. Жертвами стали більше 200 тисяч японців.

У Парку миру міста, біля Меморіального музею, висить дзвін, на якому написано: «Нехай кожен, хто проходить повз, ударить у дзвін, щоб той завжди нагадував нам про загрозу атомної війни».

Сьогодні ж, за рішенням Виконкому Міжнародного руху «Лікарі світу за попередження ядерної війни», відзначається Міжнародний день «Лікарі світу за мир».

У цей день народилися

Михайло Крат (1892–1979), український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР.

Учасник Першої світової війни 1914-1918, полковник російської армії. У добу Директорії – старшина Армії УНР, з серпня 1919 – командир 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізничної дивізії. Особливо відзначився на початку жовтня 1919 в районі Бершаді, де вщент розгромив Білостоцький полк 5-ї офіцерської денікінської дивізії та полонив близько 600 його старшин і рядових. Під час Зимового походу очолював штаб Запорізької дивізії. У 1920 році перебував у таборах інтернованих формувань Армії УНР в Польщі. Став впливовим діячем української військової еміграції, написав спогади з історії визвольних змагань. Був членом Українського військово-історичного товариства. У роки Другої світової війни – член Українського національного комітету у Варшаві. Від 1945 до 1948 утримувався в таборі для військовополонених в Італії, після звільнення емігрував (1950) до США, очолював там Братство колишніх вояків 1-ї Української дивізії. Помер у Детройті.

Борис Дерев’янко (1938-1997), журналіст, публіцист, засновник і беззмінний головний редактор (1973-1997) газети «Вечерняя Одесса». Застрелений 11 серпня 1997 року. По суті, це замовне вбивство не розкрито й донині.

Михайло Дяк (1935-1976) – дисидент, борець за незалежність України, в’язень радянських концтаборів.

Народився в селі Кальна (нині Івано-Франківська область, тоді ЗУНР, окупована Польщею). У1958 році вступив до Івано-Франківської школи міліції та через півроку через конфлікт покинув школу. Згодом все ж завершив середню юридичну освіту в 1964 році.

19 грудня 1961 р. міліціонер Михайло Дяк з курсантом школи міліції Миколою Федівим підняли у Витвиці над сільрадою синьо-жовтий прапор, 1963 р. – два прапори в Моршині. Ці події сколихнули Прикарпаття і спонукали вчителя Дмитра Квецка з села Слобода-Болехівська розпочати роботу над створенням програми підпільної організації, що дістала назву «Український Національний Фронт». УНФ пропонував для України незалежний самостійний розвиток у вигляді «народного соціалізму», дуже близького до реалій західноєвропейської соціал-демократії. За майже три роки існування УНФ його членами стали до 200 осіб в різних областях України.

У 1967 році капітана міліції Михайла Дяка затримали, серед обвинувачень - зрада батьківщини та створення антирадянської організації.

12 років ув’язнення з відбуттям перших 5 років у тюрмі, а решти 7 – у ВТК суворого режиму з конфіскацією всього належного їм майна та заслання на 5 років – такий вирок виніс суд борцю за незалежність України.

Медична комісія у травні 1975 р. визнала Дяка хворим на рак 4-го ступеня і суд звільнив його від подальшого ув’язнення. Андрій Сахаров пропонував Михайлу їхати лікуватися до Ізраїлю, але той волів померти на своїй землі, що і сталося 18 серпня 1976 року. Багатолюдний похорон у його рідному селі відбувся 21 серпня.

Роман Точин (1970-2014) – Герой Небесної Сотні.

Народився на Львівщині. Був майстром на всі руки: і столяр, і слюсар, і будівельник.

Розповідає його товариш Ростислав Гапонюк: «Якось хлопцi плитку криво поклали, вiн змусив здирати i наново стелити. Але робив все спокiйно, був дуже скромним. Роман свого часу карате займався, але нiколи тих навичок не використовував – навпаки, був таким, про кого кажуть: i мухи не образить».

А ще Роман був патріотом, і ще в часи Помаранчевої революцiї приїздив до Києва. А після того, як у 2013 році силовики побили студентів у столицi, вже 1 грудня був на Майданi. Згодом долучився до Першої сотнi – охороняв барикади на Iнститутськiй.

Роман Точин загинув 20 лютого. Є відео, на якому разом з другом Романом Китиком вони біжать, щоб відтягнути поранених. І раптом Точин падає – снайперська куля влучила просто у скроню, легко пробивши лижний шолом…

Без Романа залишилися дружина і двоє дочок.

Артем Мазур (1987-2014) – Герой Небесної Сотні.

Народився у Хмельницькому. Батьки вмовляли його не їхати до Києва, але він не слухав. «Він був дуже чутливий до несправедливості», – розповідала його мати.

18 лютого, у чорний вівторок, коли мирна хода учасників Євромайдану до Верховної Ради перетворилася на криваве побоїще, чотовий дев’ятої чоти 15 сотні Самооборони Майдану Артем Мазур отримав важкі поранення.

Спочатку в нього влучили осколки гранати. Потім його по-звірячому побили – проломили череп.

Після надзвичайно складної операції, 3 березня, не приходячи до тями, Артема Мазура не стало.

Наступного дня з ним прощався увесь Майдан.

Григорій Маразлі (1831-1907) – громадський діяч, мільйонер, меценат і філантроп. 17 років обіймав посаду одеського міського голови – більше ніж будь-хто з його попередників та наступників.

Народився в Одесі. Батьки за національністю були греками. Освіту Григорій Маразлі здобув на юридичному відділенні Рішельєвського ліцею. По закінченні у 1850 році він був призначений у штат канцелярії кавказького намісника князя Михайла Воронцова на посаду губернського секретаря, де працював кілька років. Зробив кар’єру чиновника, і вже у 1868 році став статським радником.

Після служби Маразлі присвячує себе громадській діяльності: спочатку, як гласний одеської міської думи, член міської управи, виконувач обов’язків міського голови (у 1871–1872, 1873 та 1875 роках).

З 1878 року Маразлі обіймає посаду міського голови Одеси. Його обирали на цю посаду чотири рази поспіль, у 1881, 1885, 1889 та 1893 роках відповідно. Але у березні 1895 році, відпрацювавши половину строку, через хворобу вимушений був покинути посаду.

За часів управління Маразлі в Одесі побудовано кінну залізницю (1881 рік), закладено та споруджено будівлі Міського театру, ​ комплекс лікувального закладу на Куяльницькому лимані, будинок притулку відбулим покарання, відкрито притулок для дітей-сиріт, психіатричне відділення міської лікарні, лінія парового трамваю на Хаджибейський лиман, дитячий міський сад, хімічну лабораторію для дослідження продуктів харчування, так звані «криті ринки» (нині ринок «Новий Базар»), запроваджено електроосвітлення, створено сучасний Одеський художній музей у палаці Потоцьких, музей Одеського товариства історії та старожитностей, сучасну Одеську бібліотеку імені Франка тощо.

Григорій Маразлі спрямовував також значні суми з власних статків на розвиток освіти, науки та культури. Заснував програму підтримки студентів Одеського університету.

Анатолій Онишко (1940-2006) – перекладач, відомий широкому загалу перекладами Азімова і Шеклі.

Народився на Львівщині. По закінченні Дрогобицького нафтового технікуму Анатолій Онишко довгі роки працював на різних «непоетичних» посадах – від помічника бурильника й до інженера на хіміко-металургійних виробництвах. І водночас – ще наприкінці 1950-х – почав перекладати.

У 1977 заочно закінчив романо-германське відділення філологічного факультету Львівського університету.

Але друкований дебют перекладача відбувся раніше – в лютому 1972-го, коли в тодішньому львівському «Жовтні» з’явився блискуче перекладений ним вірш «Ворон» Едгара По. Ось лише уривок:

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі

Дивовижні та урочі книги давнього письма.

Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі

Тихий стукіт незнайомий. «Невідомого пітьма

То застала у дорозі, – прошептав я. – Так, пітьма,

Більш нікого тут нема»…

Анатолій Онишко був насамперед перекладачем поезії. Проте читачам останніми роками більше знаною була його проза – оповідання й повість Айзека Азімова та Роберта Шеклі, знамениті тексти Фрідріха Ніцше (“Так казав Заратустра”, “По той бік добра і зла” та “Генеалогія моралі”), (“Всесвіт” 1990 і 1997), гостросюжетний роман Маріо П’юзо “Останній дон” для “Всесвіту” (останній переклад – у співавторстві з Петром Таращуком).

У львівському видавництві “Літопис” уже на початку нового тисячоліття один по одному з’являлися його переклади знакових текстів європейської гуманітаристики: “Структурні перетворення у сфері відкритості” Юргена Габермаса (2000), “Історія Австрії” Еріха Цьольнера (разом з іншими перекладачами, 2001), і, нарешті, “Історія Візантії” Георга Остроградського (2002).

Упродовж останніх років Анатолій Онишко працював над фундаментальною монографією Курціуса “Європейська література і латинське Середньовіччя”. Закінчити свого Курціуса він не встиг…